Жінка крізь призму письма

Жінка крізь призму письма
1
Mujeres a través de su escritura
УДК 82.091:[821.161.2+821.134.2(72)] (059)

ББК 83.3 Я 5
Ж 72
Друкується за рішенням вченої ради
Інституту філології та соціальних комунікацій
Бердянського державного педагогічного університету
(протокол № 7 від 30.01.2013 р.)
Se publica por resolución del consejo científico

del Instituto de Filología y Comunicaciones Sociales
de la Universidad Estatal Pedagógica de Berdyansk
(Protocolo No. 7 de 30.01.2013)
Ж 72 Жінка крізь призму письма : літературно-критичний альманах / [гол. ред.

М. М. Варикаша]. – Донецьк : ПП «ЛАНДОН-ХХІ», 2013. – 190 с.
ISBN 978-617-7049-20-2
У збірнику вміщено вибрані наукові статті мексиканських учених, присвячені

актуальним проблемам гендерного літературознавства, а також найкращі роботи
українських письменників-аматорів, відібрані за результатами конкурсу «Ця сильна /
слабка стать: фрагмент із життя жінки» (Бердянськ, 2012 р.).
El compendio contiene artículos científicos seleccionados de investigadores

mexicanos, en los cuales se abordan problemas de la crítica literaria de género; así
como los mejores artículos de escritores ucranianos no profesionales que fueron
ganadores en el concurso “Ese fuerte género débil: un fragmento de la vida de una
mujer” (Berdyansk, 2012).
УДК 82.091:[821.161.2+821.134.2(72)] (059)

ББК 83.3 Я 5
ISBN 978-617-7049-20-2
© Бердянський державний педагогічний університет, 2013
2
CONTENIDO
ARTÍCULOS DE CRÍTICA LITERARIA
María del Carmen García Aguilar. Introducción. 8
Abriendo rutas para las mujeres

Victoria Pérez. Algunos antecedentes del origen del Día Internacional de la Mujer. 13
Zayra Yadira Morales Díaz. Fundamentación del feminismo filosófico en la
obra de Celia Amorós. 18
Nalleli Hernández Juárez. Las piernas guardadas, las manos alzadas: Las
jóvenes ingenieras de la BUAP. 21
Haciendo visibles a las mujeres en la historia de México

Gloria Tirado Villegas. Revolucionarias fueron todas: Las mujeres en la ciudad
de Puebla. 26
Denisse del Carmen Muñoz Asseff. Los dobles discursos de la modernidad
y el sometimiento de las mujeres a los espacios privados en México de 1950
a 1970. 38
Rita Miriam Hernández Dávila. El ideal de ‘Mujer’ del Porfiriato a inicios de la
Revolución: entre lo prohibido y lo permitido. 43
Protagonistas del análisis literario

Araceli Toledo Olivar y Alicia Ramírez Olivares. Carmen Mondragón: mujer,
poesía y vanguardia. 52
Paola C. Lemus Pérez. El imaginario corporal femenino en la novela Los viajes
de mi cuerpo de Rosa Nissán. 58
Flor de Liz Mendoza. Lola Cercas o la insistencia sobre el prejuicio de ser mujer. 64
Úrsula García De Gante. Canon y época en las leyendas “El Coscomate”
y “El voto” de Rosa Carreto. 68
Mirando a fondo
Iraís Rivera George. La cocina como espacio de transgresión. Comparativa de
la obra de Castellanos, Garro y Esquivel. 73
Jorge Luis Gallegos Vargas. El guión cinematográfico como creación literaria.
La madre en Pedro Almodovar. 81
María del Carmen García Aguilar. La literatura femenina y sus problemas. 90
Alicia V. Ramírez Olivares. Literatura escrita por mujeres en México: de lo
monstruoso a la condición femenina. 105
3
CONTENIDO
OBRAS ARTÍSTICAS Y PERIODÍSTICAS
Marta Varykasha. Introducción. 115
Roksolana Zharkova. La frase hecha Mujeres y Mundos. 118

Olga Samusenko. Por qué lloran las mujeres cuando los platos se rompen? 122
Olena Yankauskas. Hombres y mujeres: vivir en paz. 127
Yevgenia Gubanova. El sueño real. 130
Oksana Kuyantseva. Renacimiento. 135
Olena Berebelyukh. Cuando se reunió la familia. 139
Olga Tryukhan. Mujer. Tan fuerte y nada débil. (Llamado de una mujer fuerte
a los hombres. Reflexiones en el estilo posmoderno). 144
Olena Myaus. Baile en las nubes. 146
Olga Smolnytska. María Magdalena (continuación de la “Reconquista
ucraniana” de Nila Zborovska). 150
Olena Yurchuk. Fotografías (Foto álbum hecho a tientas). 151
Marina Gogulya. Género, mujeres, feminismo. 156
María Balitska. El nido de la golondrina. 159
Oksana Olshanska. MASCArada. 162
Svitlana Sozanska. “H” igual a “M” o destrucción de estereotipos. 165
Yulia Nekhaychuk. “El género fuerte: un fragmento de la vida de una mujer”. 167
Anastasiya Sokolova. El topo. 170
Yulia Bondarenko. La historia de una mujer fuerte (A través de las páginas del
álbum familiar). 173
Tatiana Maksimchuk. El fantasma de la ciudad centro occidental o de la
ciudad de los ángeles. 174
Victoria Pérez, Olga Senicheva. Matilde Pons: una escritora con estilo. 179
Sofía Filonenko. Epílogo. 187

.
4
ЗМІСТ
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ
Марія дель Кармен Гарсія Агілар. Вступ.

Переклад Вікторії Перес 8
Відкриваючи шляхи жінкам

Вікторія Перес. Про деякі витоки Міжнародного жіночого дня. 13
Зайра Ядіра Моралес Діас. Обґрунтування філософського фемінізму
у творчості Селії Аморос. 18
Найелі Ернандес Хуарес. Ноги разом, руки вгору: дівчата-інженери ЗАУП. 21
Відобразити роль жінки в історії Мексики

Глорія Тірадо Війегас. Усі були революціонерками: жінки в місті Пуебла. 26
Деніс дель Кармен Муньос Асеф. Подвійний модерністський дискурс
і підкорення жінок у приватному просторі в Мексиці в період 1950–1970 р. 38
Рита Міріам Ернандес Давіла. Ідеал жінки порфіріату на початку
революції: між забороненим і доступним. 43
Центральні персонажі літературної критики

Араселі Толедо Олівар і Алісія Рамірес Оліварес. Кармен Мондрагон:
жінка, поезія і авангард. 52
Паола К. Лемус Перес. Імагінарій жіночого тіла в новелі «Подорожі мого
тіла» Розі Ніссан. 58
Флор де Ліс Мендоса Руїс. Лола Серкас, або Небажання відмовитися від
передсуду бути жінкою. 64
Урсула Гарсія де Ганте. Канон і доба в легендах «Кукурудзяна комора»
і «Зарік» Рози Каррето. 68
Дивитися вглиб
Іраїс Рівера Жорж. Кухня як простір трансгресії. Зіставлення творчості
Кастеянос, Гарро і Есківель. 73
Хорхе Луїс Гайегос Варгас. Кінематографічний сценарій як літературний
твір. Мати в Педро Альмодовара. 81
Марія дель Кармен Гарсія Агілар. Жіноча література і її проблематика. 90
Алісія В. Рамірес Оліварес. Література, написана жінками в Мексиці:
від потворного до жіночого. 105
5
ЗМІСТ
ХУДОЖНІ Й ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ
Марта Варикаша. Передмова. 115
Роксолана Жаркова. СЛОВОсполучення Жінки і Світу. 118

Ольга Самусенко. Чому плачуть жінки, коли б’ється посуд? 122
Олена Янкаускас. Мужчины и женщины: жить дружно. 127
Євгенія Губанова. Сон наяву. 130
Оксана Куянцева. Возрождение. 135
Олена Беребелюх. Коли зібралася родина. 139
Ольга Трюхан. Звернення сильної Жінки до чоловіків. Думки у стилі
постмодернізму. 144
Олена Мяус. Танці на хмарах. 146
Ольга Смольницька. Марія Магдалина (продовження «Української
Реконкісти» Ніли Зборовської). 150
Олена Юрчук. Світлини (фотоальбом, укладений навмання). 151
Марина Гогуля. Ґендер, жінки, фемінізм. 156
Марія Баліцька. Ластівчине гніздо. 159
Оксана Ольшанська. МАСКАрад. 162
Світлана Созанська. «Ч» = «Ж», або руйнування стереотипів. 165
Юлія Нехайчук. «Ця сильна стать: фрагмент із життя жінки». 167
Анастасія Соколова. Кріт. 170
Юлія Бондаренко. Історія сильної жінки (Сторінками сімейного альбому). 173
Тетяна Максимчук. Примара центрально-західного міста, або Місто 174
янгола.
Вікторія Перес, Ольга Сєнічева. Матильде Понс – письменниця зі стилем. 179
Софія Філоненко. Післямова. 187
6
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ
ARTÍCULOS DE CRÍTICA LITERARIA
7
Introducción
“Veo, escucho, constato y observo un cambio inaudito.
Es como si, por primera vez en la historia,
tal vez desde los egipcios,
las mujeres hubieran decidido que tienen
derecho a la felicidad...”
Francois GIROUD: Hombres y mujeres
Durante siglos las mujeres habían permanecido –algunas veces voluntaria y casi
siempre, involuntariamente– en el anonimato, en el sombrío mundo de lo privado; los
argumentos filosóficos, biologisistas, religiosos y culturales les negaron la posibilidad de
la “luz de la razón” y sin embargo desde sus celdillas desarrollaron sus propios saberes,
sus propias estrategias, su particular visión del mundo, esa visión que ahora se ha
hecho pública. Las mujeres se han sublevado y con ello se ha trastocado el mundo, se
han subvertido los saberes. Nuestra revolución, la revolución de las mujeres, es la que
marcó el fin de un siglo y el principio del nuevo. Hemos avanzado desde diferentes
trincheras como un gran ejército conquistando cada uno de los campos del quehacer
humano y nuestra marcha es ya irreversible.
Sin duda, uno de los campos con el cual se inició este cambio fue la literatura,
para pasar después al campo de la historia, la antropología, la filosofía, la ciencia y el
arte; con esta mirada, paulatinamente se ha ido transformando el ámbito de las
humanidades; si bien se había estado ahí desde siempre, las mujeres aparecían sólo
como objeto de las diversas reflexiones y estudios de los pensadores, científicos o
literatos a través de quienes se construyeron las imágenes y los imaginarios femeninos.
Los argumentos que sobre éstos aspectos se vertieron sirvieron casi siempre, para
reforzar los tradicionales roles con que han sido marcadas las mujeres, y sin embrago,
no todas se sintieron representada en los imaginarios femeninos, ni en su determinación
en la historia de las ideas; así que las mujeres empezaron a buscar la voz propia, esa
que por siglos fue ocultada o acallada.
Con el paso del tiempo, las mujeres han ido cambiando los referentes de análisis
y representación convirtiéndose en sujetos del discurso, este paso se presenta como un
largo y arduo camino, camino que aún permanece abierto; en éste tránsito hemos
encontrado nuestra voz y con ella proclamamos la posibilidad de ser.
Es por ello, que resulta de gran la importancia empeñarse en difundir los
diferentes aportes que desde la academia se han hecho bajo esta nueva perspectiva.
Por esta razón, en el Centro de Estudios de Género de la Facultad de Filosofía y Letras
de la benemérita Universidad Autónoma de Puebla y el Centro de Género de la
Universidad de Ucrania nos propusimos hacer un acopio de diversos trabajos que
tuviesen como parámetro de análisis a las mujeres y las letras.
Los trabajos que por parte de nuestro centro se ofrecen son parte de los trabajos que
se presentaron en el Primer Encuentro de Tesistas sobre Mujeres de nuestra Facultad.
8
Pero como todo trabajo, requiere salir a la luz pública para valorarse, fue
necesario pensar en trascender fronteras. Fue gracias a al entusiasmo y al apoyo de la
Dra. Victoria Pérez que este proceso pudo concretarse, gracias a ella y al Dr. Felipe
Pérez Rodríguez los vínculos entre la Universidad de Ucrania y la BUAP quedaron
asentados en un convenio institucional. Hay que hacer notar también que el resultado se
debe a otra suma de esfuerzos: de quienes organizamos desde el CEG la convocatoria
y planeación del encuentro, de quienes participaron y a su vez convocaron a sus ex
alumnas y alumnos; de quienes se sumaron al proyecto apoyando en logística y difusión
y, de nuestras autoridades encabezadas por el Dr. Alejandro Palma Castro. Gracias
a todas ellas y ellos se presenta conjuntamente este libro con textos y miradas
diferentes, pero con un objetivo común: hacer visible la producción de las mujeres en la
academia y en las humanidades dándole voz a los temas sobre mujeres.
El apartado correspondiente al CEG-FFyL-BUAP, está estructurado en 4
secciones, en la primera de ellas, Abriendo rutas para las mujeres se encuentra los
textos de: Victoria Pérez Jvostova sobre “Algunos antecedentes del origen del Día
Internacional de la Mujer”; de Zayra Yadira Morales Díaz referente a “Fundamentación
del feminismo filosófico en la obra de Celia Amorós; y, “las piernas guardadas, las
manos alzadas: las jóvenes ingenieras de la BUAP” de Nalleli Hernández Juárez.
El segundo apartado Haciendo visibles a las mujeres en la historia de México
está conformado por los escritos de: Gloria Tirado Villegas quien escribe
“Revolucionarias fueron todas: Las mujeres en la ciudad de Puebla”; Denisse del
Carmen Muñoz Asseff escribe sobre “Los dobles discursos de la modernidad y el
sometimiento de las mujeres a los espacios privados en México de 1950 a 1970”; y Rita
Miriam Hernández Dávila escribe “El ideal de ‘Mujer’ del Porfiriato a inicios de la
Revolución: entre lo prohibido y lo permitido”.
La tercera parte Protagonistas del análisis literario contiene los siguientes
artículos: de Araceli Toledo Olivar y Alicia Ramírez Olivares concerniente a “Carmen
Mondragón: mujer, poesía y vanguardia”. “El imaginario corporal femenino en la novela
Los viajes de mi cuerpo de Rosa Nissán” de Paola C. Lemus Pérez; y, “Lola Cercas o la
insistencia sobre el prejuicio de ser mujer” de Flor de Liz Mendoza Ruíz.
La cuarta y última sección Mirando a fondo, está conformada por los escritos de:
Iraís Rivera George quien escribe “La cocina como espacio de transgresión.
Comparativa de la obra de Castellanos, Garro y Esquivel”; Jorge Luis Gallegos Vargas
escribe “El guión cinematográfico como creación literaria. La madre en Pedro
Almodovar”; María del Carmen García Aguilar referente a “La literatura femenina y sus
problemas”; Alicia V. Ramírez Olivares “Literatura escrita por mujeres en México: de lo
monstruoso a la condición femenina”.
Todos estos escritos producto de investigaciones académicas se suman en la
visualización del camino recorrido por los estudios de las mujeres sean estos feministas
o no, y nos permiten analizar – bajo nuevos parámetros– los añejos estudios
humanísticos con los cuales vamos dejando atrás “los puntos de referencia
preestablecidos, las construcciones de las historias literarias, las interpretaciones
9
culturales organizadas, las lecturas asignadas”1 y junto con ello también superamos la
perspectiva analítica androcéntrica para pasar a la investigación hecha con otros ojos,
los ojos de mujer.
Estas propuestas representan una fuerza crítica no solo para analizar los contextos
sociales y culturales que lleven a la compresión de los diferentes campos del quehacer
humano, sino también, a través de estos trabajos, se ha podido incidir en las visiones e
interpretaciones sobre la realidad, la historia, la filosofía, la escritura y la crítica.
El camino está abierto, la problemática en debate; por fin, después de muchos
silencios, el sujeto femenino que escribe, que se ha subvertido, está en el marco de las
discusiones académicas.
Puebla del 2012
María del Carmen García Aguilar
Введение
Вижу, слышу, констатирую и замечаю
невиданное доселе изменение.
Это как если бы впервые за всю историю,
начиная, может быть, с египтян,
женщины решили, что у них есть
право быть счастливыми…
Франсуаза Жиру «Мужчины и женщины»
На протяжении веков, иногда по собственному желанию и почти всегда
вынужденно, женщины находились в анонимности, в завуалированном мире
приватности: религиозные и культурологические доводы, аргументы философов и
биологов лишили их возможности «света разума», но несмотря на это, из своего
затворничества они развили собственные знания, собственные стратегии, своё
мировоззрение, которое сейчас стало общественным. Женщины восстали и этим
изменили мир, ниспровергнув существующие о них представления. Наша
революция – женская революция – ознаменовала конец одного и начало другого
столетия. Словно огромное войско, мы продвинулись вперёд во всех аспектах нашей
жизни, завоевывая место в каждой сфере бытия, и наше наступление не остановить.
Вне сомнения, одна из отраслей, где зародились идеи об изменении, – это
литература, позже – история, антропология, философия, точные науки и искусство.
Впоследствии изменения затронули все общественные науки, и, если женщины
и находились в них, отводимая им роль всегда заключалась в одном: служить
предметом исследований или рассуждений со стороны мыслителей, учёных
и литературоведов, благодаря которым создавались представления о женщинах и
их образных мирах. Подобного рода аргументы существовали всегда и лишь
1 Luna Lola. Leyendo como una mujer la imagen de una mujer / Lola Luna. – España : ANTRHOPOS, 1996.
10
укрепляли представления о традиционной роли, отводимой женщине. Но вопреки

этому, не все из них узнавали себя в галерее феминных образов или
в определениях, даваемых понятию «женщина», поэтому многие из них начали
искать свой собственный голос, голос, который заглушали и скрывали столетиями.
Со временем женщинам удалось изменить ситуацию и вместо объекта
исследований стать субъектом дискурса, это был тяжёлый и длительный путь, путь
который ещё не пройден до конца, но на протяжении которого мы обрели свой
голос и вместе с ним – возможность заявить о нашем существовании. Всё это
доказывает важность и необходимость обмена академическим опытом с точки
зрения новых перспектив. Именно поэтому Центр гендерных исследований
философского и филологического факультета Заслуженного университета города
Пуэбло (Мексика) и Центр гендерных исследований Бердянского государственного
педагогического университета (Украина) решили выпустить коллективный сборник
работ, объединённых единым параметром – женщины и литература.
Работы представленные в этом сборнике мексиканской стороной, были
зачитаны на Первой встрече студенток, работающих над дипломными работами по
женской проблематике. Мы понимали: для того чтобы наша деятельность была
оценена по достоинству, о ней должны узнать другие, поэтому появилась
необходимость в сближении границ. Это стало возможным благодаря энтузиазму
и поддержке Виктории Перес и Фелипе Переса Родригеса, которые установили
связь между нашими университетами, подготовив и воплотив в жизнь подписание
межуниверситетского договора о сотрудничестве. Необходимо заметить, что
данная публикация – это ещё и результат усилий всех тех, кто принимал участие в
организации Встречи, начиная с самой идеи и её воплощения; тех, кто
заинтересовал ею студентов; тех, кто подключился к проекту, помогая
в организационных вопросах; особого внимания заслуживает наше руководство,
возглавляемое доктором Алехандро Пальма Кастро. Благодаря усилиям всех их
стала возможной публикация этого издания, в котором представлены тексты,
освещающие гендерную проблематику с различных точек зрения, но которые
объединены единой целью – привлечь внимание к трудам женщин и тем самым
дать им право голоса.
Работы мексиканских авторов собраны в четырёх разделах, первый из
которых «Открывая пути для женщин» представлен следующими статьями:
Виктория Перес «О некоторых истоках Международного женского дня»; Зайра
Ядира Моралес Диас «Обоснование философского феминизма в творчестве Селии
Аморос»; Найели Эрнандес Хуарес «Ноги вместе, руки верх: молодые девушки –
инженеры ЗАУП».
Второй раздел «Отобразить роль женщины в истории Мексики» состоит из
работ Глории Тирадо Вийегас «Все были революционерками: женщины в городе
Пуэбло»; Денис дель Кармен Муньос Асэф «Двойной модернистский дискурс и
порабощение женщин в приватных пространствах в Мексике в 1950–1970-е гг.»;
11
Риты Мириам Эрнандес Давила «Идеал женщины порфириата в начале

революции: между запрещённым и доступным».
«Центральные персонажи литературной критики» – третий раздел, который
составляют работы Арасели Толедо Оливар и Алисии Рамирес Оливарес «Кармен
Мондрагон: женщина, поэзия и авангард», «Имагинарий женского тела в новелле
«Путешествия моего тела» Розы Ниссан» Паолы К. Лемус Перес; «Лола Серкас,
или Нежелание отказаться от предрассудка быть женщиной» Флор де Лис Мендоса
Руис и «Канон и эпоха в легендах «Кукурузный амбар» и «Зарок» Розы Каррето»
Урсулы Гарсии де Ганте.
Четвёртая и последняя часть «Смотреть вглубь» составлена из таких статей:
«Кухня как пространство трансгрессии. Сопоставление творчества Кастеянос,
Гарро и Эскивель» Ираис Ривера Жорж; «Кинематографический сценарий как
литературное произведение. Мать у Педро Альмодовара» Хорхе Луиса Гайегос и
«Женская литература и её проблематика» Марии дель Кармен Гарсия Агилар;
«Литература, написанная женщинами в Мексике: от чудовищного до женского»
Алисии В. Рамирес Оливарес.
Все представленные здесь работы являются результатом академических
исследований с феминистских и других позиций и отражают уже пройденный путь
в изучении женской проблематики. Используя новые параметры, они позволяют
пересмотреть устаревшие гуманистические учения и преодолеть «устоявшиеся
стереотипы, структуры литературных произведений, интерпретацию, зависящую от
культуры, прочтения по указке2» и вместе с этим преодолеть андроцентристскую
академическую перспективу, сделав шаг в сторону исследований, выполненных
с новых позиций, с позиций женских.
Выраженные в этих работах представления являют собой новую
критическую силу не только для анализа социальных и культурных контекстов,
ведущего к пониманию различных сфер деятельности человека, но и для
интерпретации действительности, истории, философии, литературы и критики.
Путь открыт, диалог начат, наконец-то после долгого молчания, в центре
внимания академических дискуссий оказалась женщина, женщина, которая пишет
и которая преображается.
Пуэбла, 2012
Мария дель Кармен Гарсия Агилар
Перевод Виктории Перес
2 Луна Лола. Читать по-женски, женский образ / Лола Луна. – Испания : Антропос, 1996.
12
ABRIENDO RUTAS PARA LAS MUJERES
Algunos antecedentes del origen del Día Internacional de la Mujer

Victoria Pérez
La liberación de la mujer es tarea que corresponde a las mujeres mismas
Clara Zetkin
Una mirada retrospectiva con el fin de revelar los verdaderos orígenes de una
fecha tan emblemática como el Día Internacional de la Mujer puede llevarnos a los
registros históricos contradictorios y es que desde que en Dinamarca o Chicago se llamó
a las mujeres a luchar por sus derechos, existen perspectivas diferentes que tratan de
esclarecer los comienzos de esta lucha igualitaria. A pesar de las discrepancias teóricas
o ideológicas, todas las posturas coinciden en que el nacimiento de la celebración mundial
de este significativo día no radica en un acontecimiento aislado, sino que se inserta en un
contexto histórico e ideológico mucho más amplio y es el reflejo de la lucha de las mujeres
de distintas nacionalidades y clases sociales por el respeto a sus Derechos Humanos.
Si erratum humanum est, hay que aceptar que equívocamente, a lo largo de
muchas décadas una manifestación espontánea organizada el día 8 de Marzo de 1908
por las trabajadoras del sector textil de la ciudad de Nueva York y en la que murieron
calcinadas alrededor de 130 obreras, fue considerada como el acontecimiento que
originó a lo que hoy conmemoramos como el Día Internacional de la Mujer (Álvarez
González, 2000). Tal afirmación se basa en el artículo titulado “Aquel 8 de marzo... que
nunca existió” que fue publicado el día 8 de marzo de 1996 en el periódico El Mundo. En
él su autora Irene Lozano manifiesta que: “La historiadora canadiense RenéeCôte, quien
más profusamente ha investigado la cuestión, no ha encontrado ninguna prueba
documental del acontecimiento. Es dudoso que si un suceso de esta magnitud hubiera
tenido lugar no dieran noticia de él los periódicos de la época”. El tono poco respetuoso
del artículo hacia las posibles mártires del suceso en cuestión y la conclusión a la que
llega la autora que el 8 de marzo es “una fecha no para recordar a unas pobres víctimas
de una pira funeraria, sino a las protagonistas de una lucha, aún inconclusa, por la
libertad” incita a una aproximación más profunda a los estudios de RenéeCôte. Lo que
se aclara después de explorar su investigación de las fuentes históricas – resultado de
un trabajo de casi seis años de revisar archivos periodísticos, correspondencia personal,
consultar en centros de documentación – es el hecho de que en Estados Unidos desde
el final del siglo XIX hasta 1908 sí hubo huelgas de trabajadores y trabajadoras, sin
embargo, ninguna de ellas está relacionada con el incendio en la fábrica Cotton. A partir
de estos resultados se pone de manifiesto que no existe una referencia específica
Victoria Pérez es maestra en Filología por la Universidad Estatal de Járkov “A. M. Gorki”, en Járkov, URSS; y maestra en
Ciencias del Lenguaje por la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla. Desde 2009 es Doctora en Ciencias del
Lenguaje por el Instituto de Ciencias Sociales y Humanidades “Alfonso Vélez Pliego”, de la BUAP. Sus áreas de
investigación son análisis conversacional y del discurso.
13
registrada y documentada a un 8 de marzo o a una huelga en particular. La idea

principal que la investigadora canadiense trata de transmitir con su estudio es que no
hubo una huelga heroica, sino un movimiento heroico de las trabajadoras americanas
por sus derechos sociales.
A la vista de tales afirmaciones que re-escriben y re-visan esta página inicial del
gran libro de la historia del movimiento feminista, me propongo aquí no solamente
reflexionar sobre algunos orígenes de esta fecha tan importante, sino también rescatar
del olvido histórico a la mujer que lo había hecho posible: la organizadora del
movimiento feminista socialista alemán e internacional, una de las cabezas en la lucha
antirreformista, internacionalista durante la Primera Guerra Mundial, cofundadora
y dirigente del Partido Comunista Alemán, miembro destacado de la Internacional
Comunista, diputada y propagandista, Clara Zetkin.
Algunos de los acontecimientos registrados y documentados

El análisis del complejo escenario en el cual se dieron los hechos relacionados
con la celebración del 8 de marzo apunta a dos acontecimientos substanciales que
ocurrieron en la segunda mitad del siglo XIX y que dieron a las mujeres una amplia
agenda de lucha: el primero, la revolución de 1848 en Alemania que marcó la vida
política y económica de Austria, Polonia y Rusia, entre otros países y la Convención por
los Derechos Civiles (1857) en Estados Unidos en que las mujeres, definitivamente
solicitaron su acceso a la ciudadanía (Lovera, 2004).
Lo que sucedía en el continente europeo, en cuanto a las cuestiones del
proletariado, revolucionaría al mundo: en Alemania Karl Marx y Friedrich Engels habían
lanzado el Manifiesto del Partido Comunista (1848) en el cual hacen un llamamiento a
los obreros de todos los países a unirse y en Francia, durante la Comuna de París3, se
experimentó un nuevo tipo del régimen social. En Gran Bretaña –al igual que en los
Estados Unidos– las mujeres reclamaron sus derechos sociales y emprendieron una
activa participación en el ámbito público a través del voto ciudadano.
El 3 de mayo de 1908 en Chicago se celebra el primer Woman’s Day: Las
feministas socialistas realizan una jornada en el teatro Garrick para hacer campaña por
el sufragio femenino y contra la esclavitud sexual. Es el primer acto de los muchos que
en los años siguientes habrían de celebrar los distintos clubes de mujeres americanas.
Dos años después, en 1910 en Copenhague se lleva a cabo la II Conferencia
Internacional de las Mujeres Socialistas. Las socialistas norteamericanas Lena Morrow
Lewis y May Wood Simons expresan la idea de establecer un Día Internacional de la
Mujer. A partir de eso, Clara Zetkin propuso una resolución que establecía oficialmente
un día internacional de las mujeres y al mismo tiempo pidió a las obreras alemanas
sumarse a la lucha por el voto y los derechos civiles, en solidaridad con sus hermanas
3 En La guerra civil en Francia (1871), Karl Marx explica la naturaleza de este breve acontecimiento revolucionario en la
ciudad de París (del 18 de marzo al 28 de mayo de 1871): “La Comuna era, esencialmente, un gobierno de la clase obrera,
fruto de la lucha de la clase productora contra la clase apropiadora, la forma política al fin descubierta para llevar a cabo
dentro de ella la emancipación económica del trabajo (citado por Lissagaray, 2004:7).
14
norteamericanas. Es así como la II Conferencia Internacional de las mujeres socialistas

en Copenhague se convierte en la referencia histórica principal de los orígenes del 8 de
Marzo. El 19 de marzo de 1911, el primer Día Internacional de la Mujer tiene lugar en
Alemania, Austria, Dinamarca y Suiza, conmemorando un levantamiento ocurrido en
Prusia en esa fecha. Las demandas fueron: derecho a voto, igualdad de oportunidades
para ejercer cargos públicos y acceso al trabajo remunerado.
El día 2 de marzo –según el calendario occidental– de 1913, las mujeres rusas
celebran el Día Internacional de las Obreras. Se produce una fuerte represión por parte
de la policía zarista y algunas de las organizadoras son deportadas a Siberia. Esta
manifestación se realiza bajo las banderas del movimiento pacifista ante la amenaza de
la I Guerra Mundial. El 8 de marzo de 1917 en Petrogrado, las obreras de las fábricas
textiles del distrito de Vyborg se declaran en huelga en protesta por la escasez de pan.
Con ellas se solidarizaron obreros metalúrgicos de la zona, concentrando multitudes en
las afueras de los centros de trabajo. En un ambiente efervescente, deciden marchar
hacia el centro de la ciudad, convocando a sus compañeros de otras fábricas a sumarse
a la manifestación. Se estima que en este acontecimiento participaron alrededor de
120,000 trabajadores.
Después de este breve recorrido por los hechos históricos, se pone en evidencia
que, independientemente de cuál haya sido el origen preciso del día que festejamos hoy,
fueron las socialistas norteamericanas y alemanas las que propiciaron esta celebración,
sin imaginar siquiera que dimensiones y que significado ésta adquiriría a nivel mundial.
La propuesta, como hemos visto, correría hacia todas partes, de Nueva York
a Petrogado, pasando por Copenhague.
Clara Zetkin: breves páginas de una vida revolucionaria

Desafortunadamente y a pesar que en la ex República Democrática Alemana
pasa por ser uno de los íconos comunistas y que en la ex Unión Soviética está enterrada
con los máximos honores, todavía no existe ninguna biografía rigurosa sobre Clara, la
mujer que es considerada impulsora fundamental del Día Internacional de la Mujer.
De origen sajón, Clara Zetkin nació en 1857 en la familia de un maestro rural
apellidado Eissner. Cuando estudia en un instituto privado en Leipzig, se relaciona con
un grupo de emigrados rusos, entre los cuales se encuentra el joven revolucionario
OsipZetkin, con quien Clara se casaría en 1882 en París.
En los años 80 Clara lleva una intensa vida política: instalada en la capital
francesa, conoce a Pottier, el poeta de la Internacional, a la hija mayor de Marx, Jenny y
se acerca al Partido obrero marxista revolucionario de Francia y participa de manera
activa en las manifestaciones de los obreros.
A finales de los noventa, Zetkin publica en la prensa socialista alemana una gran
cantidad de artículos que forman parte del trabajo preparatorio para la organización de la
II Internacional que se lleva a cabo en 1889. Clara participa personalmente en este
evento en calidad de delegada de las mujeres socialistas de Berlín. Su intervención
marca para siempre su vida revolucionaria, pues es el primer informe importante que
15
realiza en la escena internacional del movimiento obrero. Desde ese momento Zetkin se
conoce como una valiente propugnadora de los derechos de la mujer dentro y fuera del
movimiento obrero y de la lucha de las clases.
Después de regresar a Alemania, Clara conoce a Engels y establece con él una
profunda amistad. En 1891 empieza a desempeñarse como redactora del diario Die
Gleichheit (La Igualdad) donde demuestra una gran capacidad publicista. Este periódico,
que llegó a ser uno de los órganos periodísticos feministas de mayor tiraje y de mayor
influencia de todos los tiempos, era constituido totalmente por mujeres siendo
considerado el primer órgano periodístico de mujeres socialdemócratas de Alemania.
En el Congreso de Gotha celebrado en 1896 se resalta la importancia del trabajo de la
mujer en la lucha de la clase obrera y es en este evento donde Zetkin desarrolla su
primer discurso substancial sobre la cuestión femenina.
Hasta 1911, el año en que estalla la primera guerra mundial, Clara participa
en todos los congresos de la II Internacional propagando el antimilitarismo y el
antiimperialismo. A los 50 años de edad, llena de energía, ayuda a organizar la Primera
Conferencia Internacional de Mujeres. Será en el Congreso de Copenhague de 1910
cuando haga la propuesta establecer de manera oficial el día 8 de marzo como el Día
Internacional de la Mujer. La idea fue ampliamente aprobada.
A finales de los años 20 del siglo pasado, Zetkin se encuentra en plena madurez
política e incluye ahora la cuestión femenina dentro de sus preocupaciones políticas
y opina que la condición de la mujer coincide con la condición general del proletariado.
A lo largo de todo ese tiempo se ocupa de formar la organización internacional de las
mujeres socialistas y trata de resolver los múltiples problemas femeninos en el contexto
de la mujer proletaria. En el año 1920, a la edad de 63 años, el Movimiento internacional
de las mujeres socialistas la nombra su presidenta. La fuerza que nutre a esta
incansable mujer es su desacuerdo con la injusticia que había podido ver desde muy
joven. El socialismo no era para ella solamente una finalidad histórica, era ante todo una
exigencia inmediata.
Las actividades de Clara se funden con las del Partido Comunista Alemán que la
llevan en 1920 a visitar la Unión Soviética con motivo del II Congreso de la Internacional
Comunista y donde más tarde se establece definitivamente. Este mismo año, en una de
las conversaciones con Lenin expresa la idea de organizar un congreso internacional de
las mujeres sin distinción de partido. Sus propuestas eran las siguientes: “El congreso
debería tratar en primer lugar el derecho de la mujer al trabajo profesional. En este punto
se hubieran debido incluir las cuestiones de desocupación, de igual salario a igual
trabajo, de la jornada legal de ocho horas, de la legislación protectora de la mujer, del
sindicato y de las organizaciones profesionales, de las previsiones sociales para la
madre y el niño, de las instituciones sociales para ayudar al ama de casa y a la madre
[...]” (Zetkin, 1976:9). Si revisamos sus escritos de aquella época, percibimos la extrema
lucidez que posee Clara a pesar de su edad avanzada y problemas de salud: Zetkin
trabaja intensamente por muchas causas sociales. A partir de 1924 es presidenta del
Socorro Rojo Internacional, un organismo mundial para la ayuda de las víctimas del
16
régimen fascista. El día de la apertura del Reichstag, enferma y casi ciega, Clara hace
un emotivo discurso en el cual se opone rotundamente a la ideología criminal de Adolf
Hitler e incita a las masas internacionales a crear un frente único antifascista. Hasta el
final de su vida, cuando Trotski se refería a ella como una señora anciana respetable
que en otros tiempos fue Clara Zetkin, continúa sus reflexiones teóricas sobre
la cuestión femenina. El 20 de junio de 1933, el año en que Hitler llegó al poder en su
natal Alemania, Clara Zetkin muere en un sanatorio de Archangelskoye, cerca de la
capital rusa. Sus restos fueron depositados en la muralla del Kremlin en Moscú.
Dada la oscuridad que rodea su historia –existen muy pocas ediciones de sus
escritos– y debido a que las referencias sobre ella están esparcidas y en su gran
mayoría son poco indicativas, Clara ha permanecido en olvido durante mucho tiempo.
Aunque para algunos no llega a hacer auténticas innovaciones teóricas, el pensamiento
de Zetkin refleja su autonomía, pues trata la cuestión femenina en los términos clásicos
de la tradición marxista, es decir, ubicándola en el seno de la cuestión social. Zetkin
entiende la lucha de emancipación de la mujer proletaria como “[...] una lucha que va
unida a la del hombre de su clase contra la clase de capitalistas... el objetivo final de su
lucha no es la libre concurrencia con el hombre, sino la conquista del poder político por
parte del proletariado... esto no significa que no deba apoyar también las demandas del
movimiento femenino burgués. Pero la consecuencia de estas reivindicaciones sólo
representa para ella el instrumento como medio para un fin, para entrar en lucha con las
mismas armas al lado del proletario” (Zetkin, 1976:5). El concepto del valor
emancipatorio del trabajo femenino también se explica a partir de la teoría del marxismo
leninismo. Zetkin está completamente conciente de que la participación de la mujer en
las relaciones de producción capitalista es una condición necesaria, pero no suficiente
para la liberación de las masas femeninas y proletarias: “Nosotras, socialistas, pedimos
el derecho de voto para las mujeres no sólo como derecho natural, sino como derecho
social” (Zetkin, 1976:8).
En la historia del movimiento obrero alemán e internacional, la obra y la figura de
Clara Zetkin siempre quedan en la sombra de alguna “gran” personalidad histórica. Hoy
merece ser recordada como una de las precursoras del feminismo, incansable en su
lucha a favor de la paz en el mundo y las mujeres del siglo XXI debemos mucho a su
valor, inteligencia y valentía.
Cada vez más, el Día Internacional de la Mujer es una ocasión para reflexionar
sobre nuestros propios avances y logros conseguidos, así como celebrar a aquellas
mujeres valientes que han desempeñado una función extraordinaria en la historia de los
derechos de la mujer.
BIBLIOGRAFÍA
1. Álvarez Gonzáles A. I. Los orígenes y la celebración del Día Internacional de la Mujer : [1910–
1945] / A. I. Álvarez Gonzáles. – España : Universidad de Oviedo, 2000.
2. Lissagaray P. O. La comuna de París / P. O. Lissagaray. – España : Txalaparta, 2004.
17
3. Lovera S. Un siglo lleno de luces. Historia del Día Internacional de la Mujer. Violeta. Por una
cultura de equipo / S. Lovera // Revista trimestral del Instituto Estatal de las Mujeres. – Nuevo
León, 2004. – 1(1). – Р. 12–13.
4. Lozano I. Aquel 8 de marzo... que nunca existió [Recurso electrónico] / I. Lozano, 1996. –
Acceder al modo de: http://www.elmundo.es/papel/hemeroteca/1996/03/08/sociedad/93482.html
[el día 7 de marzo de 2010].
5. Zetkin C. La cuestión femenina y el reformismo / C. Zetkin. – Barcelona : Anagrama, 1976.
Fundamentación del feminismo filosófico en la obra de Celia Amorós

Mtra. Zayra Yadira Morales Díaz*
Introducción
La investigación que se presenta en esta tesis aborda un tema muy controversial,
dentro de la filosofía: El feminismo filosófico. Es controversial porque pone de manifiesto
las contradicciones en las que ha caído históricamente la filosofía en relación a la, hasta
hace poco, inapelable aceptación de que masculino y femenino se presentan como
“esencias” distintas de la humanidad, contrario al sujeto universal que propone el
feminismo de la igualdad.
Sin hacer un verdadero análisis que determinara la veracidad de los
presupuestos esencialistas, se crearon roles a seguir por cada sexo. La antigua
aceptación del esencialismo erigido en torno a los papeles asignados a hombres y
mujeres ha traído graves consecuencias al desarrollo de la humanidad, pero sobre todo
a las mujeres, pues el papel que le fue asignado –según la esencia femenina de la cual,
dijeron, era portadora la mujer– se encuentra dominado por las necesidades de los
varones, así como de hijos e hijas, principalmente.
Para poder comprender la poca relación que han tenido las mujeres y la filosofía,
además de cómo y por qué fueron excluidas de la misma, es necesario remontarnos al
origen del problema, es decir, estudiar cómo es que se origina el sistema patriarcal y
cuáles son sus bases.
El patriarcado ha tenido una serie de reformulaciones para lograr mantenerse
vigente desde hace miles de años. Destacan tres explicaciones básicas las cuales son:
religiosas, biológicas y evolutivas.
De esta manera será mucho más fácil comprender por qué vivimos en un mundo
regido bajo estatutos masculinos, y por qué todo lo que conocemos y damos por hecho
como verdadero está constituido desde el androcentrismo, es decir, desde la mirada
masculina.
¿De qué manera se articularon las diferencias entre hombres y mujeres?
La respuesta a esta pregunta es clave para comprender qué es el género.
El sexo es una categoría biológica referida a lo femenino y a lo masculino.
El género es un concepto social y cultural que se refiere a la asignación de ciertas tareas
* Licenciada en Filosofía y Maestra en Estética y Arte de la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla.
18
sociales a uno de los sexos y de otras, al otro sexo. Por ejemplo, las mujeres al cuidado
de las criaturas y las tareas domésticas, y los hombres al mundo público, del trabajo, de
la política, etc. Estas asignaciones definen lo que se considera como femenino
o masculino y las creencias sociales sobre lo que significa ser mujer o varón en una
sociedad y en un período determinado.
La sociedad actúa como si estas diferencias fueran reales, es decir naturales, y no
establecidas por la sociedad, y olvida que el sexo se refiere sólo a una diferencia anatómica.
La posición de género (femenino o masculino) es uno de los ejes por donde
discurren las desigualdades de poder, y la familia, uno de los ámbitos en que se manifiesta.
Por ello, introducirnos al estudio de la perspectiva de género es fundamental para
sentar las bases de la crítica que realiza el feminismo filosófico.
Al hablar de género, lo analizaremos diferenciando tres puntos fundamentales;
el género, el sistema sexo-género y perspectiva de género: Llamamos género a la
construcción socio cultural que designa las características de lo femenino y lo masculino.
El sistema sexo género se refiere a la manera en la que hombres y mujeres se
relacionan y realizan ciertas labores sociales. La perspectiva de género es una categoría
de análisis que permite enfocar, analizar y comprender las características que definen
a hombres y mujeres de manera específica, así como sus semejanzas y sus diferencias.
Comprendiendo claramente el régimen patriarcal y las limitaciones que, bajo el
prejuicio y no la razón, asignó e incluso impuso a las mujeres, podremos ver claramente
por qué, en comparación con la producción de trabajo filosófico escrito, la producción de
las mujeres no es basta, sino hasta hace pocos años. Los hombres, varones,
construyeron los saberes bajo su propia y única mirada, la que llamamos androcéntrica
simplemente porque tuvieron la posibilidad de hacerlo, posibilidad que a través de la
violencia y la cerrazón, le negaron a las mujeres.
Pese a la dominación del conocimiento por parte de los hombres, algunas
mujeres lucharon por abrirse camino para poder expresar el mundo en que vivían y la
forma única y distinta en que lo experimentaban. Pero ese conocimiento no logro ver la
luz sino hasta muchos años después y sólo gracias a que otras mujeres tuvieron que
perder incluso la cabeza, para que ésta otra filosofía pudiera ser leída y discutida en los
espacios académicos. Las filósofas no fueron, anteriormente, incluidas en la historia de
la filosofía, por el contrario se desdeño tanto a las mujeres que se atrevieron a escribir
como a las que se atrevieron a leer.
Actualmente ya hay logros, ya las mujeres tienen mayores posibilidades de leer
y escribir, al menos en las sociedades desarrolladas, pero aun queda mucho por hacer,
pues está no es una tarea lograda por completo. Las filósofas son discutidas,
generalmente, sólo en congresos hechos por feministas, pero fuera de ellos se les
vuelve a pasar por alto.
Como segundo punto debemos analizar la historia del feminismo filosófico, así
veremos cuáles fueron las condiciones que hicieron posible la articulación lógica y
coherente de un movimiento capaz de convertirse en la conciencia de la filosofía
ilustrada, pues el feminismo filosófico es una corriente de pensamiento que se formula a
19
partir del movimiento ilustrado, sin embargo no es reconocido por este, a causa de ello
Amorós le llamará “hijo no querido de la Ilustración”.
El feminismo se convirtió en la radical puesta en práctica de los ideales que se
manifestaron durante la Revolución Francesa, pero estos ideales fueron manifestados
por varones y esperaban que sólo sirvieran a los mismos, su sorpresa fue grande al ver
que las mujeres tomaron esos ideales como estandarte para pedir los derechos que,
notaron, les habían sido injustamente arrebatados, sumiéndolas en el silencio y en el
mundo de la vida privada, en el cuál la única función importante que se les reconocía era
la maternidad y hasta eso no era un mérito propio sino un don que la naturaleza les
había dado, por lo tanto lo tenía que cumplir agradecidamente y sin plantearse la
posibilidad de querer o no aceptarlo como un acto consciente.
Es importante conocer los principios ideológicos básicos de la Revolución
Francesa y cómo es que las mujeres pudieron ver que la situación, en la que vivían y
experimentaban su “ser” mujer, no obedecía a ningún orden natural ni mucho menos
divino, sino a la misoginia de un mundo construido por y para el varón.
Con las puertas que los ideales ilustrados abrieron, la voz de algunas mujeres se
levantó con fuerza, para exigir los derechos que les correspondían, simplemente por
formar parte de la humanidad, sin embargo, fueron los propios filósofos ilustrados
quienes enjuiciaron y condenaron este nuevo movimiento; paradójicamente esta
condena se basó en prejuicios de orden mítico y biológico, los padres de la razón
ilustrada acallaron al feminismo porque la naturaleza de las mujeres no estaba hecha
para la vida pública ni política.
Este capítulo también nos permite esclarecer cuáles son los fundamentos
feministas a los que nos avocamos y cuál es el sujeto que pretende articularse a través
del feminismo de la igualdad, así como las diferencias que existen entre el sujeto que
nace y se estructura bajo la mirada feminista contra el tipo de sujeto atado
y estereotipado que se construyó bajo el régimen patriarcal.
Celia Amorós postula que la tarea genealógica del feminismo filosófico no se
detiene en reconocer la marca de un feminismo ilustrado –que, desde luego, no ha
predominado en el siglo XVIII, ni en ningún otro pasaje de nuestra historia del
pensamiento–, sino que se propone también señalar el olvido de la igualdad entre
hombres y mujeres, que sufren y han sufrido la mayoría de los discursos filosóficos.
Tomando como marco de referencia la crítica a la filosofía como discurso de poder
patriarcal y la adopción del feminismo filosófico como una nueva forma de hacer filosofía;
el feminismo filosófico mantiene la idea de que el feminismo es un problema filosófico que
debe ser tematizado como tal y por ende, tiene implicaciones filosóficas importantes. Por
esto, el feminismo demanda replanteamientos conceptuales radicales en los esquemas
teóricos de la filosofía, puesto que estos esquemas no han incluido a las mujeres.
A su vez, se deben analizar cuáles son las aportaciones que el feminismo
filosófico ofrece a la filosofía y a la sociedad en su conjunto. Se trata de dar respuesta a
la pregunta ¿Por qué es importante hoy incluir la perspectiva feminista en la tradición
filosófica?
20
En el transcurso de esta investigación se van poniendo de manifiesto las claras

y graves injusticias que las mujeres han padecido en los ámbitos sociales, privados
y filosóficos. Ahora es el momento de expresar por qué es importante que las mujeres
hablen y escriban, por qué vale la pena escuchar lo que las filósofas tienen que decir.
La libertad de “ser” que propone el feminismo no sólo beneficia a las mujeres como
erróneamente se cree, sino que libera a hombres y mujeres, de cualquier edad
y posición social, de las cadenas que los roles patriarcales han impuesto.
Además de esclarecer la importancia del feminismo filosófico para la sociedad
actual, es importante saber cuáles son los retos que el feminismo filosófico tiene por
delante, a qué mundo se enfrenta y de qué manera este puede ser acogido como una
nueva forma de hacer filosofía que no se quede en el escritorio, sino que por el contrario
tenga repercusiones tangibles en la sociedad mundial. Teniendo claros los restos será
más fácil poder superarlos y lograr ese cambio de paradigma social que buscan las y los
feministas.
Las piernas guardadas, las manos alzadas:

Las jóvenes ingenieras de la BUAP
Nalleli Hernández Juárez*
Por lo general se le atribuye un sentido tendenciosamente masculino a la
presencia, prácticas y participación de la sociedad estudiantil de la BUAP dejando o
perdiendo de vista la intervención de las mujeres como agentes activas de dicha sociedad.
Mi interés se ha centrado en identificar y analizar la forma en que se genera la
construcción de una identidad femenina creada y ejecutada por las mismas jóvenes de
la facultad de Ingeniería de la BUAP, entendiendo por identidad femenina un proceso de
construcción en donde una mujer se reafirma así misma no tan sólo por la naturaleza de
su sexo sino por el tipo de prácticas que realiza. El encuentro con su identidad le otorga
cierto simbolismo que le ayuda a identificarse como mujer individualmente y dentro de la
esfera social. Es un proceso que permite a la mujer, a través de la diferencia mujer-
hombre, no homologarse al “uno-mismo-varón” y visualizarse como “otro-ajeno” (García,
2002:32).
¿Cómo comprender la forma en que una mujer puede narrarse como tal viviendo
en un mundo caracterizado por diversidades? Responder a lo anterior puede entenderse
como una utopía, sin embargo, es posible rastrear los elementos que forman parte de la
cotidianidad y que a través de disímiles procesos de significación llegan a convertirse en
signos apropiados, que en conjunto sirven para narrarse como “mujeres”.
La emergencia de signos que demarcan lo femenino responde a una construcción
y reconstrucción originada en el seno de las negociaciones, los acuerdos y los
requerimientos sociales, por tal motivo, las distintas agrupaciones sociales pueden
* Licenciatura en Antropología Social. Benemérita Universidad Autónoma de Puebla.
21
poseer diversas maneras de apreciar este tipo de cuestiones, en seguida, se presenta la

forma en que cada mujer se apropia de los signos.
Lo femenino y lo masculino, bajo la perspectiva de la comunidad de Ingeniería,
son términos que sirven para indicar “la esencia en las mujeres y hombres”, son los
elementos que cada uno posee para definir y fortalecer su carácter sexual. Sin embargo,
cabe la posibilidad de que una mujer a los ojos de los demás o a los de ella misma, no
se considere femenina o en la mayoría de los casos, la apropiación y asimilación de
estos signos se ejecute en diversos niveles, originando que lo que para una lo sea para
lo otra no o viceversa. Nos encontramos no ante la pérdida de feminidad sino ante un
distinto proceso de significación mediado por las condiciones sociales existentes.
Entrevistando a chicas de la facultad, llegan a la conclusión de que “feminidad”
significa ser tiernas, educadas, sensibles, opuesto a la idea de “subordinación o
debilidad”, ya que explican que el hecho de ser femeninas no implica que tengan que
hacerse menos ante la figura masculina o ante las propias mujeres. Ellas coinciden en
que todo esto es aprendido dentro del ámbito en el que se desenvuelven: amigas,
familia, escuela e inclusive por medio de la tele. Retomando la perspectiva de un
estudiante de la facultad, define que para él, una mujer femenina es aquella que puede
ser educada, con valores, sexi: “es una persona que se arregla sin caer en lo vulgar”4.
El informante menciona que no todas las mujeres son femeninas porque algunas
no son educadas ni tienen valores inculcados desde la familia, mucho menos son sexys.
La intención no consiste en victimizar la posición de las jóvenes, más bien, con lo
anterior se especifica que los controles sociales sobre las mujeres no han desaparecido,
mejor dicho, muchos de ellos se han modificado para adecuarse a una nueva situación.
Se dibuja un escenario en donde se llevan a cabo relaciones de poder entre los géneros
y tienen una manifestación en el sistema de valores comunitarios en donde las
prohibiciones y las prescripciones funcionan como elementos culturales que ordenan y
dan sentido a la dinámica social.
Siguiendo los planteamientos de Rocío Córdova, menciona que dentro de este
tipo de cuestiones, se encuentran en juego la relación con lo que un grupo considera
como “natural y pertinente” para cada individuo:
<…> es decir, con un sistema de género particular que asigna a los individuos a una categoría
simbólicamente establecida, define orientaciones sexuales, grupos de edad y comportamientos
asociados con cada una de esas distintas categorías (Plaza, Córdova, 2003; 14).
También se encuentran las relaciones de poder que rigen el ordenamiento
jerárquico de la sociedad, a partir de elementos económicos y políticos que establecen
el derecho de hacer qué a quién y además de que se involucran códigos de valores
diferenciados, los cuales tienen la función de determinar los comportamientos
moralmente correctos para canalizar a los individuos en una dirección según el género,
la edad y la condición económica de cada uno.
Sin embargo, esto no significa que se tenga que caer en una perspectiva un tanto
lineal, no se tiene que hacer referencia al género sólo como una dimensión constitutiva
4 Fragmento de la entrevista realizada a Raúl, estudiante de 8to. Cuatrimestre.
22
de las relaciones sociales y de cultura, al tener este tipo de construcciones, lo que

construye es un sistema de sexo/genero.
Pero en realidad, el sistema de sexo/género es un conjunto de prácticas,
símbolos, representaciones, normas y valores que los grupos sociales construyen a
partir de la diferencia sexual y que dan sentido a la satisfacción de los impulsos
sexuales, a la reproducción de la especie humana y las relaciones que las personas
establecen entre sí.
Si estas son las características del sistema, entonces se articulan identidades que
sólo se podrán identificar en contextos socioculturales específicos. Atendiendo al tema
de la feminidad, no podrá ser definida fuera del contexto socioeconómico, cultural e
histórico en donde las féminas se encuentran participando. Existe una visión y una
versión muy general del deber ser de los mujeres, se vuelven atributos que distinguen y
expresan feminidad, la cual se convierte en un referente.
El sistema sexo/género a pesar de satisfacer las respuestas a los múltiples
fenómenos estudiados, muchos de ellos desde sólo un plano discursivo, presentan
varios efectos. Es cierto que define las relaciones entre hombres y mujeres, sin
embargo, estas relaciones sólo son consideradas a través de la asignación de género
que establece posiciones, ante tal hecho, todo parece indicar que sólo atiende a un
binomio muy básico: hombre-mujer sin dejar opción para la construcción de identidades
fuera del binomio. Pretende establecer un orden de explicación abordando esferas
últimamente superadas, por el hecho de nacer hombres o mujeres no significa que
precisamente sean masculinos o femeninas, existen niveles de apropiación diversa que
implican una maneras de narrarse como tales acorde a contextos disímiles.
Las estudiantes consideran que por el hecho de pertenecer a una ingeniería su
grado de feminidad no cambia, al contrario, se reafirma porque es algo que ya se trae:
“Puedes estar en la obra trabajando con la ropa que se debe, pero después volver a
hacer tú”5.
Las informantes mencionan, que este concepto es algo que caracteriza a las
mujeres y si en todo caso no se tiene, lo que importa es que simplemente sean
“mujeres” porque para ellas, esto es sinónimo de respeto, que se respeta a sí misma,
lucha y mantiene sus ideales, además de que realiza lo que quiere.
Entonces, lo anterior lleva a pensar que cuando las informantes hablan de
feminidad se hace referencia a un medio superficial y palpable que rodea a una persona,
algo que puede o no existir, lo relevante es que sea mujer, que se respete a sí misma y
mantenga sus ideales. “Mujer” tendrá un significado más profundo relacionado con las
ideas de respeto y moralidad, elementos menos palpables superficialmente hablando,
“Mujer” y “feminidad” no son la misma cosa pero van unidas.
Como es sabido, poco se ha escrito sobre las jóvenes dentro de las culturas
juveniles, mucho de lo que se ha hecho reafirma los roles sobre la imagen estereotipada
de la mujer, por ejemplo, siendo pasivas o como lo describe Maritza Urteaga, como
5 Entrevista a una estudiante de Ingeniería Civil.
23
objetos para lucir y presumir por los chavos dentro de las bandas. Lo anterior lleva a
reflexionar en el rol que las jóvenes tienen dentro de los grupos, entonces ¿en realidad
están ausentes dentro de las culturas juveniles? Más bien, y siguiendo a Maritza
Urteaga en su texto Flores de Asfalto. Las chavas en las culturas juveniles el problema
puede radicar en la manera en que se han llevado a cabo las investigaciones que
parecen hacer como invisibles a las chavas. El trabajo que hoy en día se debe realizar
debe problematizar la relación entre las jóvenes y las culturas juveniles.
Antes de continuar con el tema de interés, es importante precisar, desde la
antropología, de quiénes estamos hablando. Carles Feixa propone abordar la juventud
como una construcción sociocultural relativa en el tiempo y en el espacio. La cultura es
definida por referencia a los procesos simbólicos de la sociedad.
Lo juvenil es planteado entonces, según la forma en que cada sociedad organiza
la transición de la infancia a la vida adulta, percepción social y cultural especifica de
esos cambios y las repercusiones en el todo social. Concretamente, la construcción
cultural denominada juventud es producto de la interacción entre las condiciones
sociales y las imágenes culturales que cada sociedad genera en cada momento histórico
sobre éste grupo de edad. Por condiciones sociales se entiende un sistema de derechos
y obligaciones que canalizan los comportamientos de los jóvenes.
Cuando se conforman las agrupaciones de pares y se comparten condiciones
similares, las chavas también se ven en la necesidad de incluirse y a la vez generar
agrupaciones meramente femeninas por las condiciones de empatía que existen entre
ellas, sin embargo, eso no significa que del todo se excluyan de las agrupaciones
masculinas, también se buscan los medios para convivir unos con otros.
Lo interesante es que en la convivencia entre “dispares” siempre existirán los
elementos que posicionen a los participantes. La construcción de “ser mujer” pasa por la
interiorización de una serie de restricciones a la interacción social con los jóvenes
varones que en el imaginario popular están vinculadas al control sobre el uso de su
sexualidad y cuyo cumplimiento se encuentra vigilado por la familia y los más cercanos.
El control se expresa en un conjunto de reglas en su comportamiento social como
“niñas-señoritas”.
Ante los diferentes procesos de apropiación referidos a criterios de “feminidad o
masculinidad”, la presencia de elementos que fomentan dichos procesos también se
vuelven heterogéneos y muy diferentes.
En un ambiente como en ingeniería, el encuentro de mujeres y hombres permite
que día a día se solidifiquen las redes sociales que los diversos grupos pueden
construir, de la misma forma, hombres y mujeres se van reconociendo unos entre otros
no tan sólo por la asignación sexual a la cual cada género forma parte, sino que el
reconocimiento entre unos y otros también comienza con la identificación de los signos
que caracterizan a cada persona. Los estudiantes se vuelven sujetos únicos por los
elementos que los conforman; maneras de comportarse, gustos musicales, peculiaridad
en la forma de vestir, de caminar, de hablar, en ser buen o no estudiante. Ante este
hecho, lo relevante consiste en comprender que es en lo cotidiano en donde se llevan a
24
la práctica los sentidos interiorizados que se sustraen de diferentes partes para integrar
criterios que construyen los lineamientos de identidad que cada persona posee y que se
practican de forma diversa.
Ante una diversidad de imágenes, las chavas resuelven en el plano simbólico
imaginario la manera en que pretender ser percibidas. Y sobre todo, se intenta romper un
poco con las imágenes poco funcionales que desde hace tiempo se atribuyen hacia ellas.
La posición de las chavas dentro de las culturas juveniles no es marginal sino
estructuralmente diferente a la de los varones. La marginalidad de las jóvenes en las
culturas juveniles debe dirigir la atención hacia otros puntos distinguidamente
reconocibles como femeninos, por ejemplo; las revistas juveniles, los baños en los
lugares públicos, los centros sociales, las calles, etc., ya que las jóvenes, al igual que los
chavos, viven su juventud en una multiplicidad de escenarios.
Lo que requiere quedar claro es que las chavas tienen maneras diferentes
y complementarias de organizar su vida cultural y social, no son invisibles.
Conclusión
Es en este momento en donde se crean y se mantienen una serie de condiciones
sociales e imágenes culturales que cada grupo genera en su momento histórico, las
cuales son indicativos de las formas en que los individuos participan y sobre la manera
en que son percibidos por los demás.
Como lo menciona una informante de Ingeniería, las piernas se guardan y las
faldas ya no son tan usadas no como un sentido de protección, más bien, como un signo
de adaptación a un contexto en específico. Y si las manos se alzan, no es con el sentido
de quejarse, se hace como un conteo diario en un salón de clases, por ejemplo, con el
sentido de hacer evidente la participación y colaboración de las jóvenes en ciertos
sectores para que funcionen de manera adecuada así como para mostrar que la posición
de las chicas no es marginal sino estructuralmente diferente a la de los varones.
Los signos que demarcan lo femenino son muy dispares, sin embargo, atienen a
una serie de negociaciones que durante un buen tiempo se han llevado a cabo pero esto
no debe ser sólo lo único en atener, los efectos subjetivos, las perspectivas críticas de
los jóvenes, la forma en que organizan y tejen las relaciones afectivas también son un
punto que sirven para entender la dinámica cotidiana en un espacio como Ingeniería.
BIBLIOGRAFÍA
1. Córdova Plaza, Rosío. Los peligros del cuerpo : género y sexualidad en el centro de Veracruz. –
Plaza y Valdés. – México, 2003.
2. García, María del Carmen. Las nuevas identidades / María del Carmen García. – Puebla : BUAP,
2002.
3. Olavarría José. ¿Hombres a la Deriva? Poder, Trabajo y Sexo / José Olavarría. – Santiago de
Chile : FLACSO, 2001.
4. Urteaga C. P., Maritza. Flores deAsfalto. Las chavas en las culturas Juveniles / C. P. Urteaga,
Maritza // en Jóvenes, Revista de estudios sobre Juventud, cuarta época, año I, num. 2 octubre-
diciembre. – México : Centro de Investigación y Estudios sobre Juventud, 1996. – P. 50–65.
25
HACIENDO VISIBLES A LAS MUJERES EN LA HISTORIA DE MÉXICO
Revolucionarias fueron todas: Las mujeres en la ciudad de Puebla

Dra. Gloria Tirado Villegas*
Las mujeres y los estudios de la revolución mexicana
Hace ya más de quince años salieron aquellos primeros libros sobre las mujeres
en la revolución mexicana, brindaron una visión novedosa sobre la condición de las
mujeres y sus formas de participación en la revolución, al mismo tiempo abrieron
muchas interrogantes. Mujeres y Revolución, 1900–1917 de Ana Lau y Carmen Ramos6,
fue sin duda el pionero, las historiadoras mostraron a una gama de mujeres nacidas a
mediados del siglo XIX, que se desenvolvían en el México porfirista, mujeres maderistas,
magonistas, que apoyaron a Zapata, a Carranza. Mujeres periodistas que se “fajaron las
enaguas” escribiendo en periódicos contra el régimen de Porfirio Díaz. Mujeres como
Juana Belén Gutiérrez de Mendoza que llegó a estar en la prisión por su convicción al
editar Vésper, y después el periódico Fiat Lux, periódicos de oposición. Profesoras que
difundieron sus ideales entre sus alumnas y junto a valientes hombres desafiaron al
poder. Mujeres como la propia Carmen Serdán Alatriste, que incansablemente realizó
actividades con sus hermanos Aquiles y Máximo.
Mujeres instruidas que buscaban participar políticamente vieron en la creación de
esta oposición una válvula de escape para las preocupaciones que tenían. Dolores
Jiménez Muro, Juana Belén Gutiérrez de Mendoza, Sara Estela Ramírez, Elisa Acuña
de Rosseti, nombrada miembro de la Junta Directiva de la Confederación de Clubes
Liberales Ponciano Arriaga en la ciudad de México en 1903, y María Andrea Villarreal
González fundaron y dirigieron clubes. Ellas eran maestras de clase media, periodistas
comprometidas o escritoras. Recordemos que en Puebla es Carmen Serdán la que
dirige el Club liberal Josefa Ortiz de Domínguez.
Este amplio panorama propuesto por las historiadoras citadas, abrió muchas
otras interrogantes y líneas de investigación. Si bien las contribuciones en torno a la
participación de las mujeres en la revolución mexicana, de las soldaderas7, de las
periodistas, de las maestras, han venido siendo estudiadas en los últimos años.
Asimismo se han realizado revisiones historiográficas sobre las mujeres como sujeto de
la revolución mexicana8, el sujeto de estudio siguen siendo las mujeres anónimas.
* Dra. En Historia. Profesora Investigadora del Instituto de Ciencias Sociales y Humanidades de la BUAP. Integrante del
Sistema Nacional de Investigadores.
6 Lau Ana, Ramos Carmen. Mujeres y revolución 1900–1917 / Ana Lau, Carmen Ramos // INEHRM, INAH, CONACULTA. –
México, 1993. – 381 p.

7 Salas, Elizabeth. Soldaderas in the mexican military / Elizabeth Salas // University of Texas Press. – Austin, United States
of America, 1997. – P. 163.

8 Cano, Gabriela. “Las mujeres como sujeto de la Revolución Mexicana. Una mirada historiográfica”, en Jaime Bailón
Corres, Carlos Martínez Assad y Pablo Serrano Álvarez (eds.), Elsiglo de la Revolución Mexicana, México, INEHRM,
Secretaría de Gobernación, 2000. – P. 275–286. “Las mujeres como sujeto de la Revolución Mexicana. Una mirada
26
Hasta hace un par de años sobre las mujeres revolucionarias en Puebla se había
escrito poco: la semblanza de Carmen Serdán, escrita por Ángeles Mendieta cubrió esa
necesaria visibilidad para un merecido homenaje.9 La figura de Carmen Serdán ha sido
retomada, al rendirle con justicia diversos homenajes, en el 2004 Alejandro Rosas escribió
Carmen y Aquiles Serdán, en una serie que editorial Planeta publicó10; más aún en el 2009
se realizó el documental Carmen Serdán, muy bien logrado, con algunos testimonios de los
familiares y de historiadores11. Además se encuentra en edición la tesis de maestría de
Elizabeth Jaime Espinoza, que aborda la participación de las hermanas Rosa, Guadalupe y
María Narváez, al lado de Carmen.12 Sin extenderme más es lo que hasta ahora se ha
escrito sobre las poblanas en la revolución mexicana, aunque se centran más en la etapa
del maderismo. Estaremos en espera de investigaciones en curso, como las de Marta Eva
Rocha o de Susan Gaos.13 Seguramente iluminarán más sobre estos tópicos.
Las líneas anteriores sirvan para clarificar que hacía falta un estudio más general:
una reconstrucción de la vida cotidiana de las mujeres en la ciudad angélica porfiriana, a
la luz de los cambios de la fisonomía urbana de la misma. Interrogante sobre cómo la
vida, costumbres, modelos de conducta se vieron modificados con el estallido de la
revolución. Parte de la información que sustenta este artículo la he retomado de Hilos
para bordar, Mujeres poblanas en el porfiriato14, y agrego nueva información localizada.
Donde se nota cómo la revolución transforma la mentalidad de las propias mujeres, ante
la necesidad de resolver la manutención de la familia, y aquellas que no tenían recursos
debieron recurrir a diversos mecanismos con los que rompieron esos roles tradicionales:
oficios que van desde la prostitución, venta de alimentos a los presos, apertura de
figones, puesta de volantines, etcétera15.
Aquellos años, días y noches

La hora de levantarse fue determinada en gran parte, no por el uso del reloj, ni de
la escuela, era el sonido de los silbatos del ferrocarril y de las fábricas, o el tañer de las
historiográfica”, en Jaime Bailón Corres, Carlos Martínez Assad y Pablo Serrano Álvarez (eds.), Elsiglo de la Revolución
Mexicana. – México, INEHRM, Secretaría de Gobernación, 2000. – P. 275–286.
9 Mendieta Alatorre, Ángeles. Carmen Serdán. – Centro de Estudios Históricos de Puebla. – Puebla, 1971. – P. 74.
10 Rosas Alejandro. Carmen y Aquiles Serdán. – Planeta, Gobierno del Estado, serie grandes protagonistas de la historia de
Puebla. – 126 p.
11 Dicho documental se presentó el día 17 de Noviembre en el Complejo Cultural Universitario, como parte de los festejos
del Bicentenario de la Independencia y el Centenario de la Revolución. Fue realizado por Ana Cruz, donde destaca
aspectos de la vida de Carmen y da a conocer cómo Carmen rompió con aquellos estereotipos de mujeres porfirianas.
12 Un trabajo más reciente que se deriva de su investigación es el de “Lealtades compartidas Rosa, Guadalupe, María
Narváez Bautista”, artículo en edición. Se presentó en el 2º. Coloquio sobre revolución mexicana, hacia su primer
centenario, 13 de noviembre de 2009.
13 Rocha Islas Martha Eva realiza su investigación sobre Las mujeres en la revolución, ha trabajo diferentes periodos de la
historia de México abordando siempre des la historia de las mujeres.

14 Tirado Villegas, Gloria. Hilos para bordar, Mujeres poblanas en el porfiriato, H. Ayuntamiento del Municipio de Puebla,
1999–2002, Colección Consejo de la Crónica. – No. 9, 2000. – 46 p.

15 Verónica Ramos Benítez y Rita Miriam Hernández Dávila, dos jóvenes historiadoras, entusiastamente me apoyaron en la
consulta de algunos expedientes en el Archivo General Municipal y en el Archivo General de la Nación, (Fondos de Trabajo
y Presidentes), ambas becarias del proyecto VIEP (2009–2010) cuyo título es Lo revolucionario de la revolución. Las
mujeres en la ciudad de Puebla. Ambas son tesistas actualmente.
27
campanas de las iglesias, los que marcaban el ritmo en la vida habitual de los poblanos.
Los trabajadores urbanos pronto se acostumbraron a esos horarios: levantarse en la
madrugada y regresar a casa muy tarde. En el hogar familiar se escuchaba el ruido
propio que las mujeres hacían al preparar los alimentos, la ida al molino llevando el
nixcómil era menester casi a diario; la hora del almuerzo, la comida, y como no había
refrigeradores había que guardar en un cajón que servía de alacena los alimentos del
día; por esta misma razón debían mercar diariamente lo esencial para elaborar los
alimentos generalmente básicos. Los aguadores salían temprano para llevar agua de la
fuente a la casa o sacar el agua del pozo, todas estas actividades eran esfuerzos que
casi nadie notaba. El canto del gallo se sumaba a la rutina en las casas alrededor de la
ciudad, donde había varios ranchos y quintas con dimensiones más o menos grandes
que mantenían una forma de vida independiente a la urbana.
A finales del siglo XIX la mancha urbana crecía y las necesidades de los
habitantes en ella. Los tranvías empezaban a ofrecer sus servicios y poco a poco fueron
extendiendo sus vías, tanto del Ferrocarril Urbano (1881) como el Ferrocarril Industrial
(1891). En el Industrial los trabajadores se trasladaban de un extremo al otro de la
ciudad. Aunque la mayor parte de la población estaba acostumbrada a caminar de punta
a punta la ciudad, incluso llegaban a los linderos de lo que hoy es el Estado de Tlaxcala.
En tanto las familias de dinero dueñas de coches, carruajes, landós, calandrias,
diligencias, hacían uso de estos y solían pasear en sus coches aún en pleno centro de la
ciudad para sostener su imagen aristócrata y mostrar su estatus y poder en ese
ambiente de sociedad.
En este escenario la presencia femenina se acrecentó en la economía informal.
Como también aparecieron en la economía formal: la apertura de un cine, puesta y
explotación de volantines, el establecimiento de accesorias, fondas, por ejemplo. Las
diversas peticiones que llegaban al Ayuntamiento dan cuenta de esta otra realidad que
vivían las mujeres durante el periodo de la revolución. Más aún avanzados los años de la
primera década del siglo XX las mujeres hablan en sus cartas de la pérdida de sus
esposos, hijos, ya por la revolución o por las enfermedades que diezmaban a la población.
Con la revisión de documentos en el mismo Archivo del Ayuntamiento, así como
en los fondos Francisco I. Madero y Trabajo (localizados en el Archivo General de la
Nación), algunas cartas de mujeres poblanas, enviadas a Francisco I. Madero, solicitan
el indulto y dispensa de la pena de muerte para un desertor del cuerpo de caballería, por
ejemplo, todas relacionadas con la protección a la familia, desde salvaguardar los
bienes, casas y otras propiedades, hasta el empeño de conservar y proteger la vida, o
proteger su trabajo. Solicitan apoyo económico porque el padre o hermano ha sido
fusilado. Dichos documentos explican los diversos problemas que debieron enfrentar las
mujeres. Coinciden en las solicitudes al Ayuntamiento para el pago de sus retribuciones
como maestras particulares, por ejemplo. Dicha información da otra lectura de esos
años cuando las tropas primero de zapatistas y luego de carrancistas estuvieron en la
ciudad (1914–1915), su presencia terminó por profundizar la ya deplorable economía de
los ciudadanos; mientras ellas resolvían la búsqueda del sustento familiar, incluso
28
elaborando comida para venderles a las tropas o bien ofrecer sus servicios como
lavanderas de ropa.
Fue un momento en que las mujeres abandonaron masivamente el espacio
privado, rompieron modelos de conducta, aquellos dictados por los manuales escritos ex
profeso para que ellas se dedicaran a prepararse para el cuidado de la casa y de la
familia. El término “masivamente” aclara que si bien el desarrollo capitalista que se daba
a finales del siglo XIX incorporaba poco a poco a las mujeres al trabajo, los modelos de
conducta eran excesivamente estrictos como para transgredir esas barreras entre lo
público y lo privado.
Digamos que a las mujeres pobres debieran trabajar siempre. Pero estas
posibilidades en el poblamiento se fueron transfigurando y en el siglo XIX, las mujeres
estaban confinadas al hogar y al cuidado de la familia, la mayoría de las mujeres pobres
laboraban como trabajadoras domésticas.
El trabajo doméstico y su domesticidad

Algunos datos apoyan lo antes sustentado: en 1895, a nivel nacional, se
contabilizaban 190 mil 413 mujeres como domésticas, cocineras, recamareras y
nodrizas; la fuerza de trabajo industrial ocupaba 183 mil 292 mujeres, es decir, 26.5%
del total de los obreros. La carencia de educación y de oportunidades empujaba a las
mujeres (76.4% eran analfabetas) que debían trabajar por salarios miserables, tendencia
que refrendaba lo ocurrido en Puebla. Lamentablemente no se cuenta con información
estadística que verifique el número de trabajadoras domésticas, tampoco el número de
obreras, pero era este el lugar de las mujeres.
Las imágenes de la época coinciden al presentar a las mujeres pobres en casi
total desgracia, muchas de ellas acudían a lavar ajeno a los lavaderos públicos, las
mujeres aprendían desde niñas a echar tortillas, a lavar y cocinar. En 1852 existían por
lo menos cinco lavaderos, entre ellos destacaban los de Almoloya. En 1885 esta
cantidad ha crecido: se consigna la existencia de diez establecimientos, de los cuales
cuatro son propiedad de mujeres16. El oficio de lavanderas por piezas, por tantos, fue
aún y durante el siglo XX en donde las mujeres pudieron mejor emplearse, así como en
el planchado de ropa, que entonces se hacía con planchas de carbón, aún y cuando
llegaban a la ciudad las primeras tintorerías. Cualquiera que fuese su empleo los
salarios siempre fueron bajos y estaban a expensas de una clientela determinada, que
fue en aumento en la medida que los establecimientos del vestido vendían ropa que
debía lavarse y plancharse antes de ser puesta a su venta.
La ropa se entregaba cada semana a las lavanderas, se hacían listas donde
detallaban el número de prendas, la ropa de adultos y de cama debían separarlas de la
de los niños. Fue tanto el interés por la higiene, relacionada con el lavado de ropa, que
16Huerta Jaramillo Ana María, menciona el número de lavaderos y elabora un estudio sobre las lavanderas, “La ropa sucia
se lava en casa. La higiene como responsabilidad de la mujer en el México del siglo XIX”, en Construyendo la historia de las
mujeres (Puebla, Tlaxcala y Sinaloa), Gloria Tirado Villegas (Coordinadora), Instituto Poblano de la Mujer, Centro de
Estudios de Género, FFyL, BUAP, 2002. – P. 74.
29
en la Escuela de Artes y Oficios, inaugurada solemnemente el primero de diciembre de

1886, figuraba el Taller de lavandería, en éste se ofreció como materia Lavado
y planchado I y II, el que sólo era tomado por mujeres. Coincidía también con la llegada
de las tintorerías, el trabajo en los hospitales, donde las mujeres debían aprender a
utilizar nuevas sustancias y desarrollar destrezas ante el lavado de mayor cantidad de
ropa. El señalamiento anterior es para diferenciar, si es que hay diferencias, que si bien
la mujer había sido tradicionalmente la encargada de la casa las nuevas formas de
organización del trabajo la incorporaban como tal en su condición de asalariada y con un
horario de trabajo, así también debía atender nuevas formas de relaciones laborales.
El desarrollo de una industria fabril en el siglo XIX incorporó a muchas obreras,
aunque su presencia en el mundo del trabajo no era ni cercana a la de los hombres que
eran empleados en muchas obras de construcción de la ciudad o en las obras de
tendido de vías, de cuyas noticias extraemos que había cuadrillas de 2 mil hombres
trabajando en algunas líneas dentro y fuera de la mancha urbana.17 A finales del siglo
XIX la construcción de los edificios públicos, privados, las obras de drenaje, de
empedrado de calles, por citar ejemplos, empleaban en distintos puntos de la ciudad a
trabajadores, esta oferta de trabajo terminó por incorporar a gente del campo en
actividades de zonas urbanas y aprender nuevos oficios y maneras de trabajar. Pero
esto no ocurría con las mujeres pobres.
El otro oficio que desde tiempos tempranos heredaron las mujeres era el de
molenderas, echar tortillas, desde chicas eran destinadas para trabajar en casas, donde
crecían y llegaban a convertirse en nanas. Las otras elaboraban comida y la vendían,
junto con agua o pulque y conocidas como tlacualeras llegaban hasta diferentes lugares
donde laboraban los hombres. Si bien desconocemos su número sí sabemos de su
presencia descrita por diferentes escritores. Guillermo Prieto, por ejemplo, en una de sus
visitas a la ciudad de Puebla las describió vestidas con sus enaguas de colores fuertes y
que atendían fondas o vendían alimentos en las calles. Guillermo Prieto con gran razón
decía: “Los tres amigos del pobre –maíz, frijol y chole– hacen el gasto”.18
Las tortilleras eran comunes desde inicios del siglo XIX y son descritas por visitantes
extranjeros. “En las calles de México presentan a la noche un aspecto muy animado. En las
principales avenidas las ″tortilleras″ muestran sus tentadoras viandas iluminadas por un
brasero, que sirve para conservar calientes las tortillas y el chile colorado de todos tipos,
atraídos por las invitaciones de esas mujeres para consumir sus productos”.
Las tortilleras y la venta de comida en tacos, muestra también un comercio
ambulante en el que ellas podían desenvolverse y vender sin mayores requisitos,
aunque a veces fueran perseguidas por la policía al grado de quitarles sus chiquigüites,
ayates y ollas. A Puebla llegaban inditas bajadas de la Malintzi, de San Pablo
Apetatitlán, Cholula, o cualquier poblado cercano, con tortillas o verduras para su venta,
17Sobre la construcción de los ferrocarriles véase Tirado Villegas, Gloria A. Los efectos sociales del Ferrocarril
Interoceánico, Puebla en el porfiriato, BUAP-Instituto de Ciencias sociales y Humanidades. – Puebla, 2007. – 358 p.
18Guillermo Prieto citado en Sonia Corcuera de Mancera: Entre la gula y la templanza. Un aspecto de la historia mexicana,
FCE. – México, 1990.
30
y eran perseguidas para el pago de su contribución. Este comercio informal las mantenía
en una desprotección ante los inspectores.
El papel de la enseñanza y formación de las señoritas

La preocupación de los liberales por la educación de las mujeres fue esencial
durante el Porfiriato, algunas pudieron estudiar, además de ser Amigas, enseñaron a
leer y escribir. Recordemos que las mujeres recibían instrucción de maestros
particulares y en su formación aprender a bordar, coser, zurcir… El escaso número de
mujeres que trabajaba lo hacía dando clases, en 1879 se funda la Escuela Normal Para
profesoras, en una propiedad que había pertenecido a la iglesia. Su primer director fue
Guillermo Prieto, y la primera generación de señoritas se graduó en 1883, entre las
primeras en titularse fueron las hijas del General Juan Crisóstomo Bonilla. Un año
después se fundó la Escuela Normal para Profesores. En 1881 se inauguró la Escuela
Normal Metodista, que inició con un pequeño número de alumnas, sería para niñas en
principio y después para señoritas, su primera generación se graduó en 1889. En 1901
las escuelas normales de profesoras y profesores se unen para dar paso al Instituto
Normal del Estado de Puebla, que lleva el nombre de su promotor Juan Crisóstomo
Bonilla.19 Es del gremio de maestras de donde salieron mujeres con otras ideas, son
ellas las primeras en fomentar que otras más estudien, es de este medio de donde
saldrán las defensoras de Paulina Maraver, profesora simpatizante de Madero.
Ya desde 1855 Guillermo Prieto señalaba el descuido de la educación femenina,
lo cierto es que cuarenta años después, en 1895, no existían escuelas superiores ni
para niñas, ni para adultas. En 1881 la Escuela Normal para Señoritas inició actividades
con un corto número de alumnas, importó sólo la educación primaria. La fundadora
Susana Warner, una mujer con horizontes culturales, montó desde el principio el
establecimiento para que en el futuro se convirtiera en Normal. En 1886 se estableció la
Escuela Primaria de las señoritas Batiz, en la calle de Raboso; así como el Colegio del
Sagrado Corazón de Jesús. En 1892, en la calle del Hospitalito se abrió el Colegio
Menor de Gracia, para niñas, atendido por madres ursulinas, su fundador fue el doctor
José Victoriano Covarrubias.20 En efecto es en el porfiriato que la preocupación por la
educación de las mujeres aumenta, y poco a poco se abren escuelas particulares donde
enseñan a niñas.
Los últimos años del siglo XIX hubo mujeres que con grandes esfuerzos lograron
estudiar una carrera en el Colegio del Estado (Universidad Autónoma de Puebla desde
1956), o en la Universidad Nacional. Su incursión en las carreras de educación superior
no fue nada fácil, el caso de Matilde Montoya la primera cirujano partera, es ejemplar, a
ella no le permitieron titularse en la Universidad Nacional, pudo realizarlo en el Colegio
del Estado y casi al poco tiempo, cuando se inauguró la Casa de Maternidad en Puebla
19Salazar Garrido, Lucía. “Formación y primera organización de la educación en Puebla” [trabajo inédito] / Lucía, Salazar
Garrido, 2009.
20Salvador Cruz. Historia de la educación pública en Puebla : [1790–1982] / Cruz Salvador. – Puebla : BUAP, 1995. – T. II. –
P. 9.
31
(1885), ella empezó a ejercer su profesión de médico cirujano partera. Matilde Montoya
es un referente en el país que muestra las dificultades que vivió para ser reconocida con
su título de Médico Cirujano Partera, su ejemplo sirvió para que otras la siguieran. Pero
aún en la primera mitad del siglo XX continuaban siendo escasas las mujeres que
estudiaban, menos aún en carreras consideradas para varones. Romper aquellos techos
de cristal no fue tarea fácil, pues aún existen barreras invisibles, más que una
discriminación abierta. No todas lograban sobrepasar estas ideas sobre el rol “natural de
las mujeres” o el ideal femenino.
Lo mismo sucedió con María Asunción Sandoval de Zarco, quien en 1898, a los
22 años, se graduó como abogada, y se vio obligada a ejercer el derecho civil por ser
mal visto que saliera a litigar en público. Se afirma que todavía fue muy comentada la
inscripción de Dolores Rubio Ávila en la carrera de ingeniería en la Universidad
Nacional21. Casi al mismo tiempo que estas mujeres se abrían paso como las primeras
profesionistas, el Colegio del Estado ofertaba una de sus nuevas carreras, la de
telegrafía, profesión práctica que abrió sus puertas en 1901, en su momento significó
una coyuntura para las jóvenes que trabajarían en la telegrafía, como después en la
telefonía. Baste decir que de la primera generación ingresaron 112 estudiantes y en la
segunda 111. En 1909 estudiaban 71 telegrafistas, de ellos 35 eran mujeres.22
En las otras carreras que ofertaba el Colegio del Estado estaba la de partera,
junto con las de médico, farmacéutico, abogado, ingeniero, arquitecto y topógrafo. No
aparecen mujeres y si hubiese estudiado alguna seguramente jamás hubiese anunciado
sus servicios como sí lo hacían los médicos, farmacéuticos y profesionales que
aparecían en los anuncios del Primer Almanaque Anunciador.23 Luego entonces, la
preparación de las jóvenes en la telegrafía fue muy bien vista. Con la llegada de las
máquinas de escribir se inició otra carrera corta y práctica que es la de oficinistas, poco
a poco se transformaría en una carrera feminizada. Adquiridas las máquinas de escribir
colaboraron también a esa comunicación emergente, las cartas, elaboración de cuentos,
poesías y escritura de oficios, más aún algunas pegaron anuncios en las ventanas de su
domicilio como si fuesen escritorios públicos. Al finalizar el Porfiriato se menciona en el
censo de 1910 (Puebla) la existencia de 31 parteras, 109 obreras y 28 telegrafistas.
A diferencia de los establecimientos dedicados a la enseñanza de las artes y los
oficios fundados en la ciudad de México, –donde se consideraron escuelas para varones
y mujeres por separado, en Puebla–, la Escuela de Artes y Oficios, desde sus orígenes
se planteó como mixta, hombres y mujeres. Para ingresar las mujeres debían acreditar
estudios de instrucción primaria elemental, o en su defecto demostrar un buen
conocimiento de las materias de lectura, escritura, aritmética elemental, etcétera. Desde
que abrió sus puertas la Escuela las mujeres podían tomar los talleres de Corte y
21 Lau, Ana. Op.cit. – P. 6.

22 Estado de Puebla, Memoria instructiva y documentada que el Jefe del Departamento Ejecutivo del Estado presenta al XX
Congreso Constitucional. – Puebla : Imprenta de Escuela de Artes y oficios, 1909–1910. – P. 432.
23 Primer Almanaque Anunciador, arreglado al meridiano de Puebla, para el año de 1885 / publicado por Joaquín Campos y
Ariza. – México : Imprenta de la jurisprudencia de J. Guerra y Valle. – P. 140–142.
32
costura, fotografía, litografía; ya en 1897 aparecen los talleres de Corte y costura, cocina
y cestería, litografía, lavado y planchado; si bien algunos talleres los compartían con
varones como el taller de litografía, los demás eran para mujeres, y en el transcurso la
oferta de talleres fueron feminizándolos. María de Lourdes Herrera afirma que “para el
año escolar de 1904 y el de 1905, las mujeres ya no cursan ninguna de las cátedras que
originalmente establecía el programa, ni siquiera la de dibujo, pues se convierte en una
norma no escrita que se continúe con la práctica de que cursen en horario matutino y
vespertino todos los talleres disponibles que se asocian a la condición femenina sin
beneficiarse de las cátedras relacionadas con la formación académica”.24
Si bien la matrícula femenina aumentó durante el Porfiriato, las condiciones y la
adquisición de habilidades cognitivas fueron precarias para las mujeres, y ello se
comprueba con un índice de reprobación más alto, y que ello sirviera también para justificar
que los conocimientos a los que ellas debían aspirar estaban relacionados con lo doméstico.
En el nuevo sistema de “orden y progreso” las mujeres que pertenecían a los
sectores populares se incorporaban a las fábricas (textiles y tabacaleras principalmente),
mientras que las de clase media apuraban su entusiasmo por educarse. De estos
cambios anota Julia Tuñón en su libro Mujeres en México. Recordando una historia,
durante el porfirismo poco a poco aparecieron las empleadas de comercio, las
secretarias y las taquígrafas. Para 1885 trabajaban en el país 183 293 mujeres, lo que
representaba el 26.5 por ciento, del total de la PEA (población económicamente activa).
En 1890 su número aumentó hasta 210 566, y había más asalariadas que empleadas en
el servicio doméstico.25
Hacía tiempo que las periodistas habían acudido a los medios informativos, eran
las más avanzadas en ideas, con formación en escuelas y seguramente lecturas que las
habían formado con ideales muy definidos. Las periodistas, quienes confinadas
tradicionalmente a las páginas de sociales y de modas, en esta época expandieron los
ámbitos de su oficio al incorporar temas políticos con información nacional, críticas al
régimen y expresión de inconformidades. Mujeres instruidas que buscaban participar
políticamente vieron en la creación de esta oposición una válvula de escape para las
preocupaciones que tenían. Dolores Jiménez Muro, Juana Belén Gutiérrez de Mendoza,
Sara Estela Ramírez, Elisa Acuña de Rosseti, nombrada miembro de la Junta Directiva de
la Confederación de Clubes Liberales Ponciano Arriaga en la ciudad de México en 1903,
y María Andrea Villarreal González fundaron y dirigieron clubes. Ellas eran maestras de
clase media, periodistas comprometidas o escritoras. Son mujeres valientes sin duda.
Aunque en Puebla son escasos los periódicos que circulan, con una muy definida
orientación, uno de ellos El hijo del Ahuizote, El amigo de la verdad, no debemos perder
de la mirada la fundación de logias masónicas, ahí se difunden ideas que llegan
a diversos trabajadores, más allá de los ferrocarrileros. Un papel muy importante juega
la Unión de Mecánicos Mexicanos, que nace con el siglo, en 1901. En el transcurso de
24 Herrera Feria María de Lourdes, “La presencia femenina en el proceso educativo”, en La educación técnica en Puebla
durante el porfiriato : La enseñanza de las artes y los oficios, SIZA; SEP, BUAP, 2003. – P. 160.
25Tuñón Julia. Mujeres en México. Recordando una historia / Julia Tuñón. – Conaculta, 2004. – P. 125.
33
esos años surgen otras organizaciones de trabajadores ferrocarrileros en Puebla, en

1903 y se establecen filiales, tan sólo entre 1906 y 1910 surgieron cerca de
16 organizaciones. En el verano de 1909 se forman los clubes antirreeleccionistas, más
de 2000 en todo el país, aunque Aquiles Serdán empezó poco antes, en 1908 fundó el
periódico No reelección, con ayuda de estudiantes del Colegio del Estado, jóvenes
decididos que a través de este periódico local y del nacional del partido
El Antirreeleccionista sacudieron con su voz crítica el marasmo en el que vivían muchos.
Nuclearon, y se hicieron escuchar. En ese 1909 Aquiles fundó el Club Luz y Progreso,
uno de los clubes más combativos contra Porfirio Díaz y Mucio Martínez. Carmen
Serdán, por su parte, forma con otras profesoras el club Josefa Ortiz de Domínguez, en
el que se dedicaba a propagar las ideas libertarias.
Si bien no localizamos periodistas poblanas sí a muchas que difunden las ideas
de estos periódicos. Algunas de ellas incluso aprehendidas o a quienes les cerraron su
negocio como el caso de doña Carlota Ordoñez, quien tenía un expendio en el pasaje
del Ayuntamiento, en donde distribuía propaganda antigobiernista. La formación de los
clubes Ignacio Zaragoza, Regeneración, Luz y Progreso, Libertad y Progreso
y Reivindicación Popular, así como el Josefa Ortiz de Domínguez permite difundir todas
estas ideas en que las periodistas escriben, así como comentar en tertulias, reuniones
secretas, lo que se publica en otras latitudes.
El ideal femenino
El siglo XIX y especialmente durante el porfiriato se va a distinguir por la atención
a los manuales de conducta, como el Manual de urbanidad y buenas costumbres de
Manuel de Carreño26, los diversos consejos en revistas y periódicos, imágenes
fotográficas, con los que se va a normar la conducta, desde la forma de vestir de las
mujeres y, sobre todo, la relación con el otro género. Es en estos años cuando más
revistas circulan, como La Familia, El Correo de las Señoras. Las Violetas del Anahuac.
La mujer mexicana, La mujer, en el país, en la ciudad de Puebla se fundan periódicos
como El Amigo de la verdad, periódico católico y El abogado cristiano, periódico
metodista, con otra visión del ideal femenino pero en ambos se dan consejos a las
mujeres. Aún en el Periódico oficial del Gobierno del Estado había una sección dedicada
a consejos. Las mujeres deberían ser recatadas, pues de no hacerlo perderían su
reputación, fundamental para conseguir un buen marido. Las jóvenes lo harían como
lo hicieron las madres y abuelas, deberían vivir en el marco de esas normas trasmitidas
a través de la familia, la escuela y la Iglesia, instituciones encargadas de educar y
sancionar las conductas morales. La gente humilde normaba, también, su conducta con
las lecciones extraídas de la vida de los santos y vírgenes. Para formar a los niños
tenían a los héroes de nuevas historias morales, los generales Bravo, Guerrero, de la
época de la Independencia, o los emperadores aztecas, que combatieron al invasor
español. “La figura de don Porfirio también fue ensalzada como héroe ejemplar de la
26Carreño, Manuel Antonio (1934). Manual de urbanidad y buenas costumbres (facsimiliar de la primera edición), México,
Editorial Patria.
34
niñez, la adulación apoteósica al general Díaz, obra del “Círculo de amigos del General
Porfirio Díaz”, resultó en la creación de varios textos”.27 Modelo ejemplar de emulación.
Mediante la lectura de los manuales de urbanidad y buenas maneras, el público adquiría
las fórmulas de cortesía que le permitirían dominar sus pasiones.
Con una formación así las señoritas porfirianas tenían tres alternativas en su vida:
el casamiento (generalmente muy jóvenes), la soltería y el cuidado de los padres, o el
convento. El cortejo estaba normado y las mujeres de dinero debían acatar todos los
convencionalismos de las familias, que en la ciudad de Puebla había, además, colonias
extranjeras y una forma de preservar el linaje como la riqueza era el matrimonio.
La revolución sorprendió con el ritmo vertiginoso de los acontecimientos
a hombres y mujeres, los tiempos de la vida privada fueron cambiando y costumbres
y valores se vieron alterados con la llegada, también, de soldados, de personas del
interior del país que se quedaron a vivir en la capital del estado. Los ejes de los
acontecimientos familiares continuaron como ejes de la existencia: nacimientos,
enamoramientos, noviazgo, matrimonio y muerte, transcurrían paralelos aunque no del
todo ajenos a los sucesos políticos nacionales. La misma paz social permitía el cuidado
de la familia, en 1895, por ejemplo, vivían en el estado de Puebla 984 413 habitantes,
tan sólo en 1898 nacieron 23, 55 2 personas, 12, 173 del sexo masculino y 11, 379
mujeres y el número de casamientos por el civil iba en aumento. En ese año se
realizaron 2 717.28 La dinámica de nacimientos y contratos matrimoniales en la ciudad
seguía la misma tendencia que años atrás, pero no fue así en los siguientes años,
precisamente en los años de la lucha armada, especialmente cuando el hambre y las
epidemias diezmaron a la población, empezando por los niños y los hombres. Esta otra
realidad transformó el ideal femenino.
Revolucionarias fueron todas

Conforme avanza el siglo XX se percibe una inquietud por abrir negocios
y defender su espacio, o del pago de impuestos, de multas. Qué significó para ellas la
incursión en negocios que podrían considerarse propios para los varones. En la
urbanización de la ciudad se consideró el concepto de ciudad jardín, del descanso, del
paseo, entretenimiento, con esta nueva visión se dio la apertura necesaria para el
establecimiento de nuevos negocios, y con ello el surgimiento de pequeñas
empresarias, que vieron cierto futuro en estos juegos mecánicos. La señora María
Miquiorena solicita al H. Ayuntamiento permiso de instalar su volantín de caballitos,
primero en la Plazuela del Parral (por quince días). Al concedérsele tal petición continuó
solicitando en las siguientes plazuelas, en la de Iturbide, Plazuela del Refugio y del 1 al
24 de este mismo en la del Carmen. La dueña del volantín debía ponerse antes de
27 Para conocer las normas y conductas sociales véase Macías González, Víctor M. “Hombres de mundo : la masculinidad, el
consumo, y los manuales de urbanidad y buenas maneras”, en Orden e identidad de género México, siglos XIX y XX, María Teresa
Fernández, Carmen Ramos, SusiePorter (Coordinadoras), CIESAS-Universidad de Guadalajara. – P. 286.
28 Datos tomados de Antonio Peñafiel, Anuario estadístico de la República Mexicana 1899, Secretaría de Fomento,
Colonización e Industria, Oficina tipográfica de la Secretaría de Fomento. – México, 1900. – P. 53.
35
acuerdo con el regidor del ramo, acerca del espacio a ocupar y cercar la carpa a fin de
evitar algún accidente, estaría obligada a dejar el terreno que ocupe en el estado en que
lo reciba, y para garantía de esa obligación depositará previamente en la Tesorería
Municipal la cantidad de 5 pesos que le serán devueltos, cuando presente el recibo
correspondiente con el visto bueno del comisionado de diversiones.29
Encontramos también aquellas mujeres que abren sus estanquillos y les son
cerrados por diversas razones, y que insisten en volverlos a colocar, son fuertes de
carácter, decididas es el caso de la Señorita Carlota Ordóñez quien solicita ante la
comisión de Mercados volver a colocar su estanquillo en el Portal de Hidalgo. Un
pequeño expendio que le deja para vivir, es de considerarse pues se trata de Carlotita,
conocida así, quien en pleno 1909 circulaba manifiestos y volantes en contra de Mucio
P. Martínez, gobernador del Estado, y de Porfirio Díaz, ahí mismo y en pleno 1910
vendía el libro de Francisco I. Madero La sucesión presidencial en 1910. Por supuesto
su osadía no pasó inadvertida, por el contrario, le fue clausurado una y otra vez su
estanquillo casi a punto de ir a la cárcel. Es hasta 1911 cuando se permite a la señorita
Carlota Ordóñez, a Eduardo Gómez Haro y Fernando Romero García instalen sus
alacenas para expendio de cigarros, periódicos y accesorias. Cómo ellas hurgaron ante
el desamparo económico y la valentía de sus decisiones, aún a riesgo de ser presas.
Ella fue y vino con aquellas otras tantas mujeres que alrededor de Paulina Maraver o de
Carmen Serdán ayudaban en la divulgación de las actividades revolucionarias.
En los siguientes años las solicitudes para abrir alacenas habían llegado, de ello
es muestra en la solicitud de la señora Margarita Aguilar, quien pide se le permita reducir
a un metro de longitud la alacena de su propiedad en el Portal de Morelos, debiendo
pagar por arrendamiento del piso la suma de $11.50 mensuales, previo contrato que
firmará el Comisionado de Mercados, quedando sin efecto por lo mismo, el contrato que
celebró con anterioridad. La aprobación de estas peticiones refleja también una
constante aprobación a estas nuevas actividades, que hasta entonces eran de figones o
fondas solamente.
Por supuesto que era más común tuviesen accesorias en el mercado La Victoria,
era este de alguna manera un lugar más habitual donde las mujeres vendían diferentes
tipos de mercancías. No siempre llegaban allí las vendedoras de tortillas, según refiere
Ángeles Mendieta Alatorre muchas mujeres eran detenidas. Lo cual muestra las
arbitrariedades y abusos a las mujeres pobres quienes eran llevadas a la comisaría con
cualquier pretexto. En esos años el ambiente de persecución y de hechos divulgados
por las propias víctimas parecía “normal” que la policía procediera así. Por estas
razones el tener una accesoria en el mercado La Victoria podría mostrar otro estatus, al
menos bastaba arreglárselas con el administrador del mismo. Una serie de acuerdos
contenidos en actas de cabildo muestran que había varias mujeres más tratando de
mejorar su accesoria ya fuese solicitando una división o bien la ampliación de la misma.
En 1914, y en plena revolución se hacían acondicionamientos al mercado, por ello la
29 Una gran parte de la documentación ha sido tomada de diferentes fuentes, como de los libros de mi autoría ya citados.
36
comisión de mercados dirigía diversos oficios diciendo esperasen. La mayoría de ellas

vendían ropa.
Siguiendo los acuerdos de actas estos van marcando la misma tendencia en el
siguiente año, 1915: solicitudes de mujeres de accesorias, así encontramos la de la
doña Margarita G. Jiménez a quien se le autoriza colocar en el frente de las accesorias
que ocupa en el mercado “La Victoria” una cortina de sol; en el concepto de que la
modificará de acuerdo con el modelo que el Ayuntamiento acepte cuando se uniformen
todas las cortinas que se coloquen en dicho mercado. No se encuentra solicitud alguna
que hubiese sido rechazada por parte del H. Ayuntamiento, lo que indica que las miran
con buenos ojos, y seguros de que pagarán sus cuotas. Todo esto muestra que cada
vez más las mujeres iban incursionando en el comercio, ante la salida o pérdida de
esposos, muchas de ellas como jefas de hogar. La antropóloga Adriana Guerrero anota
que la participación femenina fue notable en el ejercicio de la dulcería, menciona a
Victoria Ortiz Cázarez, quien fundó una en 1862, acaso la primera del ramo, pero ya en
1890 se incrementó sustancialmente la apertura de dulcerías, confiterías y cafés
atendidos por mujeres.30
Además del mercado central La Victoria, el Ayuntamiento mandó construir desde
1912 cuatro mercados más: en la Plazuela de Iturbide, San Antonio, Analco y El Alto.
Con ello se muestra que el comercio establecido aumentó y estos negocios se fueron
feminizando. Más aún muchas de esas peticiones están signadas por viudas que piden
se les condonen sus deudas o se aplace, al menos, el pago de estas.
Es un momento estelar, pues entre las propietarias de establecimientos, figones,
cafés, chocolaterías, accesorias, dueñas de volantines, encontramos a la primera que
incursiona como dueña de un cine, se trata de la señora Cecilia Vanjours quien antes de
dirigirse al H. Ayuntamiento lo hace al ciudadano general Pablo González, en un escrito
de fecha 14 de septiembre de 1914.
Conclusiones
Los años que dura el movimiento armado se vivieron momentos muy difíciles en
la ciudad de Puebla, a la hambruna, escases de alimentos, sobrevino las enfermedades
infectocontagiosas, tal problemática se agudizó entre 1914–1915 en que permanecen
las tropas revolucionarias, muchos hombres se los llevan a la revolución y las mujeres
son las que resuelven muchos problemas, el cuidado de la familia se convierte en una
prioridad para ellas.
30GuerreroAdriana. El dulce en su punto [Enlaces] / Adriana Guerrero // Revista de ciencias sociales y humanidades. –
Número 8. – primavera-verano 2000.
37
Los dobles discursos de la modernidad y el sometimiento de las mujeres

a los espacios privados en México de 1950 а 1970
Denisse del Carmen Muñoz Asseff31
A Manera de Introducción
En el presente trabajo se expone como es que a través de instituciones como la
familia, sociedad y medios de comunicación, se construyen discursos que son, a su vez,
creadores y reforzadores de estereotipos del deber ser de las mujeres, convirtiéndose
en una construcción cultural adaptada a sus prácticas cotidianas. Esto aunado al acenso
de las féminas hacia la “modernidad”, conviviendo continuamente entre los espacios
públicos y privados haciendo cada vez más ligera esta distinción.
Sociedad y mujer
Según las estadísticas, para 1950 en México era un país mayoritariamente rural,
ya que más del 60% de la población se dedicaba a las labores del campo, tan sólo una
de las contradicciones de la época, ya que por una parte las clases altas se encontraban
influidas por la moda y costumbres de Estados Unidos, atribución que llegaba a las
nacientes clases medias, y que estaba representada en la moda, tanto en el cine, la
televisión, la forma de vestir, y los electrodomésticos, que daban muestra de una mujer
moderna; entretanto las clases marginadas eran sólo espectadoras de todos estos
adelantos tecnológicos.
El origen relativamente reciente de los sectores altos les dejó poco protegidos
ante la ofensiva cultural norteamericana. Fueron precisamente estos sectores los que
impusieron la forma de vida que seguiría la nación moderna, que se convirtió en una
sociedad dependiente de las modalidades económicas y culturales del exterior (Agustín,
1990. – P. 1322).
En 1950 la atmósfera moral no era muy liberada. Los prejuicios y convenciones
sociales eran casi invencibles. Las costumbres eran cada vez más rígidas y formales. Se
mantenían imbatibles las nociones machistas de virginidad y sumisión de la mujer y del
escarnio al homosexual, el sexo era absoluto tabú.
Todo cambiaba en México, que a principios de la década de los sesenta contaba
ya con 35 millones de habitantes, la mayoría, por primera vez en la historia, vivía en las
ciudades. La vida rural al viejo estilo se evaporaba rápidamente y en los centros urbanos
avanzaba la influencia de los Estados Unidos, concentrada en la clase media.
En este contexto la mujer cada vez más ingresaba al mundo laboral, un oficio que
tiene mucha presencia y que se feminiza rápidamente es el de las secretarias, las cuales
para poder desempeñarse tienen que cursar estudios técnicos una vez que han
terminado la educación primaria; además este es un oficio que va en correlación con la
31Licenciada en Historia por parte de la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla y actualmente estudiante
del posgrado en Historia en el Instituto de Ciencias Sociales y Humanidades de la BUAP.
38
creación de nuevos espacios en la ciudad de México como las oficinas gubernamentales

o las escuelas.
Otro oficio de gran prestigio es el de la taquimecanógrafa que prolifera por todo el
mundo, es un oficio propio de la modernidad el cual combinaba elementos como la
tecnología, ya que se necesitaban máquinas de escribir y el dominio de una escritura tan
rápida como el habla. Los espacios donde se requieren oficinistas, enfermeras, meseras
y cocineras son ocupados por mujeres. En los sectores más bajos se encontraban las
empleadas domésticas o las obreras que desde tiempos del Porfiriato se habían vuelto
indispensables en industrias como la del cigarro o la costura. Mención aparte merecen la
escuela y el trabajo de las maestras el cual estaba altamente feminizado.
Con el desarrollo social y los espacios de emancipación genérica de las mujeres,
ellas no restan actividades, ni se desembarazan de obligaciones y deberes; por el
contrario, suman actividades, horas de trabajo, responsabilidades por lo que aparecen la
doble jornada o los dobles espacios, entre lo público y lo privado, entre lo personal y lo
social, aparentemente se trata de una doble vida. Los hombres que realizan trabajos
femeninos transgreden el orden social y faltan a su masculinidad.
Al trabajar y ganar dinero, podría parecer que la mujer podía tener mayor
autonomía en el hogar y puede acceder a ganar un lugar político y cultural, pero en la
realidad durante todo este periodo se utiliza un doble discurso, el de mujer moderna que
trabaja en la esfera pública y combina sus actividades en la esfera doméstica, pero se
continua otorgándoles obligaciones que encierran a las mujeres al ámbito privado.
Por otra parte, la familia constituye un eslabón importante en cuanto a esta
relación entre el espacio público y privado, como unidad de producción, cedió paso a la
separación y especialización de los ámbitos institucionales provocando que los lugares
y ámbitos de trabajo fueran distintos a los de la vida hogareña.
En este proceso, se modificaron los papeles desempeñados por hombres
y mujeres en la vida cotidiana, así como su posición en el hogar; igual suerte corrieron
algunas de las funciones más importantes desempeñadas por la familia: la educación
(con una mayor especialización en la escuela), el proceso de aprendizaje laboral (hacia
los centros de capacitación para el trabajo), el cuidado de los enfermos (a hospitales y
centros de salud), el cuidado de los ancianos (casas-hogar). Muchas de estas funciones
eran realizadas por mujeres, pero su traslado permitió un proceso de especialización de
las funciones afectivas y reproductivas. Con ello los límites de la vida pública y privada
empezaron a dibujarse con nitidez (Gonzales, 1997. – P. 35).
Por otra parte la iglesia instituía un modo de ser de la mujer y establecía su deseo
pues la familia anhelada por ésta era tener esposo, él como jefe de familia y ellas como
amas de casa, y los hijos que Dios les diera, debido a que estaban terminantemente
prohibidos los métodos anticonceptivos; además era este tipo de familia nuclear el único
aceptado por la religión católica, por otra parte ella debía ser sumisa y acatadora de las
órdenes de su esposo (Zermeño, 2003. – P. 99).
39
Cine y estereotipos femeninos

En el ámbito cinematográfico el género se conforma a través de símbolos que
satisfacen la imaginación; el cine es también un medio de excepción, por su expresión
de símbolos que permite mostrar de manera contundente un sin fin de representaciones,
dichos estereotipos re-escenifican la sociedad con su lenguaje peculiar y se convierten
en vehículo preciso de la transmisión de ideas y valores que expresan a la cultura como
un campo vivo con sus propias contradicciones, ajustes, resistencias y adaptaciones.
Las tramas del cine mexicano de la época de oro surgen de la cultura de la que la
sociedad se encuentra inmersa y, en ella, la diferencia entre hombres y mujeres está
fuertemente jerarquizada. A los actores de la pantalla grande se les asignan los atributos
de la actividad y la defensa de la honra, la contención y el equilibrio emocional aunque
se acepta la violencia y la vida sexual diversificada; mientras que a las mujeres se les
demanda la pasividad y la modestia, la tolerancia, la capacidad de entrega y la sumisión
a su destino que destaca la exclusividad sexual, o al menos afectiva a un solo varón.
A ellas se les permite la efusión lacrimógena y sentimental. La desviación de estas
conductas puede hacer que las “buenas” protagonistas se conviertan en “malas” (Tuñon,
2003. – P. 43).
De las películas más representativas en México y en el extranjero de una
industria fílmica nacional y creadoras de estereotipos son las películas de Emilio el Indio
Fernández, es esta la visión del mexicano ligado al campo, del campesino vestido de
manta, huaraches, jorongo y sombrero sentado frente al nopal que tanto gustaba en el
extranjero. Al Indio le gustaba mostrar las actividades en el campo, y a los seres
humanos como parte de la naturaleza.
En la época dorada del cine mexicano los personajes fílmicos se asemejan a los
del teatro de tipos, encarnan o un vicio o una virtud, la bondad o la maldad. Los define
su atuendo, su conducta, sus palabras. Un personaje fundamental es el encarnado por
la rival de amores.
El cine mexicano destaca el tema de la familia como una de sus instituciones
insoslayables, pero en el cine de Fernández hay pocos ejemplos de familia, se puede
decir que este es uno de los aspectos en que desarrolla su originalidad, cuando la
familia aparece lo usual es que muera alguno de sus integrantes y la madre no es un rol
fundamental, al contrario, desconfía de la figura materna y la hace merecedora de
castigo, como nos dice Julia Tuñón el Indio lleva al extremo la idea de que la mujer es
básicamente un fenómeno de la naturaleza y sitúa su bienestar en un sólo recinto
posible: el nicho amoroso de la pareja lograda. Todas las mujeres son iguales
y responden al instinto, son agentes de la naturaleza mientras que los hombres son de
la cultura. Sin embargo, lo explícito en sus historias son canciones, machos enamorados
y golpeadores, hembras sumisas y abnegadas hasta la abyección. Expresa las ideas
comunes de su tiempo: lo femenino está inacabado y sólo el hombre lo completa.
La pasión es altamente subversiva y destructiva, no tiene escapatoria y casi nunca llega
a buen término.
40
Otro género del cine mexicano era el de las llamadas exóticas, bailarinas que
causaban sensación a finales de la década de los cuarenta y principios de los cincuenta
como lo fueron Tongolele o Ninón Sevilla, también llamadas rumberas o cabareteras. En
las películas que actuaban eran verdaderos melodramones en los que actrices como
Meche Barba o María Antonieta Pons eran explotadas, vejadas y vilipendiadas por los
hombres, la sociedad y el destino.
Como contraparte de las historias de arrabal existían los personajes de Sara
García que llegó a encarnar al ideal de madre y la abuela mexicana como parte del
papel social femenino, sin embargo, desde unas décadas atrás se estaba gestando un
arquetipo fílmico y comercial esto sucedió al institucionalizar el 10 de mayo como fecha
de homenaje a las madres mexicanas, en un intento de oponer esta imagen a la de
mujer moderna que se intentaba mostrar en otras regiones del país.
La figura de la madre había reunido en un crisol único, el colmo de la dicha, la
cima del sufrimiento y la resignación. Sólo faltaba hacerla institucional y ponerle un
rostro: el de Sara García. Ya desde la década de los veinte, el gobierno de Yucatán,
bajo el mando de Felipe Carrillo Puerto tenia disposiciones a favor del divorcio y la
educación sexual de la mujer, las cuales levantaron polémica entre las conciencias
conservadoras del país, de modo que el diario Excélsior tuvo la ocurrencia de convocar
al pueblo de México a institucionalizar el 10 de mayo como fecha de homenaje a las
madres mexicanas, en contraparte a la imagen de la mujer moderna que quería mostrar
Yucatán, esta convocatoria se publicó el 13 de abril de 1922 recibiendo una respuesta
tan efusiva que a partir de ese año la fecha se oficializó, sobre el particular véase,
(Muñoz, 1998. – P. 25).
En los años cincuenta Sara García se había consolidado como una de las más
grandes actrices del cine mexicano gracias a su versatilidad como actriz y filmó más de
cuarenta películas en esta década, sin embargo es el papel de madre y abuela el que la
consagraría como pilar del cine mexicano, ya para la década de los sesenta acompaña
el nacimiento de las nuevas madres del melodrama mexicano: Marga López, Libertad
Lamarque y Amparo Ribelles.
Así pues, en las películas mexicanas se construyeron modelos y conceptos de
“Familiaen donde ya se encontraban claros los personajes y tópicos del melodrama
familiar: La madre con una capacidad de amar y sacrificarse y una abnegación
sobrehumana; el padre autoritario, a veces injusto pero al final arrepentido e hijos
inconscientes y rebeldes que aprenden la lección dolorosamente.
Ya entrada la década de los cincuenta y más allá del culto a la vida nocturna y la
modernidad planteada por el sexenio alemanista, México parecía ir en verdadero
ascenso; el cine nacional, de forma simultánea, reflejó esa impresión; es decir la
provincia era abandonada para descubrir una ciudad en constante movimiento. El cine
retrató ese crecimiento urbano y el consecuente cambio de actitud; de hecho el
alemanismo, tal vez sin proponérselo, había sentado las bases de una mentalidad
moderna y, ante todo, el ascenso social (Garcia, 1997).
41
Una escalada social que era tema del cine, de la historieta (como La Familia
Burrón) y de la publicidad misma. Eran tiempos de comprar en Sears, de integrarse a la
modernidad del pago a plazos y los portentos de los aparatos electrodomésticos. Incluso
la mujer de esa nueva clase media tuvo la oportunidad, en apariencia, de competir en
esa sociedad moderna y tolerante.
Así nuevos personajes femeninos se sumaron al progreso social: Las mujeres
que trabajan, que venían a suplir a las hembras-objeto del cabaret. Por supuesto para
guiar a estas mujeres representadas en películas como Salón de Belleza de 1951, Las
tres alegres comadres de 1952 o Las interesadas (1952) personificadas por Amalia
Aguilar, Lilia del Valle y Lilia Prado, por lo general hacía falta una figura varonil
encarnada por Pedro Infante, actor que se consagró como verdadero ídolo del pueblo
con su muerte en 1957.
El siguiente fragmento, tomado de la revista Mignon, muestra el cambio de
mentalidad que estaba aconteciendo a finales de la década de los cincuenta, respecto a
que la mujer trabajara lo cual ya se aceptaba con mucha más facilidad.
A la joven que se inicia en la vida: trata de ser más eficiente en tu trabajo día con
día como si fueras a realizarlo hasta el fin de tus días, no como si fuera un medio para
pasar el tiempo hasta que alguien te lleve al altar. Quizás te cases y quizás no, y aun
casada tu esposo puede enfermar y entonces agradecerás al cielo la experiencia que te
permite hacerle frente a la vida. Finalmente enorgullécete de ganar el pan que comes, el
mundo te respetará si demuestras que estás orgullosa de valerte por ti misma y de no
constituir una carga para nadie. La mujer que tal hace es una mujer en el verdadero
sentido de la palabra” (Mignon, marzo 1958. – P. 33).
Sin embargo a pesar de estos mensajes la mayoría de las mujeres seguían
siendo amas de casa. Su tardía incorporación a la esfera del trabajo las mantenía en el
espacio privado, donde convivían muchas más horas entre las labores domésticas y en
su diario ajetreo, escuchando la radio y la televisión.
Los cambios de mentalidad de las féminas, se darán con fuerza ya hacia finales
de los años sesenta pues fue la misma Sara García quien después de décadas de
encarnar a la madre y abuela bondadosa y abnegada, en una de sus películas ¿Por qué
nací mujer? de (1968), reflejó el cambio de una sociedad que ya empezaba a darse
cuenta de lo inútiles y caducos que resultaban estos conceptos.
Del mismo modo lo mostraban las revistas femeninas que en el correo
sentimental, el cual estaba basado en las cartas de las lectoras con sus dudas y
preguntas hacia las editoras que hacían el papel de consejeras sentimentales y las
cuales hicieron de la década de los cincuenta la época de oro de las novias teniendo
secciones enteras dedicadas a las novias casaderas.
Para la década de los sesenta el clima empezaba a cambiar, la publicidad
desnudaba cada vez más el cuerpo femenino, lo muestra y banaliza sexualmente desde
finales de los cincuenta, año con año se acortaba el largo de la falda y triunfa el
pantalón, los jóvenes ya dudaban de los mitos y prejuicios de las familias felices y los
matrimonios armoniosos de clase media. El noviazgo ya no era lo único ni la antesala
42
del matrimonio. La aparición de la píldora anticonceptiva revolucionó el “deber ser”

femenino al separar la sexualidad de la procreación y la consultora sentimental sería
reemplazada por los profesionales de la conducta humana, como doctores y psicólogos.
También se explora temas sobre el divorcio, la infidelidad femenina, las madres solteras
e incluso tener relaciones sexuales antes del matrimonio (Rocha, p. 140).
En sí el correo sentimental demuestra era un termómetro de lo que la moral
permitía y en particular en las décadas de los cincuenta y sesenta demuestra la gran
transformación que existió en la mentalidad de las mujeres, años que fueron el parte
aguas del cambio entre la doble moral y dobles mensajes de la década de los cincuenta
y la apertura de ideas más liberales de los años sesenta –que influidas por las corrientes
de pensamiento provenientes de Estados Unidos así como por los movimientos
feministas–, dieron a las mujeres, sobre todo a las más jóvenes mayor libertad de
movimiento y las hicieron replantearse su papel en la sociedad, así como la pastilla
anticonceptiva les hizo modificar su papel sexual y dudar de los valores tradicionales
impuestos por una generación anterior llena de dicotomías como lo era la castidad y el
matrimonio como representación del amor eterno (Rocha, p. 140).
BIBLIOGRAFÍA
1. Agustín, José. Tragicomedia mexicana 1 / José Agustín. – México, edit. Planeta, 1990.
2. García, Gustavo, Aviña, Rafael. Época de oro del cine mexicano / García, Gustavo, Aviña,
Rafael. – Clío, México, 1997.
3. Gonzáles Montes Soledad, Tuñón julia (comp.). Familias y mujeres en México : del modelo a la
diversidad / Gonzáles Montes Soledad, Tuñón julia (comp.). – Colmex, 1997.
4. León Zermeño, María de Jesús. La representación del trabajo doméstico / Zermeño León, Jesús
de María. – México : BUAP, 2003.
5. Muñoz Fernando. Sara García / Fernando Muñoz. – Clío, México, 1998.
6. Porras, Agustín. Enciclopedia Salvat, Salvat editores. – México, 1978.
7. Rocha, Martha Eva, “Los comportamientos amorosos en el noviazgo, 1870–1968.
8. Historia de un proceso secular”, en Historia de los jóvenes en México, su presencia en el siglo XX.
9. Tuñón,julia los rostros de un mito. Personajes en las películas de Emilio indio Fernández,
CONACULTA imcine. – México, 2003.
HEMEROGRAFÍA
1. Mignón, la revista de la mujer. – Marzo 1958. – No. 457.
El ideal de ‘Mujer’ del Porfiriato a inicios de la Revolución:

entre lo prohibido y lo permitido
Rita Miriam Hernández Dávila*
Los modelos de comportamiento difundidos sobre las y para las mujeres,
ayudaron a sostener la comodidad en que se había instalado una sociedad
masculinizada. Se difundía o más bien se instruía a la mujer, sobre cómo debía actuar y
*Alumna tesista del Colegio de Historia de la Facultad de Filosofía y Letras de la BUAP.
43
pensar. Las mujeres que cumplieran con las características atribuidas a una buena
mujer, que se desempeñaran en las labores que les eran propias, que poseyeran las
virtudes atribuidas a su sexo y que estudiaran lo que les pudiera ayudar para realizar
mejor las tareas para las que fueran diseñadas, eran socialmente respetadas,
básicamente porque cumplían o se movían dentro de lo permitido para ellas. De hacer lo
contrario, entrarían al terreno de lo que les era prohibido y serían señaladas como
transgresoras de ese modelo femenino.
Para abordar el ideal femenino se recurrió a algunas de las publicaciones que
funcionaron durante el porfiriato y continuaron a pesar de la irrupción revolucionaria, tal
es el caso del Amigo de la Verdad periódico católico y el Abogado Cristiano Ilustrado,
publicación protestante, que aunque no es poblano, revela la ideología de un grupo que
ya tenía bastante presencia en el estado.
El “bello sexo”: lo permitido

La belleza es una característica que se considera inherente a la mujer, pero más
allá de la física, el ideal difundido hace referencia a que mientras más virtuosa sea una
mujer, más bella es. La condición moral superior a la del hombre, convierte a las que
deben ser buenas, morales o virtuosas mujeres, en prácticamente intachables. Deben
ser dulces, modestas, discretas, comprensivas y demás cualidades que son señaladas
entre varios otros, en un artículo que aparece en El Amigo de la verdad que habla sobre
la mujer fuerte, Las cualidades de la mujer fuerte:
[…] mujer de su casa, limpia, honesta, hacendosa, preocupada siempre de los suyos… se
puede asegurar que un país vale lo que valen sus mujeres. Si estas son modestas, virtuosas,
hacendosas, consagradas a su hogar, ese país vale mucho y puede ser el primero del mundo,
porque esas mujeres sabrán educar a sus hijos y a sus esposos en las grandes virtudes que
hacen poderosas a las naciones (17-I-1912).
También es difundido un modelo de mujer que es sencilla, no ambiciona y que
vive con austeridad, haciéndose más respetable y mejor madre y esposa. El lujo es
planteado como causa de que la mujer abandone el hogar y por lo tanto factor
desequilibrante de la sociedad.
[…] El lujo es el enemigo terrible de las virtudes domésticas, es vicio por el que la mujer
sacrifica a sus hijos, a su marido, a su alma misma, su hora, su tranquilidad, su bienestar.
El lujo hace que la mujer quiera estar en todas las reuniones, en todos los paseos, en todas las
fiestas, en todas partes, menos en su casa, que es donde debe estar (El Amigo de la Verdad,
17-I-1912).
De esto resulta que dos de las principales cualidades o virtudes de la mujer, sino
es que las más importantes, son el sacrificio y la abnegación. Esto en cuanto que el
sacrificio significa hacerlo por otros y la abnegación hacerla ante otros, bien podemos
decir, sacrificarse por y abnegarse ante el padre, el hermano y el esposo. Es decir, que
las mujeres deben soportar y sin quejarse, el tener que sacrificarse y vivir
abnegadamente, en estado de aceptación perpetua.
La abnegación equivale al sacrificio individual y, practicada por la mujer, la engrandece y
sacrifica […] La mujer inspirada en esta cualidad carece de voluntad propia, y desde sus
primeros años sacrifica gustos y caprichos a los deseos de sus padres, luego se subordina al
44
esposo […] La energía es patrimonio del hombre, la abnegación en cualidad de la mujer <…>
(El Abogado Cristiano Ilustrado, 6-4-1911).
Esta presión se ejerce sobre todo en las mujeres burguesas, ya que pertenecen a
las familias que son observadas y juzgadas, La mujer porfiriana, sobre todo la burguesa
es presionada por “una moralidad rígida que la conducía al rol de guardián de la conducta
propia y ajena” (El Abogado Cristiano, 6-4-1912), ellas son las que sirven de modelos a
las mujeres de todas las demás clases que, por otra parte, la realidad de su desventaja
sobre todo económica, no les permitía cumplir con este tipo de ideal difundido.
Algunas diferencias son encontradas en El Abogado Cristiano Ilustrado, que pese
a que también hace de la mujer la directa responsable de la felicidad del esposo y del
hogar, pide otras cosas de la esposa y le da otras características al esposo. Además de
resaltar la importancia de administrar bien el dinero y ahorrar –aspecto muy importante
para estas congregaciones–, aunque sea sólo para poder platicar con sus esposos, esta
publicación protestante pide a las esposas que lean, que se enteren de lo que pasa a su
alrededor, tal vez no que participen en la vida pública, pero si que no permanezcan
ignorantes de ella. Le confiere a la esposa el poder de ser condescendiente, de darle por
su lado al esposo y si gana en una discusión, es ella la que debe dejarlo ganar y debe
prepararse además a dar consejos si el esposo no resultó tan inteligente. Esto nos habla
de que los cambios con respecto al ideal de mujer tuvieron fuerte base en el grupo
protestante. Este periódico muestra otros elementos a pesar de que sus mandamientos
para la esposa fueron publicados en 1911 y el decálogo católico de la esposa un poco
después, cuando la revolución ya se encuentra en su apogeo, en 1914.
El ideal de mujer dice que no hay mejor estado de la mujer que siendo madre y
esposa, responsable de que el matrimonio funcione y de la formación de buenos
ciudadanos, los hijos son la culminación de la institución base de la sociedad, la familia.
[…] La sociedad se hunde en abismo de disoluciones, no por falta de buenas leyes ni de
celosos y hábiles predicadores, ni de maestros inteligentes, ni de gobernantes intachables. No,
se hunde en realidad por falta de buenas madres, de madres verdaderamente cristianas…
(El Amigo de la Verdad, 4-6-1907).
La mujer representa por tanto el pilar de la institución familia, y el matrimonio el
único medio moral y socialmente aceptado para la procreación de los hijos. Atentar
contra el matrimonio significa atentar contra la familia y en consecuencia contra el orden
social, por ello la palabra divorcio es hablar de de lo antinatural, de desequilibrio y de
crisis social. Divorciarse es para las mujeres totalmente prohibido, pues es ir en
detrimento de ellas mismas, de su función vital, de su seguridad y naturaleza. A esto se
debe que la prensa exalte el papel de las esposas y de las madres y desarrolle una
especie de publicidad a favor del matrimonio tanto civil, como religioso.
Ya iniciada la revolución, y precisamente por ella, todavía se publica la idea del
divorcio como un atentado contra la familia y la sociedad. El Abogado Cristiano en 1911
se confiesa sorprendido por la petición que realiza el Club Femenil “Amigas del Pueblo”,
sobre decretar la Ley del Divorcio en México. Este club anteriormente había solicitado el
derecho de las mujeres de llevar su voto a las urnas electorales como “ciudadanas”.
45
La publicación alega que el divorcio entraña serias consideraciones sociales,

morales y religiosas, ya que ambas peticiones, tanto el voto como el divorcio son
señales del sacudimiento social que causó en el país la revolución, haciéndoles perder
la cabeza y llevándolos a cometer arrebatos que pueden hacer se aprueben reformas
tan radicales como el derecho al voto a las mujeres y como causa legítima de divorcio la
simple voluntad de uno de los cónyuges. Estas peticiones que se consideran radicales,
se conciben como resultado de la influencia ejercida por la elocuencia y astucia de algún
líder revolucionario de las ideas y las costumbres. La publicación señala:
Los resultados serían fatales para el provenir de la nación arrojando un saldo de miseria,
desorganización social y bancarrota completa en la familia y la sociedad… Sería fatal que por el
puro capricho de uno de los cónyuges, por su mal humor, se disolviera el matrimonio... (6-7-1911).
La revolución, pero sobre todo las ideas que se supone vienen como resultado de
ella, son consideradas peligro para la sociedad. Al igual que no se puede pensar en las
mujeres como ciudadanas para votar, tampoco se puede pensar en la disolución del
matrimonio. Por otra parte, a excepción del adulterio, única causa aceptada para el
divorcio, otros motivos como la violencia en todos sus niveles, son llamados o
considerados caprichos o el resultado de no tener buen juicio para elegir. Es aquí
cuando cobra mayor sentido exaltar como principal virtud la resignación, porque al no
poseerla es fácil considerar la idea errónea del divorcio. Las mujeres más respetadas
son aquellas que pese a “su mala elección” encuentran resignación y se quedan en casa
haciendo que de su honestidad y virtud dependa la honra del esposo y los hijos.
En cuanto a la educación, Valentina Torres Septién señala que la educación de la
mujer sólo se valoraba en cuanto sus efectos fueran para “el otro”, no para ellas mismas
(2000, p. 119). Incluso si la mujer era instruida y leía, era para tener una plática
interesante que ofrecer a su marido o poder entenderlo en sus problemas, y no sólo
molestarlo con insignificancias domésticas. Es decir, que la educación contribuía a la
felicidad de las mujeres, pero su felicidad consistía en hacer felices a otros, por lo tanto,
a la mujer se le debía educar para ser mejor esposa, mejor hija y mejor madre.
Cuando se trata el tema de la mujer y el trabajo, igualmente se destaca lo “propio
del bello sexo”. Por los papeles sociales que les fueron asignados, el trabajo ennoblece
al hombre como responsable de proveer a la familia, a la mujer en cambio que está
ligada al hogar, la denigra apartándola de su misión, por lo tanto, las sociedades
“avanzadas” que permiten a las mujeres laboren junto a los hombres, lo que hacen en
realidad es denigrarla y esclavizarla obligándola a salir de la seguridad del hogar.
De manera muy conservadora se piensa incluso que el que las mujeres trabajen
junto a los hombres implica una trasgresión al orden social, un cambio en los roles y en
las condiciones sociales y económicas, debidas al rechazo de las mujeres hacia su
sexo, por una igualdad impracticable. Existían ciertas circunstancias que hacían
necesaria la entrada de las mujeres al campo laboral, como señala Valentina Torres
Septién: en caso de viudez o enfermedad grave del marido; pero fuera de ello una mujer
que tiene hábitos propios del hombre rompe con el orden social (2000, p. 130). En la
mayoría de los casos las mujeres deben trabajar por necesidad, porque no han recibido
46
la seguridad a través el matrimonio o la sociedad les ha fallado, trabajan entonces

porque no tienen otro remedio, como menciona Nora Pérez Rayón, el trabajo bajo estas
circunstancias es visto como un mal necesario, por desgracia tienen que trabajar y
deben hacerlo bajo unas condiciones de trabajo que dificultan sea un medio de
realización y superación personal (2001, p. 181).
Sin embargo, dice Francoise Carner, no se puso mucha atención a la realidad de
las mujeres de las clases medias y bajas, que siempre habían tenido que trabajar,
teniendo incluso a su cargo innumerables negocios, en los servicios domésticos,
elaboración de ropa, preparación de alimentos, etc. Mientras que en el caso de las
mujeres de “la alta” sólo una apremiante necesidad pudo obligarlas a buscar trabajo
remunerado (1987, p. 105).
Como en casos anteriores, resulta claro que los modelos y normas difundidos son
sobre todo aplicables a las mujeres de la clase acomodada y no a la mayoría de la
población, con la idea de que éstos debían y tenían que poder ser practicados por la
población femenina en general. Entonces se puede decir que existían dos posturas o doble
moral: a las mujeres de posición acomodada las restringían, mientras que a las demás las
empujaban a participar para atender su supervivencia y responder a las necesidades de
fuerza de trabajo que demanda el proceso de desarrollo económico (Pérez Rayón, 2001. –
P. 181), porque independientemente de los tradicionales papeles asignados a ambos sexos,
las mujeres representaron una importante barata mano de obra.
Las transgresoras: lo prohibido.

Sin embargo, la situación de desventaja, de pobreza, de injusticia o simplemente
la inconformidad y la aspiración por nuevas condiciones de vida, hicieron que este
intento por moldear una sociedad ideal, no pasara de ser precisamente, una aspiración.
Lo que dictan los manuales y los consejos de la prensa eran aplicables o podían ser
seguidos sobre todo, por las mujeres de clase acomodada, el resto de las mujeres en su
lucha por sobrevivir, tenían que ir en contra del ideal de mujer.
Por lo tanto, así como estas características “propias de la mujer” –abnegación,
sacrifico, amor, alta moral, sencillez, entre otras– y las ideas sobre su rol y misión –
matrimonio, maternidad, hogar– llegaron a ser aceptadas e interiorizadas por las
mujeres a tal punto que ellas mismas ayudaron a la difusión de estos modelos
inculcándoselos a otras; también existieron las mujeres que quebrantaron y
transgredieron el ideal que se tenía de ellas; desde las que decidieron incursionar en
estudios superiores, hasta las que solicitaron el divorcio, pasando por las que se
convirtieron en golpeadoras o asesinas de sus hijos. Después de todo, este intento por
moldear a la mujer ideal, debió obedecer precisamente, a que en la realidad muchas
veces ocurría todo lo contrario.
Aunque las mujeres no estaban exentas de cometer algún delito o comportarse
en desacuerdo con las cualidades que se les atribuían, debe mencionarse que en
general la mayoría de los delitos y los más graves, son cometidos por hombres.
Socialmente esto es aceptado, pues se considera que por naturaleza el hombre es más
47
propenso a la violencia, es competitivo, celoso, en constante preocupación por su honor

y con una moral más relajada. En el caso de las mujeres no ocurre lo mismo, su moral
se entiende incorruptible, actúan por el corazón y no por la razón, esto hace que una
mujer que delinque reciba menos tolerancia por parte de la sociedad.
En el Periódico Oficial fueron publicados diferentes reportes de los Jefes Políticos
de cada uno de los distritos del estado, entre estos se encuentran la relación de las multas
que se aplicaban, aparecen de manera regular los reportes desde noviembre de 1892
hasta agosto de 1894, después dejan de aparecer. Sin embargo, es posible enterarnos de
los tipos de infracciones que cometían las mujeres en todo el estado y la frecuencia con lo
que lo hacían, en oposición al comportamiento que se esperaba de ellas.
El número total de mujeres multadas de noviembre de 1892 hasta diciembre de
1893 es 811; de enero de 1894 hasta agosto del mismo año fueron 602 multadas. Las
infracciones más frecuentes son:
Noviembre 1892 – diciembre 1893
Infracción Número de mujeres infractoras
Ebrias escandalosas 292
Escándalo y riña 117
Violación a la ley de Instrucción Pública 235
Infracción de policía y faltas a la misma 53
Violación al Código Civil 37
Falta de pago del impuesto personal 22
Infracción al Reglamento de Abastos 21
Falta de inscripción al Registro Civil 4
Infracción a la Constitución del Estado 9
No llevar a sus hijos a la escuela 7
Varios 12
Fuente: Periódico Oficial. 1892–1894, tomos L, LI, LII, LIII y LIV.
Puede determinarse que al menos en este periodo, según lo indican los reportes,
el alcohol representó no sólo un problema masculino, si no también femenino, la mayor
cantidad de infractoras eran multadas por estar ebrias y provocar escándalos en ese
estado; debe mencionarse que eran los distritos más populosos como Puebla o Cholula,
los que presentaban mayormente este problema, convirtiéndose en una prioridad –
sirviendo también como justificación estas multas–, para la sociedad de “buenas
costumbres”, la salida de las mujeres de las cantinas, que por otra parte, no sólo serviría
para impedir el vicio del alcohol, también ayudaría a evitar riñas y disturbios tanto dentro
como fuera de estos locales, por influencia muchas veces de la bebida.
Son precisamente las riñas, el escándalo o peleas los que ocupan el tercer lugar
en cantidad de multas para los años señalados. Las dificultades en la vida cotidiana
sobre todo entre mujeres suele ser muy frecuente y es importante mencionar que ésta
cantidad de altercados no eran provocados por estar las mujeres en estado de ebriedad,
sino que lo hacían en sus cinco sentidos, como se ve, las ebrias eran multadas aparte.
Nunca faltaban lo malos entendidos, las dificultades entre vecinos, las habladurías, los
“me miraste feo”, “le hablaste a mi novio” etc.
48
La gran cantidad de mujeres que recurrían a peleas puede apuntar a lo señalado

por Mayra Lizzete Vidales con respecto al por qué las mujeres agreden sobre todo,
a otras mujeres, y que tiene que ver con el honor y pudor de una mujer en relación al
qué dirán. Los estereotipos funcionan como idealizaciones de la conducta deseada a
través de los cuales se intenta delimitar espacios, funciones, derechos y obligaciones,
entonces, las mujeres que ejercen violencia verbal o física son muestra de la manera en
que las mujeres intentan reinterpretar su rol de género con una femineidad opuesta a los
estereotipos difundidos y con el honor como su principal motivo. La rivalidad de amores,
el cobro de una deuda y el cuestionamiento a su conducta sexual fueron las causas más
frecuentes por las que las mujeres delinquieron, causando lesiones físicas y daño verbal
(2002, p. 242).
Normalmente se atribuye a la pobreza, a la ignorancia y a la falta de valores
religiosos y morales, la actividad delictiva y el ejercicio de la violencia por parte de
ambos géneros, aunque debido a que los modelos de mujer se refieren a ella como un
ser sobre todas las cosas moral, precisamente la falta de estos valores en ella, hace
más criticable e inaceptable socialmente a una mujer que delinque.
Una visión importante aunque parcial sobre las mujeres que delinquen en el
estado fue obtenida en el Periódico Oficial; en esta publicación de da noticia de los
recursos de casación, es decir, de aquellas apelaciones que se llevan a cabo con la
finalidad de que algunas sentencias sean anuladas. Por tal motivo se considera una
visión parcial, ya que no todos los procesos penales fueron llevados a esta instancia, por
lo que sólo se tiene noticia de aquellos casos en que se buscó la anulación de la
sentencia. Es posible que al necesitarse un abogado o representante legal que
interpusiera el recurso de casación los costos se elevarían, por lo que no en todos los
procesos legales se buscó la anulación de la sentencia; no todos ni todas tenían la
posibilidad económica para proceder a este recurso.
Se trata de una lista de procesos judiciales que abarcan del año de 1877, hasta
1913; en este periodo los recursos de casación publicados son casi inexistentes en los
primeros años del Porfiriato, por lo que salvo algunos casos antes del 1885, es a partir
de este año y hasta 1913 en que se publican de manera continua, ya que después de
este año los recursos no aparecen, tal vez la irrupción del movimiento revolucionario
dificultó de alguna manera los procesos legales o sólo se deba a un cambio en la
estructura de la publicación.
El número total de casos en los que están involucradas mujeres, ya sea como
víctimas o victimarias, son cuatrocientos setenta y seis que comprenden los siguientes
delitos:
49
Causas de los procesos legales presentados en recurso de casación

1885 – 1913
Delitos Número de casos
Homicidios 109
Robo 51
Lesiones 90
Deudas 62
Juicios de interdicción 34
Litigio por propiedades 27
Infanticidios, raptos o maltratos 12
Problemas de herencias 10
Obras perjudiciales 3
Muertes accidentales 11
Intento o encubrimiento de homicidio 10
Violación, rapto, allanamiento. 10
Varios 47
Fuente: Periódico Oficial. Sección Poder Judicial. Años 1877–1913.
Normalmente la violencia de los hombres hacia las mujeres tiene mayor relación
con una posición de dominio de un género sobre el otro, basándose en la forma correcta
en que debe comportarse la mujer y el cómo se supone que ella transgrede los
lineamientos sociales, que además se han delimitado en la creencia de la superioridad
del hombre sobre la mujer. En el caso de las mujeres, una riña o el sentimiento de
posesión son las principales causas de homicidio; la necesidad y aferramiento a su
amasio o tal vez la imposibilidad de sentirse derrotada por otra mujer en los terrenos del
amor las lleva a preferirlos muertos que con otras, seguramente convencidas de que se
vuelve justo asesinar en la medida en que defienden lo suyo y de que es necesario para
su orgullo y honra, castigar la traición.
Por otro lado, estas mujeres son menos vigiladas y tienen mayores libertades que
las de clase acomodada, no son ejemplo de buen comportamiento y no se detienen a
pensar en lo que dicen los manuales, ya que en su mayoría no saben leer. Lo anterior
junto a la ignorancia, el poco acceso a la educación, el ambiente de inseguridad que
ellas mismas viven junto a sus parejas, padres o a la sociedad en general, sin que
tengan costumbre por la correcta aplicación de la justicia, pudieron facilitarles sus
tendencias homicidas.
La premeditación y el grado de violencia con que procedían algunas mujeres para
asesinar queda claro cuando se observan algunas de las penas a las que fueron
condenadas, como a veintiún años, pues en éste periodo la pena de muerte no era aplicada
a las mujeres, siendo reemplazada por la anterior como pena máxima. Aunque
efectivamente un homicidio significa un acto más violento, las diferentes lesiones en que
incurren las mujeres revelan una actitud agresiva ofendiendo tanto física como verbalmente,
manifestando también rebeldía al negarse incluso, al sometimiento ante la autoridad.
Además de ebrias, escandalosas y provocar lesiones, las mujeres llegaron a
crímenes tan violentos como el asesinato, también en forma de infanticidio, que por otra
50
parte, era poco mencionado en la prensa. Salvar el honor y ocultar su vergüenza era la
principal justificación de las mujeres que asesinaban a sus hijos recién nacidos en un
momento de desesperación, por lo que socialmente pudieron llegar a ser justificadas. No
ocurría lo mismo con las que asesinaban por celos o despecho ya que como lo
menciona Elisa Speckman, transgredían abiertamente el modelo de conducta asignado
al género femenino: tenían amantes o vivían en amasiato, eran agresivas, consumían
pulque, pasaban gran parte de su tiempo en los espacios públicos, en lugar de
permanecer en el hogar (2003, p. 304). Entonces, las mujeres tanto homicidas como
infanticidas, por lo general eran transgresoras del ideal femenino desde antes de
cometer el crimen: eran prostitutas, queridas, libertinas (2003, p. 313), bebían, andaban
en las cantinas o simplemente se atrevían a salir del hogar.
En resumen, existe una confrontación entre el ideal de mujer difundido en el
discurso y la realidad de las prácticas sociales, porque las mujeres no siempre fueron
virtuosas o de alta moral, no siempre tuvieron el instinto natural de la maternidad, no todas
era tiernas dulces o comprensivas, muchas veces no fueron las violentadas, sino las
violentas; y pese a que se decía que su ámbito era el hogar, en la práctica real tuvieron
que salir de éste y desempeñarse en trabajos que no se les consideraban propios.
BIBLIOGRAFÍA
1. Carner F. “Estereotipos Femeninos en el siglo XIX” en Carmen Ramos Escandón, et. al. /
F. Carner // Presencia y transparencia, La mujer en la historia de México. – México: COLMEX,
1987.
2. Nora Pérez Rayón N. México 1900. Percepciones y valores en la gran prensa capitalina / N. Nora
Pérez Rayón. – México : UAM-Azcapotzalco, 2001.
3. Speckman Guerra E. “Morir a manos de una mujer. Homicidas e infanticidas en el porfiriato” en
Felipe Castro y Marcela Terrazas / E. Speckman Guerra // Disidencias y disidentes en la historia
de México. – México : UNAM, 2003.
4. Torres Septién V. “La educación informal de la mujer católica en el siglo XIX” en Maria
Guadalupe Arredondo (coord.) / V. Torres Septién // Obedecer, servir y resistir, L educación de
las mujeres en la historia de México. – México: UPN, Porrúa, 2000.
5. Vidales Quintero M. L. La violencia femenina en el delito como expresión (1877–1910) /
M. L. Vidales ; Quintero, en Gustavo Aguilar, María de Jesús López, (Coordinadores) //
Marginalidad y minorías en el pasado mexicano. Memoria del XVI Congreso de historia regional. –
México : Universidad Autónoma de Sinaloa, 2002.
HEMEROGRAFÍA
1. “La Abnegación”. El Abogado Cristiano Ilustrado. 6 abril de 1911 : núm. 14. – P. 220.
2. “Una petición que entraña un gran peligro. El divorcio en México”. El Abogado Cristiano Ilustrado.
6 de julio de 1911 : núm. 27. – P. 419 y 1420.
3. “¿Quién encontrará una mujer fuerte?” El Amigo de la Verdad. 17 de enero de 1912 : núm. 12. – P. 1.
Periódico Oficial : 1882–1894.
4. Sección Judicial. Periódico Oficial : 1877–1913.
51
PROTAGONISTAS DEL ANÁLISIS LITERARIO
Carmen Mondragón: mujer, poesía y vanguardia

Araceli Toledo Olivar*
Alicia Ramírez Olivares**
Sólo en plural se puede hablar de los movimientos vanguardistas en América Latina.
Gwen Kirkpatrick.
Para la crítica, en su mayoría, pasa desapercibido que Carmen Mondragón,–
Nahui Olin32– además de ser modelo de fotógrafos y pintora, también era poeta. Lo
anterior no puede dejarse a un lado si consideramos que en vida publicó los libros:
Óptica cerebral Poemas dinámicos (México Moderno, 1922), Calinement. Je suisdedans
(Librería Guillot, 1923), Nahui Olin. A dix ans sur mon pupitre (Cvltvra, 1924), Nahui Olin
(Imprenta Moderna, 1927) y Energía cósmica (Botas, 1937). Además, hemos de
enfatizar que todos éstos se editan en un periodo significativo para las vanguardias
literarias, justamente en la década de los 20 y principios de los 30. Ya en un ensayo
anterior de Araceli Toledo y Alejandro Palma Castro, “Las inquietudes espirituales:
cuerpo y poesía de Nahui Olin”33 se han explicado parámetros generales de su poesía:
Así como en la pintura, sus trazos obedecen más que a una escuela, a ciertos impulsos
creadores, en la poesía tampoco aparenta una tradición y más bien se desata una tracción
lírica donde expresa varios temas que confluyen hacia uno mismo: la libertad; ya sea el
potencial de la mente sujeta a un espíritu renovador, el cientificismo como herramienta de
salvación a la penuria humana, la denuncia de diversas formas de esclavitud, la sexualidad
reflejada a través del cuerpo, el narcisismo como reafirmación del sujeto o la condición
oprimida de la mujer, pero todos estos temas tienen como común denominador un sentimiento
de libertad que se muestra a través de la forma libre generada por un impulso creador que
supera a la técnica. Esta creación, entonces, tiene mucho que ver con el rompimiento
vanguardista con las tradiciones y la búsqueda de nuevas formas de expresión, que en el caso
de Carmen Mondragón se condensa en su último trabajo, Energía cósmica, a través de un
particular cientificismo poético (256).
Por lo tanto, quisiéramos en este ensayo dedicarnos a su primer libro publicado,
Óptica cerebral Poemas dinámicos, desarrollando un tema medular en su poética: la
liberación del sujeto de ataduras sociales, culturales y políticas a través de las
posibilidades infinitas de la mente. Para ello nos detendremos en el análisis de dos
*Licenciada en Lingüística y Literatura Hispánica. Mtra. en Literatura. BUAP.
**Dra. en Literatura. Coordinadora del Doctorado en Literatura Hispanoamericana del la FFyL de la BUAP. Integrante del
Sistema Nacional de Investigadores.
32 De origen náhuatl. Significa cuarto movimiento del sol. Carmen es “bautizada” de esta manera por Gerardo Murillo,
también llamado dr.Atl. Él y Carmen Mondragón se conocen en julio de 1921, para poco después iniciar una intensa relación
amorosa, que escandaliza a la sociedad y “desafía todas las reglas de ‘la moral’ establecida y las ‘buenas costumbres’ que
disfrazan la represión sexual” (Malvido 36). Esta relación, aparte de haber sido tormentosa para ambas partes, fue
productiva. En el sentido de que tanto Carmen como el doctor Atl se dedicaron a escribir y pintar; empapados ambos del
enriquecedor contexto cultural de esos tiempos.
33 Ensayo publicado en el libro Confluencias en México. Palabra y género. Ed. Patricia González Gómez-Cásseres y Alicia
V. Ramírez Olivares. – Puebla, BUAP y Smith College, 2007.
52
poemas mostrando los semas o palabras clave y el significado que ellos develan en la
poesía de Carmen Mondragón.
En un primer instante ubiquemos Óptica cerebral, de acuerdo al citado ensayo de
Toledo Olivar y Palma Castro:
Óptica cerebral (Poemas dinámicos) es un libro poco conocido en la actualidad por la
circulación limitada de la edición en 1922 como un libro objeto y el hecho de que no se volviera
a reeditar. Su peculiaridad artística proviene de la pintura inicial en la carátula y las policromías
en los interiores que el Dr. Atl pintó a mano sobre cada ejemplar (255).
El año del nacimiento de Óptica cerebral… se observa dentro de la creciente ola
de literatura vanguardista en México, protagonizada por “los Estridentistas,
principalmente, pero complementad[a] por la obra de Juan José Tablada y matizad[a]
por los Contemporáneos y los Agoristas”34. De hecho, José Emilio Pacheco en su papel
de crítico literario de Hispanoamérica, enfatiza la trascendencia de este período en
cuanto al carácter internacional que dicho movimiento adquiere en nuestro país.35
Es, precisamente, en la década de 1920 que se observan cambios en el ámbito
cultural: se rompen paradigmas ya establecidos mediante la circulación de material de
corte bibliográfico, en el cual es posible distinguir la búsqueda de nuevas formas, dando
con ello crédito a la presencia de las vanguardias36 (Schwartz 35). Las vanguardias traen
consigo un cuestionamiento sobre la vigencia de los valores estéticos transmitidos a lo
largo de los años. De acuerdo con los vanguardistas, el arte debía ser configurado
a través de otra mirada; de otra sensibilidad, la cual a su vez debía mostrarse abierta
a distintos recursos en cuanto a la percepción y re-elaboración de lo visto, vivido
y experimentado.
Sin embargo, esta celeridad vanguardista obedecía no sólo a la impetuosa
urgencia del cambio, de la evolución; sino que también contemplaba aspectos
determinados, en concordancia con los movimientos que permitieron su existencia
(Schwartz 35). De hecho, según lo asevera Hugo Verani en Las vanguardias literarias en
Hispanoamérica (1986), la gran mayoría de los grupos vanguardistas sobresalientes
(independientemente del logro estético de cada uno de ellos) coinciden con el apego a la
resistencia, esto es, a no continuar con la pauta de “valores gastados”, motivo por el cual
se percibe también la búsqueda de nuevos rumbos dentro del arte (48). El conformismo
es asimismo sepultado, para en su lugar ceder la entrada a planteamientos que incidan o
afecten de manera favorable la creación de ciertas obras literarias, varias de las cuales se
distinguieron por su peculiaridad37; desde el diseño externo del texto, hasta el contenido
127 “Nota sobre la otra vanguardia”, Revista Iberoamericana, 106–107 (enero y junio de 1979). – P. 327.
128(1) Schwartz, Jorge. Las vanguardias Latinoamericanas Textos pragmáticos y críticos (1991), FCE. (2) En Las
vanguardias literarias en Hispanoamérica (1986), Hugo J. Verani señala que “LA VANGUARDIA es el nombre colectivo para
las diversas tendencias artísticas (los llamados ismos) que surgen en Europa en las dos primeras décadas del siglo XX”. No
debe extrañarnos por tanto la repercusión que este movimiento generó en tierra latinoamericana, ello debido a la necesidad
de explorar nuevas formas de expresión artística. Necesidad que se convierte en un sentimiento colectivo de renovación.
37 Algunos ejemplos de dicha novedad literaria en México son El café de nadie (1926) de Arqueles Vela, con la portada
mostrando un óleo de Alva de la Canal; la revista peruana Amauta (1926–1930), en especial el número 5, (Enero de 1927)
con un grabado de José Sabogal; Saisons Chosisies (1921), de Vincent Huidobro, con un retrato del autor, hecho por
Pablo Picasso. De Las vanguardias literarias en Hispanoamérica.
53
del mismo. Por así decirlo, los vanguardistas adivinaron en su momento la importancia de
la no-uniformidad en sus propuestas artísticas, llámese escritura, llámese pintura.
Inclusive, hoy, se vuelve ante nuestros ojos esencial el contemplar la idea de: “dejar atrás
las visiones homogeneizadoras y reductivas y busca[r] propuestas más diferenciadas,
dinámicas y, para así decirlo, más latinoamericanas”, recordando, eso sí, uno de los
elementos que sostienen tal teoría, esto es, el principio de ruptura38 (Niemeyer 26).
Cabe destacar que como en el caso de José Juan Tablada, Carmen Mondragón
se nos revela como otra vanguardista en solitario, que sin grupo ni manifiesto, expresó,
también los avatares y las angustias de un artista ante la modernidad y sus problemas
inevitables. Al igual que el introductor de los haikus en México, NahuiOlin podía observar
que no solamente el contexto posrevolucionario, sino las inminentes transformaciones
de la modernidad en occidente habrían de reformar la sociedad y el artista tenía
entonces que cumplir con la diligente empresa de guiar a la humanidad para que dichos
cambios fueran reflexionados desde el más profundo sentido humano de la libertad.
Precisamente, una de las palabras clave en la poesía de Mondragón es libertad.
Es un discurso que examina la opresión política y social y concluye exaltando la libertad
del cuerpo. Sin embargo, es lamentable que por ignorancia ciertas críticas sobre la
figura de Nahui Olin, se han dedicado a destacar como punto medular sus desnudos,
sus escándalos amorosos y la mítica ninfomanía. Nada más absurdo que lo anterior
para sesgar una lectura adecuada y puntual de su obra; la libertad del cuerpo ha
derivado en una lectura profundamente misógina y machista, así como en un morboso
énfasis sobre la sonada ninfomanía de la poeta, pues para cualquier esquema cerrado
de dicha época y hemos de atrevernos a decir que incluso actualmente, desnudarse
frente a una cámara fotográfica debe reflejar, por fuerza, una conducta sexual. Nuestra
intención en cuanto al análisis de sus poemas obedece a la urgencia de distanciarnos lo
más posible de la conducta sexual de Mondragón y acercarnos a una artista, en este
caso, a la poeta vanguardista de su época. Esto no conduce a separar lo interior de lo
superficial, ya la misma Nahui Olin, quizás padeciendo en vida lo que ahora es común
cuando se la nombra, escribe en un poema titulado “El verde de oblicuos agujeros, del
libro Óptica cerebral:
Así miran todos, todos los seres que se cruzan con el rostro de Verdes Agujeros Oblicuos39,
y sólo miran su belleza, su apariencia, y en su intenso color verde de enigmática fuerza, no
penetran la potencia de expresión, la vibratoria inquietud, la constante rebeldía de un espíritu, de
un cerebro en acción dotado de millares de fibras microscópicas, sensibles al contacto de todo
átomo viviente, en toda su materia, en toda su esencia, tal cual es él mismo en su substancia y,
sobre todo, y con mayor interés a través de su interpretación cerebral […] (27–8).
Entre los múltiples mitos que han merodeado la figura de Mondragón se cuenta
que tenía unos increíbles y llamativos ojos verdes, que por otro lado destacan en su
misma pintura y en las fotografías que de ella tomaron Edward Weston y Antonio
Garduño. No obstante, la voz poética pide olvidar el espejismo de esa apariencia y
38Niemeyer, Katharina. Subway de los sueños, alucinamiento, libro abierto (La novela vanguardista hispanoamericana),
2004.
39Énfasis de la autora.
54
concentrarse más bien en: “un cerebro en acción dotado de millares de fibras
microscópicas, sensibles al contacto de todo átomo viviente, en toda su materia, en toda
su esencia”. Si es que esos ojos verdes y ese rostro irradian belleza, no es de manera
exclusiva con un aire de superficialidad, porque el significado de esa imagen va más allá
de la apariencia, pues los ojos son portadores de lo que el cerebro proyecta a través de
cada átomo que interactúa dentro del mismo. El resultado es una suerte de alianza entre
el cerebro con su “enigmática fuerza” y la sensibilidad que promueve una inquieta
rebeldía en el ser. Por lo tanto, Mondragón, imprime todo su interés no en lo evidente,–
los ojos verdes– sino en el cerebro, el cual es el verdadero causante de que éstos sean
bellos y expresivos. Además de una línea posible para remover todas las telarañas y
mitos sexuales cuando se revise la obra de NahuiOlin, éste es el fundamento que da
inicio al proceso de liberación en Óptica cerebral. Nuevamente Toledo Olivar y Palma
Castro tipifican su contenido,
En general, Óptica cerebral plantea una renovación lírica, donde la voz poética concilia espíritu
y mente como la energía renovadora para crear lo nuevo en el arte y la sociedad, desechando
los lastres anteriores de algo que es calificado como “la sabiduría”, “la lepra” o la “catástrofe”.
Lo anterior la relaciona con el espíritu lírico romántico aunque, como ya hemos dicho
anteriormente, se distingue de éste por el lenguaje que tiende a la metáfora científica y
corporal. La recuperación del espíritu lírico romántico en las vanguardias la realiza sobre todo
el surrealismo a través del inconsciente como instaurador del mundo poético; un poco antes,
NahuiOlin propone una energía cerebral liberadora, que en ocasiones se encuentra latente en
la mujer, como metáfora de un dinamismo vital (257).
La liberación del cuerpo en la poesía de Mondragón, se refiere al cuerpo de la
mujer y no por ello significa que fuera feminista, porque no existió en ella esa conciencia,
ni tampoco se consagró a la escritura de manifiestos feministas. Dicha interpretación
será posterior y así debe entenderse, como un fundamento al feminismo donde una
mujer, sujeta a la opresión de su época, reacciona artísticamente pidiendo la liberación
de su sujeto femenino. La voz poética adopta una personalidad que plantea una
experiencia de tipo vivencial, en este caso, la de una mujer en la década de los 20 en
México, a la cual no se le permitieron muchas cosas debido a su condición de género.
Lo anterior queda muy bien argumentado si revisamos su poema “Bajo la mortaja
de nieve duerme la Iztatzihuatl en su inercia de muerte” donde la alegoría del volcán y la
traducción al español de su nombre “mujer dormida” le sirven como instrumento para
plantear la libertad de las mujeres de su época, las cuales, al igual que ella, debían
despertar del letargo para así reclamar sus derechos. Tan solo este poema la ubica en
el rol de poeta vanguardista, pues adelantada a los hechos plantea la imperiosa
liberación de la mujer. Pensemos por un momento en la situación de una mujer clase
media de la época de la posrevolución mexicana, donde a cambio de lo que a muchos
hombres les es prometido como un nuevo porvenir con mayor justicia social, parece no
aplicar a la mujer: ésta sigue sin poder votar, no tiene muchas opciones de desarrollo
salvo las que existían antes de la Revolución. Su futuro “prometedor” debe ser junto a un
hombre, entonces, incursionar en nuevos terrenos es imposible a menos que se trate de
personalidades como Antonieta Rivas Mercado, Frida Kahlo, Guadalupe Marín,
55
Clementina Otero, María Izquierdo, Tina Modotti, Lola Álvarez Bravo; desde luego sin
olvidar las consecuencias nefastas, e incluso funestas, que acompañaron a cada una de
ellas al medirse con hombres en ámbitos donde no eran bienvenidas.
“Bajo la mortaja de nieve duerme la Iztatzihuatl en su inercia de muerte”
comienza con los siguientes versos:
Bajo la mortaja de leyes humanas, duerme la masa mundial de mujeres, en silencio eterno, en
inercia de muerte, y bajo la mortaja de nieve–
son la Iztatzihuatl,
en su belleza impasible
en su masa enorme
en su boca sellada
por nieves perpetuas,
por leyes humanas.
En las líneas anteriores observamos el mecanismo de la alegoría, la “masa
mundial de mujeres en silencio eterno” que se refiere a la Iztatzihuatl. Y así como en la
leyenda del volcán, esa mujer duerme a causa de las leyes que le impidieron amar a
quien quería; la masa mundial de mujeres duerme bajo una mortaja de leyes humanas.
Así, la nieve es el fardo que las mantiene inertes, es una serie de leyes y reglas sociales
que han “domesticado” a la mujer para guardar silencio y para que permanezcan inertes,
como signo de la más profunda belleza. Un espíritu inquieto como el de Carmen
Mondragón, reacciona ante tales preceptos creados por una sociedad patriarcal,
denunciando que la belleza de ese volcán inerte adornado por la nieve, no es más que
la mera figuración de leyes opresoras, donde en realidad distinguimos una latencia a
grados, incluso, violenta. Haciendo un paréntesis en nuestro análisis debemos también
destacar la plasticidad del poema a partir de la observación misma del volcán y los
colores contrastantes: el blanco y el rojo. Más adelante el poema continúa:
Mas dentro de la enorme mole, que aparentemente duerme, y sólo la belleza revela a los
humanos, existe una fuerza dinámica que acumula de instante en instante una potencia
tremenda de rebeldías, que pondrán en actividad su alma encerrada, en nieves perpetuas, en
leyes humanas de feroz tiranía… (53) Y la mortaja fría de la Iztatzihuatl se turnará en los
atardeceres en manto teñido de sangre roja, en grito intenso de libertad” (53).
De la cita anterior, visualizamos que otra de las palabras clave en la poesía de
Carmen Mondragón, es “dinámica”, de ahí que incluso subtitule a su libro Poemas
dinámicos. Muy al tanto de la fuerza molecular, a Carmen le fascina la idea de que los
átomos que componen todas las cosas, sean partículas en constante movimiento y
sujetas a un dinamismo de continua interacción. Esa fuerza dinámica, aplicada a este
poema será la que acumula “una potencia tremenda de rebeldías”, la cual causará un
“manto teñido de sangre roja, en grito intenso de libertad”. Para todos aquellos que
hayan tenido la oportunidad de ver el volcán en un atardecer de verano les resulta más
que evidente lo que significa ese “manto teñido de sangre roja”. Sin embargo, nuestra
poeta no ha tenido que imaginar el volcán o recrear algo que no existe, sencillamente,
tras la observación, lo ha pintado con palabras y ha echado a andar a través de la
alegoría, el sentido de libertad de la “masa mundial de mujeres” que frías, sin
56
movimiento y en silencio, dormitan bajo una mortaja de nieve que son las leyes
humanas que les han imputado una conducta social determinada.
A lo largo de este análisis, hemos reunido tres palabras esenciales en el discurso
poético de nuestra autora: mente, dinamismo y libertad, las cuales en su condición de
semas reconfiguran el significado en la obra de Carmen Mondragón, porque cuando
leemos mente, debemos entender que se trata de la fuerza creadora de infinitas
posibilidades que rigen el destello de lo aparente, de lo superficial; cuando encontramos
dinamismo, ello se refiere al movimiento constante en la interacción de naturaleza
sensible, pues el dinamismo de los átomos se refleja en la energía de todos los cuerpos
que han sido transformados infatigablemente.
Para finalizar, la libertad es el producto de los dos semas anteriores. La palabra
libertad, como ya anticipábamos líneas atrás, –ante cualquier atadura ya fuera social,
política, cultural o de género, aunque el término sea anacrónico– solamente se puede
reactualizar por medio de la capacidad vanguardista de la poeta, ello apuntando hacia
una liberación del estado reprimido de la mujer. Si se deja a la mente moverse
constantemente y que ésta reaccione con otros átomos, se logra la máxima libertad, la
que en verdad trasciende, como diría Mondragón en otro poema: “La esclavitud que
abarca el mundo entero, es su propia cobardía e insinceridad de no aprovechar los
pocos bienes espirituales que tenga […]”. Hablamos por lo tanto de una libertad que va
más allá de la sexualidad, de los prejuicios de la época y de la desigualdad social, es
una libertad de mayor espectro y resonancia: la del espíritu.
BIBLIOGRAFÍA
1. Amor, Ines, Jorge Alberto Manrique, y Teresa del Conde. Una mujer en el arte mexicano :
memorias de Ines Amor. – Mexico : Universidad Nacional Autonoma de Mexico ; Instituto de
Investigaciones Esteticas, 2005.
2. Arreola Cortes, Raul. Miguel N. Lira, el poeta y el hombre. ColeccionCritica literaria, 1. – Mexico :
Editorial Jus, 1977.
3. Casado Navarro, Arturo. Gerardo Murillo, el Dr. Atl. – Mexico : Universidad Nacional Autonoma
de Mexico, 1984.
4. Consideran a Nahui Olin pionera de las tiras comicas [Recurso electrónico]. – Mural, México D.F.
Abril 3, 2000. – Acceder al modo de: http://www.accessmylibrary.com/coms2/summary_0286-
1804756_ITM.
5. Cortina, Leonor. 50 mujeres en la plastica de Mexico : AguedaLozano ... [et al.] / Leonor
Cortina. – Mexico : ISSSTE, 1997.
6. Debroise, Olivier. Adriana Malvido : NahuiOlin [Recurso electrónico] / Olivier Debroise. – Arte-
México. – [20 de junio de 2007]. – Acceder al modo de: http:/arte-mexico.com/critica/od87.htm.
7. Fe, Marina. Otramente : lectura y escritura feministas / Marina Fe. – México : FCE, 1999.
8. Fernandez, Justino. La pintura moderna mexicana / Justino Fernandez. – Mexico : Editorial
Pormaca, 1964.
9. Gómez Campos, Rubí de María. El sentido de sí / Gómez Campos, Rubí de María. – México :
Siglo veintiuno editores, 2004.
10. Iriarte, Maria Elvira, and Eliana Ortega. Espejos que dejan ver : mujeres en las artes visuales
latinoamericanas. Ediciones de las mujeres / Maria Elvira Iriarte, Ortega Eliana. – No. 33.
Santiago, Chile : Isis Internacional, 2002.
57
11. Herrera, Hayden. Frida : una biografía de Frida Kahlo / Hayden, Herrera. – México : DIANA, 2005.
12. Luna Arroyo, Antonio. El Dr. Atl ; paisajista puro. Cuadernos populares de pintura mexicana
moderna. – Mexico : Editorial Cultura, 1952.
13. Malvido, Adriana. Nahui Olin. La mujer del sol. – México, DF : Edivisión, 1999.
14. Mondragón, Carmen (Nahui Olin). Óptica cerebral (Poemas dinámicos). – México : Ediciones
México Moderno, 1922.
15. Ibid.Calinement. Je suisdedans. – México : LibreríaGuillot, 1923.
16. Ibid.A dixanssurmonpupitre. – México : Cvultvra, 1924.
17. Ibid.Nahui Olin. – México : Imprenta Moderna, 1927.
18. Ibid.Energía cósmica. – México : Botas, 1937.
19. Niemeyer, Katharina. Subway de los sueños, alucinamiento, libro abierto (La novela vanguardista
hispanoamericana) / Katharina Niemeyer. – Madrid : IBEROAMERICANA, 2004.
20. Pacheco, José Emilio. “Nota sobre la vanguardia”, Revista Iberoamericana, 106–107 / José
Emilio, Pacheco. – [enero y junio de 1979]. – P. 327.
21. Poniatowska, Elena. Tinisima / Elena Poniatowska. – Mexico ; D.F. : Ediciones Era, 1992.
22. Ibid. Las siete cabritas. – México : Era, 2000.
23. Quitarte, Vicente. “El corazón en el filo. Expresiones del cuerpo femenino en el México
posrevolucionario”. Casa del Tiempo. Febrero, 2000. – [Recurso electrónico]. – Acceder al modo
de: http: www.difusioncultural.unam.mx/revista/feb2000/quirarte.htlm [20 de junio 2007].
24. Revueltas, Fermin, y Carla Zurian. Fermin Revueltas : constructor de espacios. Biblioteca de
ilustradores mexicanos, num. 3. – Mexico : Instituto Nacional de Bellas Artes, 2002.
25. Schwartz, Jorge. Las vanguardias latinoamericanas (Textos programáticos y críticos) / Jorge
Schwartz. – México : FCE, 1991.
26. Szabolosci, Miklós. La `vanguardia´ literaria y artística como fenómeno internacional / Miklós
Szabolosci. – Casa de las Américas. – Vol. 13. – Núm. 74, 1972. – P. 7.
27. Toledo, Araceli y Alejandro Palma. “Las inquietudes espirituales: cuerpo y poesía de NahuiOlin” /
Confluencias en México. Palabra y género. Ed. Patricia González Gómez-Cásseres y Alicia
V. Ramírez Olivares. – Puebla, BUAP y Smith College, 2007. – P. 253–267.
28. Tuñón, Julia. Mujeres en México una historia olvidada / Julia Tuñón. – México : Planeta, 1987.
29. Verani, Hugo. Las vanguardias literarias en Hispanoamérica / Hugo Verani. – México : FCE, 1986.
30. Zurián, Tomás. NahuiOlin Una mujer de los tiempos modernos / Tomás Zurián. – México : INBA, 1992.
31. Zurián, Tomas, y Rosario Cabrera. Rosario Cabrera : la creación entre la impaciencia y el
olvido. – Mexico : Instituto Nacional de Bellas Artes, 1998.
32. Ibid. Catálogo exposición Nahuiolin Museo mural Diego Rivera. – México : INBA-CONACULTA,
2000.
El imaginario corporal femenino en la novela Los viajes de mi cuerpo

de Rosa Nissán
Paola Cecilia Lemus Pérez*
Los estudios de género intentan encontrar explicaciones a las desigualdades
existentes entre hombres y mujeres desde distintos enfoques disciplinarios como la
sociología, la antropología, la biología, la psicología, la filosofía y la literatura. Esta
diversidad de enfoques ha permitido tener avances en los estudios sobre las mujeres y
proporciona nuevas perspectivas a partir de la reivindicación del movimiento feminista
por la equidad de las personas, sea cual sea su identidad de género.
58
Actualmente, los trabajos relacionados con el estudio del cuerpo en obras

escritas por mujeres40 han adquirido diversos enfoques orientados en la subjetividad, la
mirada, el erotismo, la búsqueda de identidad, entre otros. Todavía los trabajos
relacionados con el cuerpo femenino no son abundantes, pero poco a poco va creciendo
el interés de esta temática en la obra de autoras hispanoamericanas.
En el canon literario siempre ha prevalecido la literatura escrita por hombres
blancos burgueses mientras que los escritos de mujeres o grupos considerados
marginados como homosexuales y lesbianas, permanecían fuera de todo estudio. Esto
motivó a las teóricas feministas a refutar la exclusión de las mujeres en la literatura y
porque no le otorgaban valor a estos textos. Tomar la novela de Rosa Nissán Los viajes
de mi cuerpo, como objeto de estudio, surgió de una reflexión acerca del canon en
cuanto a un acercamiento a la literatura escrita por mujeres, ya que la obra de escritoras
como la que presentamos no ha sido considerada por la crítica literaria como parte del
canon de la escritura en México; específicamente la perspectiva de escribir con el
cuerpo. El tema no es nuevo, las críticas feministas francesas y estadounidenses, sobre
todo las francesas han tratado el tema; pero hasta donde hemos podido indagar, no se
ha realizado un análisis en cuentos o novelas de escritoras mexicanas del siglo XX
desde la perspectiva de la corporalidad.
Ahora bien, la división entre escritura masculina y femenina surge porque
la cultura patriarcal ha impuesto un discurso, con modelos y reglas para controlar
o autorizar con privilegios a cierto tipo de emisores, los cuales siempre son hombres
blancos burgueses y excluye o calla a los demás por su sexo, filiación étnica, religión
o clase social. En este contexto, el aspecto que nos interesa explicar sobre el imaginario
corporal femenino41 es que éste surge como una estrategia narrativa que rechaza las
formas de representación del cuerpo femenino establecidas por el patriarcado.
Las mujeres han sufrido el silenciamiento y han sido despojadas de sus cuerpos
en el discurso patriarcal. Por esto han buscado otros medios de expresión y algunas
decidieron utilizar el cuerpo femenino como medio de comunicación. El cuerpo se ha
convertido en una herramienta con la cual las mujeres pueden hablar de lo que se les ha
prohibido y mediante su exploración se conocen a sí mismas; redescubren sus
sensaciones y sentimientos de placer; en fin las escritoras desarrollan una subjetividad
que creían inexistente. Hélène Cixous, en La risa de la Medusa (2001), explica de
manera general que si una mujer está hablando de su cuerpo, ella es el discurso de sus
propias experiencias y por lo tanto cuenta su propia historia. El discurso ha sido creado
* Estudiante de la Maestría en Literatura Mexicana/BUAP.

40 Algunos estudios que involucran al cuerpo femenino son Volatile Bodies: Toward a Corporeal Feminism (1994)
de Elizabeth Grosz, Reading the Body Politic: Feminist Critics and Latin American Women Writers (1993) de Amy Kaminsky.
University of Minnesota Press, Under Construction: The Body in Spanish Novels (1994) de Elizabeth A. Scarlett. University
Press of Virginia, The Wounded Herat: Writing on Cherrie Moraga (2001) de Yvonne Yarbro-Bejarano. University of Texas
Press, Letras Femeninas (2004), Volumen XXX N°1 Edición especial dedicada al imaginario corporal femenino en
la literatura femenina hispánica, Literatura and the Body por Anthony Purdy.
41 Título tomado de la revista Letras femeninas (junio 2004), Volumen XXX, No. 1, donde se reúnen, en una edición especial,
artículos y trabajos acerca de la representación del imaginario corporal femenino en la literatura femenina hispánica.
59
por y para los hombres, y llega a ser extremadamente difícil que una mujer cuente
historias en sus propias palabras.
Al examinar las formas en que se representa el imaginario corporal femenino en
la novela Los viajes de mi cuerpo de Rosa Nissán y hacer una propuesta de análisis
para el estudio de lo corporal en textos escritos por mujeres se formularon los objetivos
generales. El objetivo específico fue analizar la forma en que el imaginario corporal
femenino, en la novela objeto de estudio, funciona como estrategia discursiva
transgresora para cuestionar la representación del cuerpo femenino en cuanto a la
apariencia física que establece el patriarcado. En otras palabras, nuestra finalidad fue
dar a conocer la forma en que el imaginario corporal femenino ha sido representado en
la novela Los viajes de mi cuerpo de Rosa Nissán. Para tal fin se debe tener en cuenta
que la literatura es el resultado de una forma de ver y pensar propia de cada época,
cultura, religión y grupo social. Por lo tanto, las diferentes representaciones del cuerpo
están ligadas a la forma en que se interpreta el mundo y siempre depende del entorno
histórico y social. En el caso de la novela de Rosa Nissán, examinamos su contexto
particular, que constituye a la autora como heredera de la tradición judía.
Hipotéticamente, en la novela Los viajes de mi cuerpo de Rosa Nissán la
representación del cuerpo sirve como medio para expresar sentimientos de mujeres que
ya no son jóvenes; y esto genera una búsqueda de identidad y un proceso de
autoconomiento en la protagonista.
La metodología se conformó de la siguiente manera: En el capítulo 1 se explican
algunos fundamentos teóricos para conocer el origen de las teorías feministas y el
desarrollo de la crítica literaria, así como las dos grandes escuelas derivadas de los
estudios feministas y en las cuales surgieron novedosas propuestas de análisis tanto en
Estados Unidos como en Francia, además mencionamos los textos relevantes para
estas dos líneas de investigación. En el capítulo 2 se realizó una síntesis del contexto
histórico de los judíos sefarditas, el cual influyó en la escritura de Rosa Nissán. Además
examinamos la obra de Rosa Nissán para poner de relieve la importancia que le otorga
a la corporalidad femenina en sus diversas formas. Finalmente el capítulo 3 contiene
nuestra propuesta de análisis de la novela Los viajes de mi cuerpo a partir de las
reflexiones de HélèneCixous y Luce Irigaray. También tratamos una categoría que fue
propuesta por MijailBajtín, el cronotopo de viaje, el cual se adapta en lo referente a los
viajes y por su relación con la experiencia.
Diégesis
Lola y Olivia, comienzan una amistad en la que poco a poco cambia la vida de
Lola; salen a bailar, a divertirse. Lola se dedica a filmar eventos, una razón por la que
tiene problemas con su hija. Jerónimo aparece en la vida de Lola y logra generar
cambios en ella. Juntos emprenden viajes por varios lugares de México y además
exploran sus cuerpos. Olivia encuentra un hombre menor que ella, se enamora y se
casa. Lola sin Jerónimo no sabe qué hacer y con él se aburre.
60
En la propuesta de análisis enfatizamos la importancia de los espacios físicos.

Los lugares hacen referencia a las comunidades y por espacios ubicamos todos los
aspectos que involucran a los lugares con los personajes. Existe una relación entre los
viajes y los personajes, cuando un destino geográfico se convierte en el punto de
encuentro que desencadena algún crecimiento emocional en los personajes.
La novela Los viajes de mi cuerpo, como el título lo indica, se basa en el
desplazamiento de lugares de la protagonista, sin embargo en esta tesis sólo se han
seleccionado los viajes que son fundamentales para un crecimiento de la protagonista,
es decir, al tiempo que conoce algunos espacios geográficos de México ella viaja a
través de su cuerpo, lo explora para conocerlo y conocerse. En este sentido, la palabra
viaje adquiere varias acepciones, una de ellas –según el DRAE– remite al traslado que
se hace de una parte a otra por aire, mar o tierra y en la otra nos referimos al efecto de
viajar en un sentido que connota a lo corporal como un proceso de autodescubrimiento:
“viajar para conocer el cuerpo”.
El cronotopo del camino, propuesto por Bajtin, es un elemento importante en las
novelas de viajes debido a que involucra espacio y tiempo, además la novela de viajes
posee una gran tradición masculina. Para la novela Los viajes de mi cuerpo este
cronotopo se adapta, pues el personaje principal es una mujer quien durante los viajes
alrededor de zonas desconocidas logra lazos emotivos con Jerónimo.
Los datos sobre los viajes de la protagonista fueron agrupados en una tabla
(viajes geográficos, viajes corporales y experiencia de autoconocimiento eran las
categorías); los resultados obtenidos confirmaron el carácter cronotópico en los viajes de
Lola, tanto a nivel territorial como a nivel del autoconocimiento a través de su cuerpo. En
todos los casos el tiempo inseparable del espacio a lo largo de los procesos de
desplazamiento de la protagonista.
La organización temática en la novela se nota a partir del tema central: el cuerpo.
Sin importar si es joven o maduro, perfecto o no pero involucrando la apariencia física,
y a partir de este punto se desprenden subtemas como la sexualidad y el placer,
la fidelidad, los prejuicios, la religión, los problemas alimenticios, la influencia de la moda
y la publicidad en la formación de la identidad.
Hablar del cuerpo es una acción que engloba muchos aspectos, conceptos e
ideas, así que seleccionamos algunos puntos que consideramos relevantes en la novela
Los viajes de mi cuerpo de Rosa Nissány fueron agrupados en cuatro apartados: a) el
cuerpo liberado, b) la representación de la imagen corporal [el caso de Lola y Olivia],
c) cuerpos bulímicos y d) el cuerpo y la sexualidad femenina. En cada uno se analiza la
forma en que el imaginario corporal femenino funciona como estrategia discursiva
transgresora para cuestionar su representación.
61
El cuerpo liberado
Al pertenecer a un grupo (mujer divorciada, casada, profesionista, madre, hija,
amiga) se asumen varios valores, roles, conductas y modelos a seguir que son
establecidos por el patriarcado, pero Lola los transgrede al enfrentar su inseguridad
y obtener una nueva identidad. El divorcio es el primer proceso liberador.
Lola se da cuenta de que jamás ha disfrutado su sexualidad, en este sentido su
cuerpo ha vivido (hasta ese momento) esclavizado al matrimonio, el goce de la sexualidad
libera todos los sentimientos reprimidos de la mujer, pero sigue siendo un tema tabú.
La liberación, además de la sexualidad, involucra otros aspectos, uno de ellos
remite a la búsqueda de una imagen que responda a las nuevas necesidades y deseos.
La representación de la imagen corporal (el caso de Lola y Olivia)

La imagen corporal representa la importancia de desmitificar la “imagen corporal
de la mujer” a través de la percepción masculina basada en la idealización, es decir, la
belleza física de la mujer no está en la forma como luce su cuerpo, ni si este es delgado.
En la novela Los viajes de mi cuerpo, Olivia es una mujer madura con varios kilos de
más, a pesar de esto ella no tiene complejos.
La imagen de Olivia es subversiva debido a que desmitifica la imagen idealizada
del “ama del hogar” vista por los ojos masculinos, como es el caso del hermano de Lola,
quien no acepta el comportamiento de ella porque es una mujer viuda y trabaja.
Olivia tiene una apariencia o una imagen que responde a sus deseos, ella quiere
llamar la atención de todos, y esta característica tiene como propósito promover una
liberación en el sentido corporal, es decir, ella no está obsesionada en obtener un
cuerpo perfecto ni en lucir perfecta para complacer a los demás, a pesar de que la
educación tradicional y patriarcal conduce a las mujeres a estar “impecables” siempre.
La novela que analizamos presenta dos perspectivas diferentes ante la imagen corporal,
una de ellas es la de Lola Luna, quien no está conforme en la manera como luce su
cuerpo, está acomplejada y siempre procura utilizar ropa holgada y en tonos oscuros;
Olivia es lo contrario, vive sin complejos y hace lo que ella desea. En ambos personajes
hay denuncia, por parte de Lola conocemos los infortunios de una mujer que no viste a
la moda porque su complexión no se lo permite. En esta novela se denuncian las
desventajas de una mujer con problemas de sobrepeso en una sociedad que exige
medidas perfectas y una apariencia agradable ante los ojos de los demás.
Cuerpos bulímicos
Pili y Nacha son dos jóvenes universitarias que comparten una buena amistad y
algunos problemas alimenticios. En la novela Los viajes de mi cuerpo los conflictos
relacionados con el cuerpo y el peso se muestran a través de la perspectiva de estas
dos jóvenes. Nacha padece bulimia. Esto influyó mucho en Pili, quien cada vez se
preocupaba más por su figura a pesar de que no tenía kilos de más. Otro factor de
riesgo para las dos fue la ropa, la imagen corporal impuesta por las normas masculinas
62
afecta mucho a las mujeres que no tienen autoestima y sólo viven de la imagen
percibida a través de otros ojos.
El cuerpo y la sexualidad femenina

El cuerpo femenino es un tema que nos remite indudablemente a toda clase de
tabúes que todavía pesan en la sociedad mexicana de cualquier nivel socioeconómico,
religioso o cultural. En la ideología patriarcal todo lo relacionado con lo femenino estaba
confinado a lo privado, siendo lo masculino del dominio público; en este sentido hablar
de la sexualidad femenina significa transgredir los valores que etiquetan a las mujeres
como “las hadas del hogar” y las que se atreven a hacerlo son censuradas. La
sexualidad experimentada sin prejuicios despierta al cuerpo, lo libera.
En la novela Los viajes de mi cuerpo, Lola redescubre su cuerpo a través de las
experiencias que comparte con Jerónimo, mientras que durante su matrimonio nunca
pudo disfrutar su sexualidad debido a la autocensura y la represión.
Conclusiones
Las propuestas sobre la escritura del cuerpo, por parte de las teóricas
francesas –de manera especial Hélène Cixous y Luce Irigaray–, aunque hayan surgido
en los años setenta, constituyen todavía una base sólida para las reflexiones acerca de
las representaciones del cuerpo femenino.
La representación del cuerpo femenino es una de las estrategias discursivas que
transgreden la imagen de la mujer que ha impuesto el patriarcado, pasando del ámbito
privado al público y revalorizando a las mujeres mayores de 40 años y cuyo peso
sobrepasa los cien kilos. Estas mujeres rompen con los estereotipos de belleza
concebidos anteriormente donde la mujer debía ser joven, frágil, débil, delgada, blanca,
para cumplir con normas sociales impuestas para atraer al sexo opuesto.
El análisis de la novela nos condujo a explorar el doble sentido de la palabra viaje.
En el estudio del cronotopo del viaje, la experiencia y el autodescubrimiento,
proponemos el cronotopo del cuerpo femenino maduro como un rasgo de la escritura actual.
La novela analizada puede clasificarse dentro de la categoría de la novela de
autodescubrimiento, debido a que presenta a una protagonista que, a partir de una
situación de enajenación llegará a la redefinición de su autoimagen y de su identidad.
El análisis realizado muestra que las distintas zonas de México que visita nuestra
protagonista Lola con Jerónimo se convierten en un punto de encuentro consigo misma.
El cambio de vida dirigido hacia la liberación es un proceso de aprendizaje que
Lola inicia impulsada por su amiga Olivia, quien la conduce indudablemente a la
búsqueda de identidad y reafirmación de su “yo”.
Finalmente, el estudio realizado muestra que una de las limitantes para efectuar
análisis de este tipo es la ausencia de un modelo teórico actual, pues sólo en la rama
francesa y en la angloamericana se han planteado algunas reflexiones sobre la
corporalidad. El campo de investigación en el que hemos incursionado queda abierto a
futuras investigaciones.
63
Lola Cercas o la insistencia sobre el prejuicio de ser mujer

Flor de Liz Mendoza Ruíz*
Javier Cercas publicó en 2001 la novela que lo consagró, titulada Soldados de
Salamina. Esta historia presenta el recorrido que su personaje principal llamado Javier
Cercas42, a partir de la anécdota en la que un soldado republicano perdona la vida al
ideólogo falangista Rafael Sánchez Mazas, escritor que había huido de un fusilamiento
en masa, sucedido durante los últimos días de la guerra civil española.
Este trabajo literario, como bien pueden ustedes adivinar, brinda diversas
oportunidades de estudio; desde su relación con el discurso historiográfico, su
descripción y análisis literaria, e incluso, su transposición al discurso cinematográfico,
pues esta novela fue adaptada, apenas a un año de su publicación, por el director
y guionista David Trueba, cuya película homónima salió a la luz en 2002.43
Mi reflexión este día está centrada precisamente en los personajes principales de
estas dos historias que en algunos sentidos (que no abordaré hoy) cuentan la misma
anécdota.
Antes de dar paso a estas cuestiones me gustaría hablar un poco acerca de
algunas diferencias entre persona y personaje. Según Sánchez Alonso, “la persona
existe; el personaje en cambio, pretende existir, pero sólo es un conjunto de palabras
ordenadas de un modo determinado, palabras que dibujan a un ser fingidamente real”
(1998:84). De esta manera entendemos que el Javier Cercas, autor de la novela que
aquí comentamos, no es equivalente al Javier Cercas personaje principal de Soldados
de Salamina, aunque lleven el mismo nombre y a lo largo de la lectura nos parezca
reconocer algunos rasgos de su biografía, e incluso de su bibliografía. Por esa razón, la
comparación que presento aquí está basada en el personaje Javier Cercas, que David
Trueba convierte en Lola Cercas, en su película.
Entonces, la fuerza temática recae, en la novela, sobre un hombre llamado Javier
Cercas, quien se encuentra deprimido por la muerte de su padre, el abandono de su
esposa y su fracaso como escritor de novelas (Cercas, 2001:15); en el texto puede
leerse que en 1994 tenía 40 años de edad, así que es un hombre maduro dedicado al
periodismo, cuyo ejercicio lo lleva a realizar una entrevista en la que le es referida el
anécdota del fusilamiento en masa del que escapó Rafael Sánchez Mazas, al cual ya
hemos hecho referencia.
Luego de esta entrevista, el personaje recopila datos para escribir un libro. Sus
averiguaciones lo llevan a la búsqueda de ese soldado que no delató al escritor
* Flor de Liz Mendoza Ruíz se licenció en Lingüística y Literatura Hispánica por la BUAP en 2006 con la tesis
“La maternidad: discurso patriarcal vs. discurso femenino en cinco cuentos de Angelina Muñiz-Huberman”. Después estudió
el posgrado en Ciencias del Lenguaje y obtendrá próximamente su título con la tesis “La interdiscursividad en Soldados
de Salamina”, un estudio basado en la adaptación literario cinematográfica. Actualmente es profesora de la preparatoria
“Gral. Lázaro Cárdenas del Río” en nuestra casa de estudios.
42 Aunque lleva el mismo nombre del autor, se trata de dos entidades ubicadas en distintos niveles diegéticos.
43 El trabajo que llevo a cabo en estos momentos bajo la dirección de la doctora Raquel Gutiérrez Estupiñán para obtener mi
título de maestría en Ciencias del Lenguaje por el ICSYH, en la BUAP, está basado en algunos de estos aspectos.
64
falangista. Uno de sus informantes le refiere la historia de un héroe de guerra anónimo

cuyo nombre es Antoni Miralles y Cercas cree que aquel es el soldado republicano y la
pieza que necesita como escritor para terminar su novela.
Cercas se manifiesta mediante su discurso (pues la narración es de tipo
autodiegética), como un hombre sumamente sensible que atraviesa una situación
anímica complicada. En primer término podemos reconocer en el texto múltiples
referencias a la añoranza por su padre, muerto: “En aquel momento pensé en mi padre”
(Cercas, 2001:32), o “Volví a pensar en mi padre, volví a sentirme culpable. ″Dentro de
poco″ me sorprendí pensando ″cuando ya ni siquiera yo me acuerde de él, estará del
todo muerto″” (Cercas, 2001:46).
Por otro lado, luego de llevar a cabo un intento por escribir su libro, que resulta
“insuficiente, como un mecanismo completo pero incapaz de desempeñar la función
para la que ha sido ideado porque le falta una pieza” (Cercas, 2001:142), Cercas pasa
las dos semanas siguientes a este fracaso sentado en un sillón, frente al televisor
apagado, pensando en nada, “ni siquiera en mi padre; tampoco en mi primera mujer”
(Cercas, 2001:142).
Además, este personaje lleva a cabo una interesante reflexión acerca de la
paternidad, sobre la que quiero concentrar su atención Mientras espera entrevistarse
con un sobreviviente de la guerra civil española piensa en Conchi, su nueva pareja y
observa como
[…] en el parque, niños acompañados de sus madres jugaban en columpios bajo la sombra
declinante de los plátanos. Recuerdo que pensé en Conchi, que no hacía mucho me había
sorprendido diciéndome que no pensaba morirse sin tener un hijo, y luego en mi antigua mujer,
que muchos años atrás había rechazado juiciosamente mi propuesta de tener un hijo […] yo ya
no tenía ninguna intención de tener un hijo (Cercas, 2001: 46).
Esta renuncia a tener un hijo nos deja entrever un deseo que de no verse cumplido
termina convirtiéndose en un rechazo ante la posibilidad de su tardía realización.
Javier Cercas es un personaje sensible que sufre, llora, se deprime y se
recupera, una vez que logra unir las piezas que le permiten terminar su libro.
Para la realización cinematográfica, David Trueba pasó muchas horas pensando
en quién podría interpretar el papel de Javier Cercas, incluso, en alguna ocasión, según
lo refiere en su texto Diálogos de Salamina preguntó al autor de la novela “en el fondo,
¿cómo es ese Javier Cercas?” (Cercas y Trueba, 2003:91), y él le contestó que su
personaje se parecía a una periodista que casualmente pasaba por ahí. Desde ese
momento, Trueba comenzó a concebir al personaje principal de su película como una
mujer, lo que implicaba el cambio de género a partir de la novela que estaba adaptando.
Su personaje entonces se llamó Lola Cercas y fue representado por Ariadna Gil, su
esposa. Trueba justifica este cambio porque considera que
Para mí, el hecho de que Cercas fuera una mujer disparaba la tensión en cada situación.
De pronto, tenía más valor una mujer sola por el bosque que un hombre solo. Visual, gráfica
y emocionalmente tenía más valor esa mujer sola recorriendo el Collell, no me preguntes
porqué. La relación padre-hija me parecía menos evidente que la relación padre-hijo, menos
trabajada, menos vista. Y la relación mujer-guerra civil también. En la novela, la relación del
65
personaje con Miralles estaba planteada como una relación padre-hijo. En la película podría
estar planteada como padre-hija. En la novela se llega a decir que ha perdido una hija. Y, en
caso de la última secuencia, el abrazo final podría multiplicarse también como una pequeña
despedida sexual de un hombre al que le han gustado mucho las mujeres. Creo que no
hablaría igual ese viejo de ochenta años a un hombre que a una mujer atractiva (Cercas y
Trueba, 2003:93–94).
En estas palabras de Trueba se manifiestan algunos de los prejuicios masculinos
acerca de la mujer. En primer término llama la atención la cuestión del valor emotivo que,
según el guionista, se logra mejor a partir de una protagonista femenina. Desde mi lectura
y reconociendo que mi percepción de la guerra civil española es desde afuera, me parece
mucho más emotivo que un hombre vague por el bosque en busca de sí mismo.
La relación padre-hija a la que hace referencia David Trueba se plantea en las
primeras escenas, en las que aún el padre está vivo y habita en una residencia para
ancianos (cuestión que en la novela no sucede pues cuando el relato inicia el padre de
Javier Cercas ya ha muerto). El acercamiento que tiene Lola con su padre no va más
allá de tomarle la mano debido a su personalidad parca, reservada y huraña. De tal
modo que esa dichosa relación padre-hija, en lo personal, no me parece que se haya
logrado con mejores resultados que en la novela, en donde ni siquiera vemos la
interacción de estos dos personajes dado que el padre ya está muerto, sin embargo,
Cercas lo mantiene vivo mediante su recuerdo.
Por otro lado, el abrazo al que se refiere David Trueba, corresponde al momento
en que Javier Cercas comprende y acepta que no ha encontrado lo que estaba
buscando, es decir, al soldado héroe de la historia de Sánchez Mazas, sino a la España
olvidada, la España acallada por la historia oficial, que por cierto, fue escrita por un
hombre: Francisco Franco, el generalísimo.
En la película, Lola Cercas abraza a Miralles, pero lo hace a petición del viejo,
quien no ha abrazado a nadie desde hace mucho tiempo. Agregaré que este acto puede
despertar múltiples interpretaciones, la mía no coincide con la de Trueba, para esta
lectora, este gesto obedece a reforzar esa sensación de rescate doble, pues Lola
rescata, por medio del discurso, la vida de Miralles y sus compañeros de guerra caídos
en la batalla; y al mismo tiempo, Miralles la salva a ella de la depresión y le proporciona
la pieza que activa el mecanismo de su libro inconcluso; además Javier Cercas también
abraza en las mismas circunstancias a Antoni Miralles en la novela.
Personalmente, creo que David Trueba omite el tema de la paternidad-
maternidad con el que quisiera terminar mi participación. El deseo de tener hijos es
históricamente atribuido a la mujer; este concepto ha estado reconsiderándose en las
últimas décadas, sobre todo porque está directamente relacionada con la idea de
realización para la mujer. Me parece un prejuicio que tiende hacia lo machista el hecho
de que sea necesario el cambio de género de un personaje para que no se contribuya a
destruir el rol masculino dentro de la reproducción, parece que los hombres no lucen
bien socialmente si sus deseos de tener hijos los hunden en una depresión e
incertidumbre que merme su imagen fuerte y autosuficiente.
66
Al hombre que tiene el valor de manifestar su debilidad, como Javier Cercas, se

le resta masculinidad (lo cual derivaría en otros traumas y prejuicios masculinos que hoy
no trataré aquí).
No todo lo que sucede en este ejercicio de transposición es negativo. Lola
Cercas, al encontrarse y conocer a Conchi, una pitonisa que lee las cartas a los
pacientes de la residencia de ancianos en la que vive su padre, explora la posibilidad de
relacionarse con una mujer homosexual, en cuyo caso no se ve satanizada de la misma
manera que si se tratara de un hombre con estas características. Este aspecto nos
muestra que a la mujer no le causa conflicto el reconocimiento de las diferencias, que ha
pugnado por ellas desde la aparición ideológica del feminismo y que este
reconocimiento le permite apreciarse a sí misma y a los demás.
No es mi intención reforzar lo que Peña Ardid refiere acerca de la adaptación
cinematográfica, la cual confirma que la obra cinematográfica creada a partir de un texto
literario es inferior y reduccionista, inferioridad atribuida a las carencias expresivas del
lenguaje cinematográfico (Peña Ardid, 1999:23). La película Soldados de Salamina
cuenta con un amplio panorama que es digno de analizarse, no como una transposición,
sino como un discurso nuevo y diferente. Mi intención al mostrar estas reflexiones es
llamar la atención nuevamente hacia los prejuicios masculinos que en ocasiones,
parece, hemos superado, pero que siguen latentes, aprisionando la figura femenina en
la literatura y determinando la personalidad de la mujer en la vida diaria.
BIBLIOGRAFÍA
1. Cercas, Javier. Soldados de Salamina / Javier Cercas. – México : Maxi Tusquets, 2008.
2. Cercas, Javier y David Trueba. Diálogos de Salamina / Javier Cercas y David Trueba. – España :
Tusquets, 2003.
3. Peña Ardid, Carmen. Literatura y cine / Carmen, Peña Ardid. – Madrid : Cátedra. Signo e
imagen, 1999.
4. Sánchez Alonso, Fernando. “Teoría del personaje narrativo (Aplicación a El amor en los tiempos
del cólera)” en Revista Didáctica [Recurso electrónico] / Fernando, Sánchez Alonso. – Madrid :
Universidad Complutense de Madrid, 1998. – No. 10. – Acceder al modo de :
http://revistas.ucm.es/edu/11300531/articulos/DIDA9898110079A.PDF [consultado el 2 de
diciembre de 2009].
FILMOGRAFÍA
1. Trueba, David. Soldados de Salamina / David Trueba. – España : Zima, 2002.
67
Canon y época en las leyendas “El Coscomate” y “El voto” de Rosa Carreto
Úrsula García De Gante44
[…] el conocimiento y las prácticas de vida que
constituyen el pensamiento materno
y la educación matrilineal (está) contenida en aquello
que transmiten las mujeres a otras mujeres:
nuestras madres y abuelas reales e históricas.
Graciela Hierro en La ética del placer.
Algunos libros sobre historia o crítica de la literatura mexicana escrita en el siglo
XIX, las mujeres mexicanas no escribieron. Desde Sor Juana, en antologías, por lo
menos, no se menciona a ninguna otra escritora, hasta las escritoras del siglo XX, como
Rosario Castellanos, Inés Arredondo, Elena Garro o Elena Poniatowska. Sin embargo, la
centuria decimonónica dio a conocer nombres de escritoras mexicanas que fueron
socias de reconocidos círculos literarios de la época y que fueron amigas y colegas de
grandes escritores como Ignacio Manuel Altamirano, Ignacio Ramírez, Manuel Acuña,
Juan de Dios Peza, Manuel M. Flores, entre otros. Por ello, decidí titularme de la
Maestría en Literatura Mexicana con una tesis sobre una de aquellas escritoras, la
poblana Rosa Carreto, reconocida y aceptada en famosos círculos literarios del siglo
XIX, y que a través de su participación en diarios de circulación nacional, incluso
internacional, como el Diario del hogar, tuvo la oportunidad de escribir una obra extensa
que cuestionó algunos paradigmas impuestos en su sociedad, como lo daré a conocer
en dos de sus leyendas “El Coscomate” (1883) y “El voto” (1886).
Lo que realicé en esta investigación fue un análisis de recepción estética de Hans
Robert Jauss, identificando a la autora como lectora, así como a los lectores (as) de la
época que la leyeron. En esta ponencia más que hacer un resumen de la tesis,
argumentaré mis intereses sobre el estudio de Rosa Carreto en sus leyendas.
Cabe resaltar que esta escritora, ha sido poco estudiada. Quien comenzó su rescate
fue Luis Mario Schneider, recopilando información sobre su vida y su obra en el libro Rosa
Carreto. Obras completas editado por el Gobierno del Estado de Puebla en 1992.
Recientemente, el fenómeno sobre el que recae el desconocimiento o la poca
mención de las escritoras decimonónicas en México se debe a un problema en el
44 Úrsula García De Gante es licenciada en Lingüística y Literatura Hispánica y maestra en Literatura Mexicana por
la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla. Ha participado en varios congresos nacionales e internacionales como
ponente y organizadora. Actualmente da cátedra en el programa USAC (University Studies Abroad Consiurtium) de
la Universidad Iberoamericana, campus Puebla y en la Escuela de Comunicación y Ciencias Humanas. Su línea
de investigación es la literatura mexicana de mujeres del siglo XIX, participando así, en el proyecto de investigación:
“Literatura mexicana femenina: inicios y proyecciones”, auspiciado por la Vicerrectoría de Investigación y Estudios
de Posgrado de la BUAP, bajo la dirección de la Dra. Alicia V. Ramírez Olivares. Participó en el libro colectivo Confluencias
en México editado por la BUAP con el capítulo: “Heroínas intelectuales del México decimonónico: Rosa Carreto, la voz
olvidada de Puebla”.
68
estudio de la literatura mexicana, al no poner la suficiente atención en la literatura

decimonónica, Emmanuel Carballo (1999, p. 13–14) advierte:
El siglo XIX se ha convertido en una centuria aburrida y mediocre, moralizante y pedagógica,
servil y sin atractivos. Y no es así, este siglo es una etapa en la historia de nuestra literatura
que se caracteriza por el planteamiento teórico de los problemas capitales <…> Sus escritores
trataron de crear una literatura que reuniese, al mismo tiempo, las conquistas de los grandes
novelistas antiguos y modernos y las peculiaridades del país de todos los órdenes. Gracias a
estos escritores (y escritoras) hoy se puede hablar entre nosotros de tradición <…> y se pudo
fundar una literatura contemporánea, del momento en que ello ocurría y mexicana en sus
líneas esenciales”.
La literatura decimonónica fue el parte aguas para cimentar la educación, en la
que los escritores se convertirían en maestros no para formar literatos, sino para formar
buenos ciudadanos/as mexicanos/as. México decimonónico, habitado también por
mujeres, tanto de clases altas, como de clases bajas, comenzaron a participar en la vida
social y política de la nueva nación en proceso de independencia.
La escritura, por tanto, daría a las mujeres la incursión a una vida pública que
debían mantener cuidadosamente, ejerciendo su oficio sin descuidar las labores propias
del hogar, o bien sin descuidar su vida privada que las confinaba a la obediencia,
sumisión y a la moral religiosa45. A pesar de ello, las escritoras mexicanas de la época
lograron manejar los dos aspectos que exigía la cultura patriarcal: la vida privada y la
vida pública, admitiendo este doble juego llegaron a ser aceptadas, reconocidas y
recibidas por los lectores (as) de su tiempo. Debo aclarar que la vida pública, no quiere
decir que las mujeres también tuvieron personalidad jurídica; lo que las ayudó a tener
cierto prestigio y ser reconocidas fue el hecho de contraer matrimonio y portar el apellido
del esposo, así pues tenemos a Rosa Carreto de García Tornel. Escritora prolífera del
siglo XIX, nacida en la Ciudad de México 1846. Sus padres: Santiago Carreto y Manuela
Díaz de Moctezuma. En 1849 toda la familia llegó a vivir a Puebla. Cuando la madre de
Rosa murió, su padre la educó para ser la secretaria de su despacho. Ahí conoció a
grandes personalidades, según Luis Mario Schneider en “Rosa Carreto una escritora
desatendida” (1992, p. 12) como: “José Fernández de Lara, Tirso R. de Córdoba, José
María Cordero, Andrés Ortega, Abraham Sosa, Ignacio Pérez Salazar, Manuel
M. Flores, Filomeno Mata”. Incluso, Ignacio Manuel Altamirano, al formar parte de los
siguientes círculos literarios “Liceo Hidalgo; Liceo Morelos; Gran Círculo Nacional de
Obreros ´Rodríguez Galván´; Artístico literario ´Carmen Romero Rubio´, La Bohemia
Literaria”. Posteriormente, trabajó en el Instituto Normal del Estado, donde fundó el
primer periódico estudiantil Alba.
De 1867 a 1891 la vida literaria de la autora fue realmente exitosa. Recibida por
el gran público lector del Diario del hogar46cuyo director, Filomeno Mata, fue gran amigo
de Rosa. Este diario tuvo una gran proyección nacional e internacional, como lo vemos
en este anuncio: “Suscríbase usted al Diario del hogar que además de ser un periódico
independiente es el más barato y debido a su sistema de envío por correo, es el que
45 Como lo apuntaron preceptistas mexicanos del XIX: Ignacio M. Altamirano, José María Vigil y Francisco Pimentel.
46 Según Florence Toussaint en Periodismo Siglo Diez y Nueve (2006): “Fundado el 16 de septiembre de 1881” (62).
69
llega con más oportunidad a E.U., París y Madrid”47.Además tuvo dos etapas, la primera
de 1881 a 1887, completamente destinado a las familias, especialmente para las
mujeres y, la segunda de 1888 a 1912 con un tono político liberal en contra de Díaz, por
tanto, ubicamos las publicaciones de Rosa Carreto dentro del diario de 1883 a 1887, es
decir, que se ubican dentro de la primera etapa del diario: la familiar, en la que el diario
era conocido como “El diario de los frijoles” por contener la receta de un menú diario
para las amas de casa.
En este diario la escritora poblana publica dos de sus leyendas más importantes
e interesantes, por sus formas y sus temáticas. Por un lado, “El Coscomate” publicada
en 1883, a modo de novela de folletín, donde podemos ver la ruptura de todos los
paradigmas impuestos a los “ángeles del hogar” del siglo XIX: puras, angelicales,
divinamente débiles y, por otro, “El voto” de 1886, donde vemos en la escritora su
convicción por pertenecer al canon literario del siglo XIX a través de una extraordinaria
imitación de la leyenda “La promesa” de G. A. Bécquer.
“El Coscomate” cuenta una historia que se lleva a cabo en la ciudad de Puebla,
alrededor del volcán pequeño llamado Cuescomate, ubicado en la junta auxiliar que hoy
se conoce como “La Libertad”. Esta historia trata sobre una pareja aristocrática del siglo
XVIII: Alfonso García y Elvira Sandoval cuya felicidad se ve empañada por el temible
Lucas Ferriz, supuesto amigo de Alfonso, que envuelve con engaños a Elvira para
quedar como una adúltera frente a su esposo, quien a su vez intenta matarla al arrojarla
al Cuescomate.
Lo interesante de esta “Tradición” es que en su forma sigue todas las reglas
exigidas por el canon de la época. Escrita en verso, desde octosílabos, hasta
endecasílabos. El relato se enfoca desde dos perspectivas del tipo YO-él/ella-TÚ:
EL COSCOMATE
(Tradición de Puebla)
A mi excelente y fina amiga, la Sra. Donata Calderón de Hierro
Poco importa la fecha de la historia
Que te voy a contar, Dona querida,
Pues no dejo por eso
De contártela tal cual fue referida por una tía
Allá en el tiempo de la infancia mía.
En la ciudad angélica de Puebla
Y en el siglo pasado (XVIII)
Según, mi buena Dona,
Me fue también contado
Por la misma verídica personal
[…]
Escucha, y si te enoja
La relación de mi cansado cuento,
Vuelve luego la hoja
Sin temor de causarme sentimiento,
Puesto que si has leído
47 Diario del hogar, 16 de septiembre de 1893.
70
Las preciosas leyendas de Zorrilla,

No te puede agradar en modo alguno
Mi narración sencilla (1992, p. 139).
Vemos un estilo romántico. La ironía romántica de la que nos habla Susan
Kirkpatrick (1991, p. 22–23), lo recalca: “En consecuencia, el texto romántico anima al
lector a confundir al verdadero escritor como persona con el sujeto narrador o el sujeto
de la acción creado por el texto: el “yo lírico o el protagonista”. En este caso, no es que
se confunda la voz de Rosa Carreto con la de Elvira Sandoval, sino de lo que se trata es
dejar en claro la veracidad de la historia que Rosa escuchó de su tía, precisamente en
su mundo posible, ficcional.
No obstante, el contenido la historia rompe con todos los esquemas impuestos a
las mujeres de la época. Elvira Sandoval se muestra, en primera instancia, como una
mujer joven de rostro angelical y de acciones fundamentadas en una moral religiosa:
¡Era tan linda Elvira!, sus cabellos
como diadema de oro reluciente
ornaban su alba frente
que por blanca y serena
diera envidia a la cándida azucena.
Eran sus ojos bellos
del color de los cielos transparente.
Velados dulcemente
por rizadas y purísimas pestañas (1992, p. 140).
Sin embargo, al verse acorralada y transgredida por Lucas, quien prueba su
fidelidad al cortejarla, Elvira se muestra valiente para enfrentarlo y no caer en su trampa.
Éste al ver que no logra su cometido, le miente a Alfonso quien desconfía de su mujer y la
castiga tirándola al Cuescomate. Elvira sale viva del volcán y da a conocer la fuerza que
toma de su encomienda a la Virgen48, lo que permite enfrentar a su marido y defenderse
de todas las injurias y acusaciones de Lucas, así como presentarse ante él jugando con
sus miedos y debilidades (irónicas en un hombre), al hacerse pasar por un espectro:
¡Aparta,
Huye aparición horrenda!
¡Huye espantoso fantasma!
–Confiesa pues tu delito
Si no quieres perder tu alma;
Dice Elvira, y Lucas siente
Que ya las fuerzas le faltan.
–¡Sí! Exclama, yo fui el malvado
Que á Elvira juré venganza
Porque ceder nunca quiso
A mis impuras instancias (1992, p. 207 y 208).
48Según Jean Franco (1998, p. 116): “Los intelectuales se propusieron educar a las madres a fin de que instalaran
en la nueva generación, el patriotismo, la ética laboral y la fe en el progreso […] Ahora se convencía a las madres de que
amamantaran a sus hijos y los educaran desde la primera infancia, para garantizar el futuro bienestar de la nación”.
Una educación fundamentada en la religiosidad.
71
Así Elvira se mofa de Lucas, al grado de que éste paga con penitencia en un
convento. Ella perdona a Alfonso y siguen viviendo en matrimonio. Desenlace que da a
conocer el hecho de que las escritoras no podían transgredir, del todo, los parámetros
establecidos por las reglas impuestas por el sistema patriarcal.
Finalmente, en “El voto” podemos ver el apego que tuvo Rosa Carreto a los
modelos románticos españoles. Vemos en ella, a una asidua lectora que refleja sus
conocimientos en su escritura. Esta leyenda es una imitación de “La promesa” (1861) de
Bécquer. En ambas vemos la traición de hombres de clase alta, hacia mujeres inocentes
que creen en falsas promesas. En “El voto” María cae en la traición de Fernando,
hombre rico que por seguir lo que su medio social le dictaba, se compromete con una
mujer de su misma clase, María al saberlo, cae muerta. Mientras que, en “La promesa”
Pedro, quien verdaderamente es el Conde de Gómara, es descubierto por su amada
Margarita, que también muere al saber de su traición. Ambas, cuentan con símbolos
canónicos de las leyendas románticas: el grito, como presagio de muerte. Los símbolos
en que los amantes prometen amor: una cruz y un anillo, respectivamente. Y condenas
que pagan ambos protagonistas: en “La promesa” Pedro, se casa con el cadáver de
Margarita, tratando de enmendar su culpa. Y, en “El voto” Fernando paga su culpa al
abstraerse del mundo, volverse monje y predicar la palabra de Dios en una capilla
dedicada a María. Aspecto interesante donde podemos ver la postura de la escritora
Rosa Carreto, pues de nueva cuenta se patenta un correctivo que lleva al hombre a
purgar sus culpas a través de la religiosidad impuesta a la mujer, como medio de
instrucción decimonónica.
Las escritoras se han convertido en una parte integral de la literatura, no obstante
por mucho tiempo sus voces fueron silenciadas. Las autoras mexicanas se enfrentaron a
diversos tabús sociales para ejercer el acto de la escritura, oficio que costó trabajo que
se les reconociera y obtener alguna remuneración económica. Ya Virginia Woolf (2007,
p. 41), lo refutó: “la primera profesión que pertenece al orden de la cultura, es decir, al
mundo exclusivamente masculino, que tuvo la capacidad de ejercer y de obtener una
paga por ello la mujer, fue la literatura”. Como he analizado, el siglo XIX mexicano sufrió
grandes cambios políticos y sociales, lo que originó la presencia de grandes escritoras
que son la base actual de la literatura femenina y que tanto han llamado la atención de
críticos, sin embargo, estas escritoras, pese a que han sido reconocidas en su época,
ahora se han perdido en el olvido.
BIBLIOGRAFÍA
1. Carreto, R. (1882). Fábulas originales. – México : Diario del hogar, Tipografía literaria de
Filomeno Mata.
2. Carreto, R. (1992). Obras completas. – Puebla : Gobierno del Estado de Puebla.
3. Franco J. Las conspiradoras. La representación de la mujer en México / J. Franco. – México :
Fondo de Cultura Económica, 1994.
4. Kirkpatrick S. Las románticas. Escritoras y subjetividad en España [1835–1850] /
S. Kirkpatrick. – España : Cátedra, 1991.
72
5. Schneider L. M. “Rosa Carreto. Una escritora desatendida”. Rosa Carreto. Obras Completas.
Puebla ; México : Gobierno del Estado de Puebla, 1992. – Р. 7–17.
6. Toussaint Alcaraz F. Periodismo. Siglo diez y nueve / F. Toussaint Alcaraz. – México : UNAM,
2006.
7. Woolf V. Un cuarto propio / V. Woolf. – México : Colofón, 2007.
73
MIRANDO A FONDO
La cocina como espacio de transgresión.

Comparativa de la obra de Castellanos, Garro y Esquivel
Iraís Rivera George*
Lo público y lo privado, en la sociedad mexicana, está marcada fuertemente por
el machismo. Los géneros no sólo se dividen biológicamente, el espacio se delimita
según el sexo49; así, la mujer se ve relacionada con lo privado y lo doméstico, con el
lugar que debe guardar a la sagrada familia, alimentándola y procurándola.
Pero, la fémina actual no se conforma con el papel anónimo de la madre
abnegada; de manera tal que en la literatura femenina contemporánea la escritora íntima
con el lector, sumergiéndolo en el mundo femenino con una mirada femenina,
“legitimando los espacios marginados, sobre todo el ámbito doméstico, revalorándolo
como símbolo del ser, del poder y del escribir femeninos”50. Estos textos surgen a partir
del medio siglo de la centuria que no hace mucho concluyó, con obras del género
cuentístico, en mano de dos importantes escritoras, Elena Garro y Rosario Castellanos
que, con La culpa es de los tlaxcaltecas (1964) y Lección de cocina (1971),
respectivamente; hacen de la cocina, la prisión femenina, un espacio transgresor.
Y años más tarde, una descendiente de la Generación del Medio Siglo transgredirá aún
más las concepciones acerca de este toposdiegético; esta descendiente es Laura
Esquivel, con su ya famosa novela Como agua para chocolate: Novela de entregas
mensuales con recetas (1989).
Un refugio
Comenzaremos por analizar “La culpa es de los tlaxcaltecas” de Elena Garro51
publicado en 1964 dentro de la antología de cuentos titulada La semana de colores. Esta
narración es de corte fantástico52, en la que la protagonista Laura, vive entre dos
* Lic. Iraís Rivera George, egresada del Colegio de Lingüística y Literatura de la Facultad de Filosofía y Letras de la BUAP.
Participó en el 1er programa “Jóvenes Investigadores” que se realizó en 2006–07. Actualmente, está por concluir la
Maestría en Literatura Mexicana, por parte de la Facultad de Filosofía y Letras de la BUAP y, se encuentra inscrita en
proyectos de investigación: “Literatura femenina: inicios y proyecciones” y “El discurso literario hispanoamericano: texto e
intertexto” por parte de la Vicerrectoría de Estudios de Posgrado, de la misma institución.
49 La delimitación del espacio, por parte del poder, se estudia a partir de la Geografía Política, pero, hay estudios
interdisciplinarios que conjuntan al estudio de género y la geografía política.

50 Tomado del texto cibernético Feminismo y literatura en Latinoamérica, de Adelaida Martínez, de la Universidad de
Nebraska: http://www.sololiteratura.com/fer/ferfeminismoylit.htm.
51 Escritora mexicana, nacida en la ciudad de Puebla en el año de 1920 y cuya obra marcó un rompe aguas en la literatura
mexicana. Entre sus obras encontramos Los recuerdos del Porvenir y Semana de colores. La concepción del mundo, Garro
tenía, coincide con la cultura Pre-Colombina del México Prehispánico (Stoll: 199).
52 Remitiéndonos a la definición de Magali Velasco: Lo fantástico trabaja con aquello que no puede verse: la imaginación, la
intuición y la percepción que revela poco pero sugiere tanto (Velasco, 2007:12), y que podremos observar en dos de los
cuentos a analizar.
74
tiempos: el prehispánico53 y el “actual” localizado entre 1958 y 1964, durante el gobierno

de López Mateos. En el cuento, se localizan dos tiempos en la narración, uno en
presente y el otro en pasado, así como dos voces narrativas: la del narrador
extradiegético y el intradiegético, en voz de Laura.
Los espacios que enmarcan la diégesis son cuatro: la cocina, la carretera de
Guanajuato, Tacubaya y el bosque de Chapultepec. Pero, estos espacios se
desdoblan54 por el tiempo, pues, el pasado prehispánico está en constante contacto con
el tiempo presente de la narración, dichos lugares son el catalizador para la
convergencia de las épocas. Las descripciones de estos espacios comienza desde su
nombramiento, Garro emplea los nombres propios de lugares de la ciudad de México,
que al ser nombrados aún sin ser descritos son “suficiente para proyectar un espacio
ficcional concreto, ya que el nombre propio es, en sí mismo, una descripción en
potencia” (Pimentel, 2001:32). Pocas son las descripciones hechas, pero, podemos
encontrar un patrón en toda la narración que sirve de marco para la ambientación del
relato: el color blanco, que da a la historia un tono fantasmagórico:
[…] el lago seco con fondo de lajas blancas. La luz era muy blanca (Garro, 1987:12)
[…] Todavía llevaba el traje blanco y sucio de tierra y sangre (Ídem, 11).
Como se puede observar, este color marca el constate contacto entre los dos
tiempos, pasado y futuro que se conjuntan para hacer posible esta historia; simboliza la
infinitud y la unión de dos tiempos y dos culturas, de un México “actual” y otro
prehispánico. Las manchas en la ropa, son la “flor de coleridge”, que atestiguan que el
encuentro sucedió; y, en contraste con el blanco, el rojo muestra la fuerza y la lucha que
el Primo marido lleva a cabo en los dos tiempos.
Ahora, centrémonos en el espacio que atañe a este análisis: la Cocina55. Como
en el resto de los espacios no hay una descripción, no encontramos una lista de
calificativos o adjetivos, la única descripción son “los mosaicos blancos de la cocina”
(Garro, 1964:11), que como referimos con anterioridad es una constante dentro de la
historia, reafirmando el ambiente fantástico, hasta cierto grado fantasmal, dónde los
fantasmas del pasado conviven con los vivos56.
La Cocina, en esta historia es el refugio donde nuestro personaje principal llegará
antes de ver por última vez a su primer esposo y regresar con él al tiempo donde
pertenecen. Este espacio dará a Laura la confianza y la intimidad para hablar con
Nacha, la cocinera, de su pasado; que se remonta a un tiempo-espacio tan lejano como
53 Los motivos prehispánicos han sido motivo de varios cuentos mexicanos, y de distintas formas, en palabras de Velasco:
el sustrato prehispánico […] puede ser tratado desde la perspectiva fantástica, jugando con la ficción específicamente desde
tres registros: el temporal, el espacial y el simbólico (Ídem: 177).
54 Magaly Velasco, califica a este relato como neofantástico, porque la yuxtaposición de dos tiempos paralelos son el nudo
de lo neofantástico, su espina dorsal (Velasco Vargas, 2007:133).

55 Empleamos a esta palabra como nombre propio, pues, éste, a pesar de ser general al ser nombrado dentro de algún texto
narrativo, adquiere ciertas características que nos hace identificar el espacio con algo conocido: Así, dar una entidad
diegética el mismo nombre ya ostenta un lugar en el mundo real es remitir al lector, sin ninguna otra mediación, a ese
espacio designado y no a otro (Pimentel, 2001:29).
56 En el primer encuentro de Laura con su Primo Marido, en la carretera de Guanajuato, nuestra protagonista vio una luz; La
luz era muy blanca (Garro, 1964:12).
75
la conquista57. El lector, junto con la fiel cocinera, será el interlocutor de esta fantástica
narración, se nos invita a la complicidad que permite la cocina al calor de la estufa y el
olor a café: “Nacha se aproximó a su patrona para estrechar la intimidad súbita que se
había establecido entre ellas” (Ídem: 28); nos cercioramos que la escena se realiza en la
cocina, por el contexto; Laura, ha llegado de sorpresa después de haber desaparecido,
ha entrado en la cocina donde permanecerá para esperar la llegada de su Primo Marido
y, confesarle a Nacha lo que había vivido entre esos dos tiempos.
Además, encontramos rasgos femeninos, donde la protagonista, transgrede las
normas del rol de la mujer:
[…] he aprendido a no tenerle respeto al hombre; y me abracé a su cuello y lo besé en la boca.
Antes sólo me atrevía a mirárselos cuando me tomaba, pero ahora, como ya te
dije, he aprendido a no respetar los ojos del hombre (Ídem: 15).
En estos fragmentos, podemos observar que la mujer ya no es más el opuesto
pasivo del hombre, sino que ahora toma la iniciativa y es capaz de enfrentarse a él con
una personalidad propia; le sostiene la mirada, trastocando las costumbres y las
jerarquías que la cultura prehispánica imponía, dónde la mujer se relegaba al plano
doméstico, siendo un sujeto dependiente del hombre y parte de las masas.
Laura, no sólo se trasgreden las normas espaciales y temporales, haciendo que
dos épocas estén en contacto, sino también, se transgreden las normas establecidas
para el comportamiento pasivo.
Nuevas lecciones
Rosario Castellanos58 publicó “Lección de cocina” en la antología de cuentos,
Álbum de familia, el año de 1971. El cuento se encuentra narrado en primera persona
del género femenino, una mujer recién casada que se enfrenta por primera vez a la
cocina y que de manera irónica cavila sobre las obligaciones de la mujer dentro de una
sociedad donde las féminas tienen más obligaciones que derechos, y que, “le sirvió para
resumir preocupaciones sobre la mujer sojuzgada ancestralmente por las redes
domésticas y el matrimonio que promete vida en rosa y acaba siendo una desilusión”
(Espejo, 2002:19). Reflejando lo que Lagarde y de los Ríos sugiere:
En la sociedad patriarcal las mujeres están cautivas de un lugar en la sociedad, de un espacio,
de un territorio, es decir, de unas posibilidades de vida escasas y limitadas para ellas, y plenas
para pequeños grupos de la sociedad (Lagarde y de los Ríos, 1990:163).
Tal espacio, en este relato, es la cocina, Castellanos se mofa de éste diciendo
que ha perdido el tiempo estudiando, cuando su lugar, que en sí es el lugar que
corresponde a todas las mujeres según la ideología patriarcal, es el espacio doméstico:
57 Realizamos la fórmula espacio-tiempo, en consideración con lo que Aínsa apunta: El tiempo se espacializa como
recuerdo (Aínsa, 2006:30), pues, al Laura recordar el tiempo de lo sucedido, espacializa y diferencia las dos “dimensiones”
del relato y que muestra lo inseparable que es el espacio del tiempo y visceversa.
58 Poeta, novelista y cuentista mexicana, nacida en 1925, en la ciudad de México. Creció y vivió hasta los años cuarenta en
Chiapas, para después regresar al Distrito Federal a estudiar la preparatoria. Posteriormente, ingreso a la carrera de Leyes,
para después graduarse en Filosofía, aunque, incursionó al mundo de la literatura con mayor fuerza, participando en
América, que le abrió camino en el mundo literario.
76
Mi lugar está aquí. Desde el principio de los tiempos ha estado aquí. En el proverbio alemán la
mujer es sinónimo de Küche, Kinder, Kirche. Yo anduve extraviada en aulas, en calles, en
oficinas, en cafés; desperdiciada en destrezas que ahora he de olvidar para adquirir otras […]
(Castellanos, 2005:241).
En coincidencia con el cuento anterior, la descripción del espacio narrativo es
breve, sólo al comienzo se nos da un indicio del aspecto del mismo: La cocina
resplandece de blancura (Ibídem).
Constantemente son empleados lexemas que crean un tono solemne pero irónico
hacia dicho espacio, es decir, que emplea cierto patrón para mofarse de la idea de la
cocina como espacio correspondiente a las féminas: “¿Qué me aconseja usted para la
comida de hoy, experimentada ama de casa, inspiración de las madres ausentes y
presentes, voz de la tradición, secreto a voces de los supermercados?”.
Castellanos se burla con esta interrogante de las tradiciones, la mujer está
destinada a ser madre, a vivir entre la casa y el supermercado; que dicta, además lo que
se debe comer y sobre todo, la manera en cómo preparar los alimentos.
Este patrón juega con el símbolo de la pureza, pues, el narrador personaje nos
hace participes de dos situaciones: la preparación de la carne para asar y su luna de
miel; realizando una analogía entre la pureza de la mujer y el blanco de la cocina que se
ve interrumpida por el rojo (color de la sangre) de la carne y de la virginidad:
Me supone una intuición que, según mi sexo, debo poseer pero no poseo, un sentido sin el que
nací que me permitiría advertir el momento preciso en que la carne está a punto has
puntualizado con una solemnidad un poco pedante y con una precisión que acaso pretendía
ser halagadora pero que me resultaba ofensiva: mi virginidad (Ídem: 244).
Tal analogía, crítica la actitud sumisa de la mujer, sobre todo en la sociedad
mexicana, dónde la mujer debe ser pasiva y doblegarse ante el hombre.
Como Cuauhtémoc, la mujer está llena de mitos, o está sujeta a los arquetipos
que de ella se tienen, así, de la esposa se dice que:
Ser madre y esposa consiste para las mujeres en vivir de acuerdo con las normas que
expresan su ser –para y de– otros, realizar actividades de reproducción y tener relaciones de
servidumbre voluntaria, tanto con el deber encarnado en los otros, como en el poder en sus
más variadas manifestaciones (Lagarde y de los Ríos, 1990:363).
Por lo que, la protagonista se cuestiona y mofa de este servilismo y, es así que
para ella, la cocina es el inicio del mismo, deja de ser sin haber sido, para ser alguien
que tampoco es: “Porque perdí mi antiguo nombre y aún no me acostumbro al nuevo,
que tampoco es mío”(Castellanos, 2005:243).
De este modo, la mujer se convierte en un ser de otros y para otros:
La mujer que cocina se desprende de una parte de sí, y la comida es un producto de su cuerpo
tanto para ella como para los destinatarios. La mujer y la comida son una unidad en la
cosmovisión basada en que a partir de la división sexual del trabajo, se le asigna a ella la
elaboración de alimentos y la acción de alimentar a los otros (Lagarde y de los Ríos, 1990, 381).
Como unidad, mujer y carne van perdiendo su característica inicial al entrar en
contacto con el fuego y los condimentos; como ésta, la mujer se va adecuando al calor,
lo primero en perder es el color rojo, en este caso su virginidad, y al paso de los minutos,
77
va perdiendo tamaño, se va adaptando al fuego, como la mujer al paso de los años en el

matrimonio:
La carne no ha dejado de existir. Ha sufrido una serie de metamorfosis. Y el hecho de que cese
de ser perceptible para los sentidos no significa que se haya concluido el ciclo sino que ha
dado el salto cualitativo. Continuará operando en otros niveles. En el de mi conciencia, en el de
mi memoria, en el de mi voluntad, modificándome, determinándome, estableciendo la dirección
de mi futuro(Castellanos, 2005:248).
Ironiza, incluso con la carne, recalcando la analogía entre el pedazo de carne
para asar y la actitud de la mujer que no quiere sujetarse a las normas sociales que
imperan en una sociedad machista: “A esta carne su mamá no le enseñó que era carne
y que debería de comportarse con conducta” (Ídem: 247) En esta misma frase,
Castellanos retoma la burla hacia el papel de la mujer como educadora, atribuyéndole a
la carne una conducta por seguir.
Para ella, “hogar”, simboliza el encierro, el hogar paterno (o materno) lo fue y el
matrimonio, que es el formar un hogar “propio”, se vuelve otro encierro:
Gracias haberme abierto la jaula de una rutina estéril para cerrarme la jaula de otra rutina que,
según todos los propósitos y las posibilidades, ha de ser fecunda. Gracias por darme la
oportunidad de lucir un traje largo y caudaloso, por ayudarme a avanzar el interior del templo,
exaltada por la música del órgano.
Otra constante dentro del cuento, es la falta de identidad; la mujer carece de ella
o, mejor dicho, la han educado para carecerla, es sólo a partir del hombre, del
matrimonio, que ella adquiere una posición, un rol y una identidad: “Soy yo. ¿Pero quién
soy yo? Tu esposa, claro. Y ese título basta para distinguirme de los recuerdos del
pasado, de los proyectos para el porvenir. Llevo una marca de propiedad y no obstante
me miras con desconfianza. No estoy tejiendo una red para prenderte” (Ídem: 245).
Pero, posteriormente, da rienda suelta a sus deseos y es capaz de articular la
posibilidad de ser sin el hombre, de tener una vida propia en la que se capaz de tomar
decisiones:
Para la siguiente película me gustaría que me encargaran otro papel. ¿Bruja blanca en una
aldea salvaje? No, hoy no me siento inclinada ni al heroísmo ni al peligro. Más bien mujer
famosa (diseñadora de modas o algo así), independiente y rica que vive sola en un
apartamento en Nueva York, París o Londres.
También, podemos observar que da a la mujer otra actitud, una actitud más
activa alejada de la cursilería, con una actitud más masculina. El personaje, va
adquiriendo seguridad y decisión ante la actitud más retadora que sumisa ante su
marido, pero que ella sabe que causará sorpresa e incomodidad no sólo a su pareja,
sino a la sociedad misma que está representada en él.
Alquimista
Como agua para chocolate, publicada en 1989, nos narra la historia familiar de
Las Garza, en voz de la nieta de Josefina De la Garza, protagonista no sólo de la vida
familiar, sino de un amor imposible, públicamente hablando.
El universo de la historia, estará constituido por el ámbito doméstico, pocas son las
acciones que se realizan fuera de éste (La Iglesia, el pueblo y la casa de John Brown).
78
El rancho, parece estar dividido en dos universos, uno, el de la cocina y el patio y

otro, constituido por el resto de la casa. La primer parte, le corresponde a Tita, en él, ella
es libre y capaz de tomar decisiones:
No era fácil para una persona que conoció la vida a través de la cocina entender el mundo
exterior. Ese gigantesco mundo que empezaba por la puerta de la cocina hacia el interior de la
casa, porque el que colindaba con la puerta trasera de la cocina y que daba al patio, a la
huerta, a la hortaliza, sí le pertenecía por completo, lo dominaba (Esquivel, 1989:11).
No hay claras descripciones de las habitaciones, el narrador sólo las nombra “[…]
se retiró apresuradamente hacia la cocina, donde la estaban esperando Tita, Rosaura y
Gertrudis” (Ídem: 15). O, sabemos que están en cierta parte del hogar, por las acciones
que en se realizan: “Cuando se sentaron a la mesa había un ambiente ligeramente
tenso, pero no pasó a mayores hasta que se sirvieron las codornices” (Ídem: 40). En
este enunciado, podemos observar que el narrador no nombra la habitación en la que
los personajes se encuentran, pero, la acción y el ambiente, nos indican que se
encuentran en el comedor.
La casa está constituida por varias habitaciones y espacios: la sala, el salón, el
comedor, las habitaciones, la cocina, el patio principal y el patio trasero, el huerto, el
gallinero, el baño, el cuarto obscuro, el sótano, la bodega y el palomar.
Debemos, observar que la novela está compuesta de recuerdos, es una
metadiégesis, la nieta de Rosaura y sobrina nieta de Tita, nos introducirá a la vida de las
Garza, pero, a su vez, Josefina construirá su vida a través de los recuerdos y, la casa es lo
que permite recordar, “La casa, como el fuego, como el agua, nos permitirá evocar, <…>,
fulgores de ensoñación que iluminan la síntesis de lo inmemorial y del recuerdo” (Bachelard,
1965:33). En cada uno los sitios que conforman la casa, Tita se irá configurando y
madurando ante los ojos del narrador y el lector, que se convertirá en su cómplice.
Continuando con las ideas de Bachelard, sobre las casas del recuerdo,
entenderíamos la carencia de las descripciones del espacio, pues según este teórico
“Las verdaderas casas del recuerdo, las casas donde vuelven a conducirnos nuestros
sueños, las casas enriquecidas por un onirismo fiel, se resisten a toda descripción”
(Ídem: 43).
Según Carvalho, cada habitación posee un valor adquirido por la gente que lo
habita, al tiempo que “ayudan a generar las identidades de sus protagonistas, pero […] a
la vez generan nuevas ideas sobre el espacio, ideas que influyen en la visión geográfica
de los lectores” (Carvalho, 2007:155). Cuando nos referimos a la visión geográfica,
estamos hablando del espacio como “una manifestación visible de poder” (Ídem: 137),
que nos hace regresar a la separación del mundo privado de estas mujeres, donde
existen dos poderes el de Tita y el de su madre. La cocina está dominada por Tita, en
ella y a través de ella, nuestra protagonista verá el mundo; cada sensación la vivirá en
analogía, la mayoría de estas sensaciones, están relacionadas con el despertar sensual
y sexual de Josefina, su mundo, lleno de olores y sabores se complementará con las
sensaciones que Pedro producirá en ella, sin tocarla siquiera:
En ese momento comprendió perfectamente lo que debe sentir la masa de un buñuelo al entrar
en contacto con el aceite hirviendo. Era tan real la sensación de calor que invadía todo su
79
cuerpo que ante el temor de que, como a un buñuelo, le empezaran a brotar burbujas por todo
el cuerpo –la cara, el vientre, el corazón, los senos– […] (Esquivel, 1989:17).
Tita, conocerá y sentirá su cuerpo comparando su sentir con los procesos de
elaboración de platillos, ella misma es un platillo que va preparando y marinándose con
la sensualidad de las miradas de su amado, que la hacen sentir más que una caricia,
pues la preparan para sentir y saborear, más adelante, del amor prohibido entre ella y su
cuñado; cada incidente en el que coinciden, en el que la vista interviene y se posa en su
cuerpo, constituye una caricia que va desnudando su cuerpo y su alma. Primero sus
hombros, después las piernas, para finalmente posarse en sus senos, símbolo femenino
de erotismo y de fertilidad:
Tita, de rodillas, inclinada sobre el metate, se movía rítmicamente y cadenciosamente mientras
molía las almendras y el ajonjolí.
Bajo su blusa sus senos se meneaban libremente pues ella nunca usó sostén alguno. De su
cuello escurrían gotas de sudor que rodaban hacia abajo siguiendo el surco de su piel entre
sus pechos redondos y duros.
[…] Después de esta escrutadora mirada que penetraba la ropa ya nada volvería a ser igual.
Tita supo en carne propia por qué el contacto con el fuego altera los elementos, por qué un
pedazo de masa se convierte en tortilla, por qué un pecho sin haber pasado por el fuego del
amor es un pecho inerte, una bola de masa sin ninguna utilidad. En sólo unos instantes, Pedro
había transformado los senos de Tita, de castos a voluptuosos, sin necesidad de tocarlos
(Ídem: 52–53).
Confirmamos así, que para Tita, la cocina y las sensaciones eróticas son una, ella
se convierte en una masa que es abrazada por los ojos deseosos de Pedro. Pero, la
comida y sus componentes, no sólo le sirven de analogía para comprender el mundo;
sino también, se vuelve en un lenguaje propio que le ayuda a expresar los sentimientos
que su madre y la sociedad le prohíbe; desde la nostalgia y la tristeza por la pérdida del
amor, el deseo reprimido por el cuerpo del otro y el amor.
La alquimia de los alimentos y la simbiosis de la mujer con los ingredientes hacen
que quien los ingiera comparta los sentimientos de quien preparo la comida. Los elementos
que define y describe, por así decirlo, los lugares dentro de la casa, son las sensaciones
y en el caso de la cocina, los olores. Los sentidos del gusto y el olfato serán un punto clave
para el desarrollo de la novela. La cocina, siempre estará invadida por olores y sabores que
diferenciaran del resto de la casa: “[…] y ahí se escapaban de su riguroso control los
sabores, los olores, las texturas y lo que éstas pudieran provocar” (Ídem: 38).
Tita, como dueña absoluta de la cocina, dominará lo que la familia ingerirá,
alimentará más que cuerpos, su habilidad, en ocasiones importantes para la historia,
alimentará las almas y el ánimo. Su poder reside en hacer la comida con amor, no sólo
amor por la comida o por la acción de cocinar, sino también por el amor para quién lo
hace. Asimismo, su conocimiento milenario, heredado de los antepasados prehispánicos
y de su breve encuentro con la mujer Kikapú, Luz del amanecer, hacen de ella una
mujer sabia; el espíritu de su vieja nana y cocinera, la ayudan a mantener contacto con
esas raíces y, sobre todo, con los conocimientos de herbolaria que, para muchos
supersticiosos, tal conocimiento pertenece a una bruja.
80
La transgresión en cada una de estas tres historias, es diferente. En el cuento de

Garro, la cocina es un espacio de confesiones; Laura, nos hace cómplices de su historia,
las ollas y los aromas, compartirán sus secretos, su culpa y su verdadero amor.
En Castellanos, la cocina es la prisión que la mujer sólo rechaza en mente, es el lugar
dónde puede pensar y reflexionar; estar a disgusto con su situación y su rol de ama de
casa, pero sin hacer nada, sólo conformase con sueños de una vida diferente. Mientras
que, en Esquivel, existe una revaloración de la cocina, la cocina es un centro de poder,
en el que la mujer adquiere sabiduría a través de los ingredientes y la preparación de
la comida. Tita, en apariencia es una mujer alienada al sistema patriarcal, sometida por su
madre fálica (que se va haciendo más compleja según se desarrolla la historia), logra
liberarse a través de lo que creían sería su prisión; Tita, realiza la “treta del débil”, que
para Ludmer “consiste en que, desde el lugar asignado y aceptado, se cambia no sólo el
sentido de ese lugar sino el sentido mismo de lo que se instaura en él” (53); así, Josefina
transmutará el sentido negativo de la cocina, para darle un valor positivo y poderoso para
la mujer; el fuego, fuerza transformadora, centro de la cocina y del hogar, se convertirán
en el medio que ayudará a las féminas a tener un espacio propio que no se limita a sólo
una habitación, sino que trasciende al resto de la casa y de las personas mismas.
BIBLIOGRAFÍA
1. Bachelard, Gaston. La poética del espacio, Trad. Ernestina de Champourcin. – México : Fondo
de Cultura Económica, 1965.
2. Castellanos, Rosario. “Lección de cocina”, en Obras completas // Colecc. Obras reunidas. –
México : Fondo de Cultura Económica, 2005.
3. Carvalho, Susana. “La geografía del poder en la novela contemporánea mexicana” en
Confluencias en México : Palabra y género / Editoras : Patricia González Gómez-Cáseres, Alicia
V. Olivares. – México : BUAP, 2007.
4. Esquivel, Laura. Como agua para chocolate / Laura Esquivel. – RBA. Colecc. Narrativa Actual. –
México, 1989.
5. Espejo, Beatriz y Ethel Krauzer. Atrapadas en la casa / Beatriz Espejo y Krauzer Ethel. – Colecc.
Cultural. – México : Editorial Selector.
6. Garro, Elena. “La culpa es de los tlaxcaltecas” / Elena Garro // La semana de colores. – México :
Girjalbo, 1987.
7. Lagarde Y. de Los Rios, Marcela. Los cautiverios de las mujeres : madresposas, monjas, putas,
presas y locas / Lagarde Y. de Los Rios, Marcela. – UNAM. Colecc. Posgrado. – México, 1990.
8. Martínez, Adelaida. Feminismo y literatura en Latinoamérica [Recurso electrónico] / Adelaida
Martínez // Sólo literatura, en la página. – Acceder al modo de : http://www.gandhi.com.mx/index.
cfm/id/Producto/dept/libros/pid/86725 [Consultado el 8 de diciembre de 2009].
9. Pimentel, Luz Aurora. El espacio en la ficción. Ficciones espaciales “La representación del
espacio en los textos narrativos [ed. Siglo XXI en coedición UNAM] / Luz Aurora Pimentel. –
México, 2001.
10. Velasco, Magali. El cuento : la casa de lo fantástico / Magali Velasco. – México : Fondo Editorial
Tierra Adentro, 2007.
81
El guión cinematográfico como creación literaria. La madre en Pedro Almodóvar.

El discurso feminista en el guión Todo sobre mi madre
Lic. Jorge Luis Gallegos Vargas*
España ha visto en Pedro Almodóvar59 al fénix de su cinematografía: Ésta
industria resurgió gracias a la lente del realizador. Los estudiosos del séptimo arte
pensaron que después de Luis Buñuel no existiría alguien que lograra transmitir,
a través de las pantallas, el talento de los españoles.
Nacido en Calzada de Calatrava, Almodóvar llega a Madrid en la década de los
sesenta con la única idea de hacer cine. Comienza a trabajar como empleado en la
Telefónica y se adapta a la ideología hippie imperante en las calles de la capital
española; de esta experiencia, comienza a asimilar toda la vida urbana y underground.
Dirige bajo la influencia de grandes directores europeos: Fellini, Buñuel, Pasolini,
Bergman, entre otros; estos directores, hacen estragos y crean leyendas en la industria
hollywoodense, iniciándose así una nueva era de realizadores: Scorsese, Ford Coppola,
Allen, entre otos.
Los primeros filmes de Pedro le valieron el mote del Warhol español. Él declara
que seguramente es porque: “en mis películas yo también saco travestís y drogadictos.”
(Almodóvar, 9) Aunque su primer largometraje lo realiza en 1978,fue hasta 1980 cuando
estrena el primero de forma comercial: Pepi, Luci, Boom y otras chicas del montón,
película en donde refleja el mundo de la juventud que vivía la movida madrileña. Su
tercer largometraje, Entre tinieblas, es el último de sus filmes que se inserta en los
temas de la juventud, aunque algunos son la base para la conformación de la estética y
de la poética de Almodóvar. Actualmente cuenta con dieciséis largometrajes.
La crítica mundial ha vuelto la cara a las creaciones del español puesto que sus
guiones se encuentran plagados de imágenes femeninas: Todas sus creaciones
–a excepción de Hable con ella, La mala educación y Laberinto de pasiones– giran en
torno a la vida de las mujeres, convirtiéndose en un especialista en retratar los asuntos de
la mujer; para el escritor y director esto se debe a que entre él y las mujeres se establecen
acuerdos tácitos. Así, Pedro se ha especializado en la creación de personajes femeninos:
* Licenciado en Lingüística y Literatura Hispánica por la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla. Licenciado en
Comunicación por la Escuela de Comunicación y Ciencias Humanas. Fragmentos de esta tesis se han publicado en revistas
como Graffylia de Calmécac de la BUAP la Universidad del Valle de Puebla. Participó en el concurso Sor Juana Inés de
la Cruz organizado por el Instituto Nacional de las Mujeres y forma parte del acervo bibliográfico del mismo.
59 Bajo la premisa el cine puede aprenderse, pero no enseñarse, filma sus primeros cortometrajes mudos entre 1978 y 1979.
Después de la clausura de la escuela de cine, sus creaciones se realizaron con una cámara súper 8 y en ellas desfilan las
figuras más importantes de la vida nocturna madrileña. Estos cortometrajes contaban con títulos sugerentes como: Dos
putas o historias de amor que terminan en boda, La caída de Sodoma, Trailer para amantes de lo prohibido, entre otros. Las
historias no fueron bien aceptadas por los círculos undergroundal considerarlas al estilo de Hollywood, es decir, demasiado
narrativos. Almodóvar comenta al respecto: “En mis películas siempre había algo que contar y eso no fue aceptado [en esos
círculos]… no eran lo suficientemente conceptuales para los independientes del underground, que hacían experimentos con
cámara” (cit. pos. Ben-Habib, 23). Al trabajar en la Compañía Nacional de España, comenzó a escribir sus primeros
cortometrajes, mediometrajes y guiones de cómic, en donde encontró la fascinación por la mujer y las actrices, muchas de
ellas estrellas del porno. Estas historias aparecían en revistas y periódicos de la capital española.
82
detrás de cada uno de sus personajes. Todos me representan, pero no hay ninguno que sea
precisamente mi autorretrato. Actualmente, me protejo menos. Aunque hablo mucho de mí
mismo, he adquirido la costumbre de ser discreto. Se ha convertido en mi naturaleza: soy púdico
en aquello que concierne a mi vida privada, pero no cuando escribo (cit. pos. Polimeni, 23).
Esta identificación tiene que ver directamente en que las creaciones
almodovarianas muestran y ponen en pantalla una parte primordial de la vida del autor,
convirtiendo sus creaciones en espejos autobiográficos y, por ende, sociológicos.
El mismo autor declara:
Sí, es verdad que las mujeres en mis películas son muy fuertes, con una enorme carga de
independencia moral y llenas de energía. Y es así, aunque todos hemos crecido en una
sociedad muy machista, las mujeres se han arreglado para ejercer el poder en silencio. Esa es
mi experiencia, con mi madre, mis hermanas, mi abuela… (cit. pos. Polimeni, 84).
La madre representa uno de los personajes más importantes dentro de la
filmografía almodovariana. En casi todos los filmes se encuentra uno o más personajes
maternos dicotómicos, lo cual nos servirá para identificar las características de la
sociedad española franquista y post-franquista. La figura de la madre siempre está
representada dentro de un seno familiar derruido gracias a la ausencia del padre, ya sea
por el abandono o la muerte de éste; no obstante, la maternidad va a ser el resultado de
la reivindicación de la mujer. En las creaciones de este autor, la madre toma un valor
arquetípico; la primera de ellas es la de lo inconsciente: posee un elemento destructor
que culmina con todos los instintos, y otro elemento constructor que necesita de una
conciencia para realizarse haciendo una distinción entre lo humano y lo animal.
Guillermo Cabrera Infante apunta que “Todo sobre mi madre es, en efecto, todo
sobre Almodóvar” (Cabrera, 11), esto porque es en este filme en donde Pedro
Almodóvar se consagra como guionista-director, y como creador: mostrando su madurez
artística, dejando de lado los preceptos del poeta Pope, quien dijo: “el estudio apropiado
de la humanidad es el estudio del hombre. Almodóvar corrige a Pope ahora al demostrar
que el estudio de la humanidad empieza con la mujer: lo que Eva tiene, Adán lo quiere”
(Cabrera, 11). Esta idea de Pope, se incrusta en la ruptura de los patrones, los roles y
los trabajos desempeñados, tanto en el ámbito de lo público como de lo privado, que
denotan que el papel de la mujer está en el ser y deber ser mujer-madre.
En este guión, Pedro nos presenta la historia de Manuela, una enfermera de la
Organización Nacional de Transplantes que pierde a su hijo, Esteban, en un accidente
automovilístico, el cual sentía la imperiosa necesidad de conocer a su padre. Ella decide
viajar de Madrid a Barcelona en busca del padre, quien ahora cuenta con una nueva
personalidad: Lola.
Pedro Almodóvar describe al personaje central de Todo sobre mi madre así:
De 35 a 40 años, Manuela es una mujer rubia, atractiva. Posee ese tipo de solidez que
proporciona haberse hecho a sí misma desde muy pronto. Dulce acento argentino e inmediata
sonrisa triste. Salta a la vista que es buena cocinera. El plato y el aspecto de la cocina lo
demuestran (Almodóvar, 8).
La maternidad herida el gran tema de esta tragedia. El título nos habla de la
necesidad imperiosa de saber sobre la madre; ésta, para Manuela, significó una ruptura
83
con el padre. Manuela “Al introducirse en el mundo del padre, cuyo eje central es el falo
como significante, se rompe la unión madre-hijo” (Colmenero, 75). Esteban II, al
encontrarse ante la ausencia del padre, convierte a la maternidad en lo imaginario y a la
paternidad la relega al espacio de lo simbólico; es decir, Esteban dota de pene a la
maternidad y la convierte en una maternidad-paternidad, mientras que a la paternidad la
convierte en un espacio feminizado.
La figura de la madre con pene está presente gracias a la función simbólica y a la
ruptura de los arquetipos clásicos que nos hacen pensar en la existencia de una madre
andrógina. Según Erika Bornay el andrógino es “una mezcla de elemento masculino y
femenino… Se vio en el andrógino la perfecta fusión de los dos principios, el femenino y
el masculino que equilibran y unen la inteligencia y la estética” (Bornay, 307). En este
guión se nos habla de una madre andrógina, no sólo porque Manuela tiene
características masculinas y femeninas, sino también por Lola, quien biológicamente
representa una cosa pero simbólicamente representa otra.
No es gratuita la inclusión de la maternidad como eje central de este melodrama;
desde los años veinte, en España, se consideró a la maternidad como la única forma en
que la mujer podía desempeñar su rol social; el siglo XX trajo para la mujer un discurso
de exaltación excesiva de la maternidad y a la vez una desvalorización de ésta al ser
presentada, en ocasiones, como una persona desvalida; la Guerra Civil, trajo la
protección de la maternidad y la limitación de la mujer al papel de ama de casa; el
discurso de género se vio modificado gracias a la creación de la maternología: ciencia
que dignificó, glorificó y sublimó la figura materna. También, podemos adjuntar la
imagen de España con la madre, ya que para los latinoamericanos representa “la madre
patria,” de la cual, los hispanoamericanos heredamos la lengua y los sistemas y redes
de significaciones se fusionaron.
Manuela transforma a la maternidad en un espacio de egoísmo, ya que “Quiere
formar un único yo con su hijo, por eso le molesta que él le pregunte sobre su padre,
que escriba sobre ella como si fuera un ente aislado y separado de él” (Colmenero, 76).
Este sentido narcisista de la maternidad se va fracturando con el discurrir de la trama, en
donde los personajes van haciendo que Manuela tenga que materializarse y ejercer la
maternidad de distintas formas, proyectándolo sobre los personajes que le rodean.
El hijo de Rosa le da a Manuela la oportunidad de convertirse, por segunda vez,
en madre. Le da la posibilidad de reencontrarse con Esteban, de enmendar los errores
del pasado, de ejercer una paternidad y una maternidad simbólica. La relación de la
Hermana Rosa con su madre es conflictiva. Existe una “ruptura con el imaginario
materno” (Colmenero, 79). La brecha generacional entre ambas y la existencia de dos
Españas distintas, da como resultado esa ruptura con la imagen materna. Asimismo, la
madre de Rosa experimenta la pérdida de su hija, repitiéndose en ella la tragedia sufrida
por Manuela.
Rosa lleva a cabo la maternidad. En un inicio ella es una madre simbólica al
dedicarse al servicio a la comunidad, es decir, se convierte en una especie de madre
84
para aquellos que asisten a la casa de mojas en busca de protección; sin embargo, no
puede ejercer su papel de madre biológica al morir.
Huma es una madre simbólica. La actriz es protectora de su pareja Nina. “La idea
de maternidad entre ambas se ve reforzada por el nulo erotismo que emana de su trato.
Huma afirma no poder vivir sin Nina, pero también eso diría una madre” (Colmenero,
80). La situación de género que vive Huma parece ser el detonante para verterla sobre
Nina; no obstante, ésta última abandona a la actriz. Silvia Colmenero asegura que Huma
es una emulación a Federico García Lorca y a Yerma, un personaje necesitado de hijos
pero que no tiene posibilidades.
Además, la representación de Un tranvía llamado deseo le ofrece a Manuela la
posibilidad de volver a ser madre: “El contacto con la falsa barriga ha provocado en
Manuela una regresión. Esteban vuelve a estar dentro de ella. Palpita” (Almodóvar, 80).
La Agrado también presenta algunos rasgos maternales: Al ser la asistente de
Huma ejerce una maternidad simbólica; asimismo, las palabras que le da a Nina en el
camerino sirven para denotarnos ésta:
AGRADO: Ya sé que cuando se es joven (bueno, tampoco eres una niñata…) esas cosas no
tienen valor. Pero eres mona (proporcionadita, chiquitina, pero mona). Haz adelgazado (con tó lo
que te metes, ¡cómo no vas a adelgazar! Pero bueno, lo importante es que has bajao).
Tienes talento (limtaíto, pero tienes tu talento) y sobre todo una mujer que te quiere.., ¡Y lo cambias
todo por el caballo? ¿Tú crees que te compensa? ¡Pues no te compensa! (Almodóvar, 96).
La ausencia del padre le otorga a la madre la posibilidad de ejercer una
paternidad simbólica; Manuela ante la ausencia del padre, por incapacidad de éste,
vierte sobre su hijo la necesidad de concebirse a sí misma como un padre castrado.
Esta falta, lleva a Esteban a sentirse mutilado, como si le faltara un pedazo de su vida.
El padre, ahora, es lo desconocido, lo extraño, lo ajeno, lo alejado de su realidad:
LOLA (lee): “anoche mamá me enseñó una foto… le faltaba la mitad. No quise decórcelo, pero a
mi vida le faltaba ese mismo trozo…” […] “Esta mañana he revuelto en sus cajones y he
descubierto un fajo de fotos… a todas ellas les falta un trozo, mi padre supongo. Quiero
conocerle. Tengo que hacerle comprender a mamá que no me importa quién sea, ni cómo sea,
ni cómo se portó con ella. No puede quitarme ese derecho” (Almodóvar, 117).
La figura de la madre con pene, como es pensada cuando nos encontramos ante
la ausencia del padre, es representada en esta historia por Lola. El cuerpo del travesti:
un hombre sumergido en el cuerpo de una mujer es, quizá, el modelo de idealización de
la madre, una madre con características masculinas y femeninas.
El travesti, y esta es su cualidad definitoria, no pertenece a un solo espacio, sino que es
siempre figura de transición. El travesti representa, precisamente, una ruptura de las divisiones
binarias, ya que es portador de un tercer término indefinible. El travesti marca la entrada en lo
simbólico ya que como tercer elemento pone en cuestión la relación de complementaridad del
imaginario (cit.pos. Colmenero, 85).
Lola supone, entonces, el encuentro entre las características que la madre debe
poseer y las que el padre tiene que poseer; es decir, es un híbrido padre-madre que
rompe con los cánones excluyentes de la sociedad occidental. La presencia de
personajes travestis, comparte preceptos con las ideas feministas, que han volteado la
mirada a la conformación del discurso materno: a través de la jerarquización que se ha
85
hecho de la cultura activo –hombre–, pasivo –mujer–; éstos establecen que la ausencia
de vagina no determina la maternidad: “a condición de que exista lo maternal: y es el
padre quien hace de –es– la madre… no forma pareja con el padre ″que forma pareja
con el hijo″” (Cixous, 15).
Los trabajos desempeñados por los personajes dentro de Todo sobre mi madre,
reafirma la idea de la presencia de una maternidad simbólica; Rosa, por ejemplo, brinda
protección a los desvalidos, enfermos de cáncer, sida, prostitutas. Manuela es
enfermera, labor que por las actividades que realizan establecen un estrecho vínculo
con la maternidad, después, al ser la asistente de Huma la provee de cuidados: esta
última actividad también es realizada por Agrado. Estos cuatro personajes se configuran
como entes netamente maternales por las actividades que desempeñan: son madres por
las actividades que realizan.
La intertextualidad es de gran importancia para la conformación del discurso de
Todo sobre mi madre. Cuatro obras son los principales conductores de la trama: la cinta
cinematográfica Allabout Eve o Eva al desnudo y las obras teatrales Un tranvía llamado
deseo de Teenese Williams, Bodas de sangre de Federico García Lorca y el prefacio de
Música para Camaleones de Truman Capote, así como una intertextualidad propia:
como explicamos líneas arriba, Manuela es un personaje que ya había aparecido en una
obra anterior.
Pedro Almodóvar se vale de la intertextualidad para conformar el personaje de
Manuela. Ésta resulta de la suma de las características de cuatro personajes más: Stella
Kowalski y Blanche du Bois de Un tranvía llamado deseo, la madre de Bodas de sangre
y el personaje de Eva de All about Eve. De Stella Kowalski retoma la fragilidad; de
Blanche la fuerza, la capacidad de fingir y el abandono que hace de su marido; de la
madre de Lorca retoma la maternidad, la pérdida del hijo y la sobreprotección que vierte
sobre los demás; de Eva retoma la capacidad de mentir.
La historia de Todo sobre mi madre se fraguó con la aparición de La flor de mi
secreto en 1995, cuatro años antes. En La Flor de mi secreto, descubrimos en la primera
escena a una enfermera que se dedica a hacer dramatizaciones para crear conciencia
sobre la donación de órganos. Manuela pierde un hijo en un accidente automovilístico,
presenta muerte cerebral y tiene que decidir si dona o no sus órganos. De ahí se
desprende la historia contada en su guión número trece.
La referencia hecha a Un tranvía llamado deseo es explícita. Manuela, cuando
era actriz de teatro underground, realizó el papel de Stella, mientras que Lola (Esteban
1) realizó a Stanley Kowalsky, personaje inspirador de la forma de actuar de Lola:
“MANUELA: Un tranvía llamado deseo ha marcado mi vida. (Lo dice como si realmente un
tranvía la hubiera atropellado una y otra vez, ensañándose con ella, como si el tranvía
fuera un animal salvaje y hambriento)” (Almodóvar, 1984).
El texto de Blanche es muy parecido al dicho por Manuela. Aunque las palabras
no son literales, el mensaje es el mismo: una mujer abandonada por su marido al tener
una preferencia sexual distinta:
86
BLACHE: No sabía nada, salvo que lo amaba insoportablemente, pero sin poder ayudarle ni
ayudarme a mí misma. Luego, lo descubrí. En la peor de las formas imaginables. Entrando
repentinamente en una habitación, que creía vacía… y que no lo estaba porque había allí dos
personas… el niño con quien me había casado y un hombre mayor que él, su amigo desde
hacía años… Más tarde fingimos que no se había descubierto nada (Williams, 99).
MANUELA: ¡Lola tiene lo peor de un hombre y lo peor de una mujer!.. Te contaré una historia.
Yo tenía una amiga en el pueblo, en Argentina, que se casó muy joven. Al año su marido se fue
a trabajar a París. Quedaron que él la llamaría cuando estuviera situado. Pasaron dos años.
El marido ahorró un dinerito y se instaló en Barcelona para montar un bar. Mi amiga se reunió
con él. Dos años no es mucho tiempo, pero el marido había cambiado.
HERMANA ROSA: Y ya no la quería…
MANUELA: El cambio era más bien físico. El marido se había puesto unas tetas más grandes
que las de ella.
HERMANA ROSA: Ah… ya.
MANUELA: Mi amiga era muy joven, estaba en un país extranjero y no tenía a nadie. Exceptuando
las tetas nuevas, su marido no había cambiado tanto. Así que acabó aceptándole, Las mujeres
hacemos cualquier cosa con tal de no estar solas (Almodóvar, 70–71).
La descripción que hace de sí misma Lola se completa con la descripción que se
hace de Kowalsky: “LOLA: ¡Siempre fui excesiva! ¡Demasiado alta, demasiado guapa,
demasiado hombre, demasiado mujer! Nunca tuve medida y estoy muy cansada,
Manuela… (cansada de sí misma y de sus excesos)” (Almodóvar, 110); “BLANCHE: ¡Lo
que puede ofrecer un hombre como él es fuerza animal, y Stanley dio una maravillosa
exhibición de eso! Pero la única manera de vivir con un hombre así es… ¡ir a la cama
con él!” (Williams, 72).
Haciendo a Lorca de LluisPasqual, es un texto que se inspira en las obras del
escritor español Federico García Lorca. La cita que se hace dentro de Todo sobre mi
madre pertenece a Bodas de sangre, una tragedia que tiene un destino infausto para los
personajes. Desde el primer acto, nos percatarnos que se habla de cerca con la muerte,
llevándonos a intuir que con el paso de la lectura nos encontraremos con ella. Con el
inicio de la obra de Pedro, nos es anunciado, también, que pronto nos enfrentaremos a
la muerte.
Asimismo, se nos presenta la tragedia de dos madres que tuvieron que recoger y
mancharse las manos con la sangre de sus hijos, dándonos muestra de que Manuela,
también, es la Madre de Bodas de sangre o de Haciendo a Lorca. Esta escena es
interpretada por Huma, y Almodóvar describe que al interpretar esta escena “da la
impresión de que Lorca la escribió pensando en ella” (Almodóvar, 118).
MADRE.
Pero no es así. Se tarda mucho. Por eso tan terrible ver la sangre derramada por el suelo. Una
fuente que corre un minuto y a nosotros nos ha costado años. Cuando yo llegué a ver a mi hijo,
estaba tumbado en la mitad de la calle. Me mojé las manos de sangre y me las lamí con la
lengua. Porque era mía. Tú no sabes lo que es eso. En una custodia de cristal y topacios
pondría yo la tierra empapada por ella (García, 84).
HUMA: Hay gente que piensa que los hijos son cosa de un día. Pero se tarda mucho. Mucho.
Por eso es tan terrible ver la sangre de un hijo derramada por el suelo… <…> Una fuente que
corre un minuto y a nosotras nos ha costado años. Cuando yo descubrí a mi hijo, estaba
tumbado en mitad de la calle. Me mojé las manos de sangre y me las lamí con la lengua.
87
Porque era mía. Los animales los lamen, ¿verdad? A mí no me da asco de mi hijo. Tú no sabes
lo que es eso. En una custodia de cristal y topacios podría yo la tierra empapada por su
sangre… (Almodóvar, 118).
No obstante, Pedro Almodóvar parece tener cierta fascinación, admiración y
respeto por el trabajo realizado por Lorca, siendo la fuente de inspiración la misma:
insatisfacción, frustración amorosa, visión trágica del amor: “los amores insatisfechos
que se vuelven imposibles son una constante en la obra dramática de Lorca; y no sólo
de la dramática. Si nos fijamos bien en su obra poética, veremos el amor frustrado por
doquier” (Vivero, 10).
La referencia al filme del Hollywood clásico All about Eve también se hace de
forma explícita, tomando en cuenta que de la traducción literal del filme All about Eve
saca el título: Todo sobre mi madre. Eva fue la primera madre según la tradición
cristiana, entonces si hablamos de ella, discutimos de la madre. Todo sobre Eva, o Eva
al desnudo, habla sobre la capacidad de fingir de las mujeres y la relación que hay entre
ellas en los camerinos. Gran parte de las acciones principales se llevan a cabo en este
sitio: un lugar íntimo, en donde se cuentan secretos, en donde se pueden llevar y fraguar
cosas de mujeres.
Manuela es Eva Harrintong, personaje principal de All about Eve, por la
capacidad que esta tiene y muestra al mentir: “Una vez en el camerino, en presencia de
una mordaz y escéptica TelmaRitter, Eva les cuenta a las tres mujeres su historia, un
relato inverosímil y lacrimógeno. Pero ella ″lo dice″ muy bien, ocultando bajo una capa
de fingida humildad su inconmensurable ambición” (Almodóvar, 20). La misma Eva
Harrintong puede ser representada por Manuela, una mujer egocéntrica, frívola, que
finge. “Nina: ¡Eres igualita a Eva Harrintong! ¡Te aprendiste el texto de memoria a
propósito! Es imposible aprendérselo sólo oyéndolo por los altavoces ¡coño! ¿Por quién
me tomas, por gilipollas?” (Almodóvar, 83).
Con la referencia a Truman Capote, se nos advierte que Manuela será víctima de
su propio destino, del azar:
MANUELA: “Prefacio. Empecé a escribir cuando tenía ocho años…” […] “Entonces no sabía que
me había encadenado de por vida a un noble pero implacable amo. Cuando Dios le entrega
uno un don, también le da un látigo; y el látigo es únicamente para autoflagelarse” (Almodóvar,
22).
Empecé a escribir cuando tenía ocho años: de improviso, sin inspirarme en ejemplo alguno. No
conocía a nadie que escribiese y a poca gente que leyese. Pero el caso era que sólo me
interesaban cuatro cosas: leer libros, ir al cine, bailar zapateado y hacer dibujos. Entonces, un
día comencé a escribir, sin saber que me había encadenado a un noble pero impecable amo.
Cuando Dios le entrega a uno un don, también le da un látigo; y ese látigo es únicamente para
autoflajelarse (Capote, 7).
Ese látigo otorgado a Manuela es la maternidad, la cual le servirá para
autoflagelarse, aunque al final obtendrá y desarrollará el don de ser madre de un tercer
Esteban. También, ese don-látigo es el mismo que lleva al establecimiento de relaciones
con los demás protagonistas: Ella será como una madre.
El nombre de Manuela también es intertextual: el nombre, tiene que ver con el
cómo se desarrolla el personaje en el discurrir de la historia. Manuela es la forma
88
femenina de Manuel, que a su vez proviene del nombre Emmanuel que significa Dios nos
acompaña. Esto nos hace pensar que será la acompañante de todos, o casi todos, los
personajes en el transcurso de la narración. Manuela, sirve como acompañante de, por lo
menos, seis personajes: Hermana Rosa, la madre de Rosa, Huma, Agrado, Lola y Nina.
A través del lenguaje se dota de cualidades y sentido a las acciones realizadas
por la mujer plasmada en el discurso de Pedro Almodóvar; valiéndose de esto, es como
podemos decir que los diálogos refuerzan el discurso materno. Gracias a estos
reforzadores discursivos nos percatamos que Manuela tiene algunos rasgos de
sobreprotección con su hijo. “OFF MANUELA (lo que piensa): Hace dieciocho años hice
este mismo trayecto, pero al revés, de Barcelona a Madrid. También venía huyendo,
pero no estaba sola. Traía a Esteban dentro de mí. Entonces huía de su padre, ahora,
paradójicamente voy en su busca” (Almodóvar, 38).
El chantaje también sirve como una vía para ejercer la maternidad. La madre de
Rosa quiere imponer su autoridad y hacer valer su condición, esto porque la madre de
Rosa representa a la madre enérgica, recta, castradora: “MADRE (indignada): ¡Eso es!
¡Cualquier puta! ¡Cualquier salvadoreño es más importante que tu madre y tu padre!”
(Almodóvar, 54).
La búsqueda y la necesidad de tener una madre cerca, para proveer cuidados se
hace evidente. Rosa le pide a Manuela que sea una especie de madre para ella, que la
cuide durante su embarazo, que se convierta en protectora y otorgadora de cuidados.
MANUELA: ¡Rosa, tienes que decírselo a tu madre!.. Necesitas que alguien te cuide.
Rosa continua cabizbaja y en silencio, consciente de que ésta es su mejor arma. No le cuesta
ningún esfuerzo, lo cierto es que está asustada.
MANUELA: Conseguí ayer trabajo y voy a estar ocupada todo el día. (Rosa sigue callada, como
una niña enfadada, Manuela se revela).
¡Rosa! ¡Me estás pidiendo que sea tu madre y no tienes ningún derecho! ¡Tú ya tienes una
madre, aunque no te guste! A los padres no se les elige. ¡Son los que son! (De pronto, Manuela
abraza a Rosa y le suplica a punto de llorar). ¡Rosa, por Dios! ¡No me hagas chantaje por favor!
(Almodóvar, 74).
La madre de Rosa tiene que jactarse de que tiene una hija, siendo Manuela quien
le da dicho recordatorio a través de sus acciones, al cuidar de su hija durante su
embarazo. Además, es justo en el momento en el que se encuentran en el departamento
de Rosa en el que ambas se enfrentan a la maternidad herida:
La Madre comprende la gravedad de la situación.
Quién hubiera dicho que la misma mujer a la que hace unos meses confundió con una puta le
daría semejante lección de maternidad.
MADRE: ¿Crees que debería llevármela a casa? Ya sabes cómo está el padre, tengo que estar
pendiente de él como si fuera un niño.
MANUELA: Usted es su madre. Pero creo que Rosa está mejor aquí.
MADRE: Esa es la impresión que me ha dado. Si necesitáis dinero me lo pides. Y por favor,
tenme informada.
MANUELA: Descuide.
[…]
MADRE (pausa): No sé qué hice mal con Rosa…
(Manuela no dice nada.) Desde que nació fue como una extraterrestre. ¿Tienes hijos?
89
MANUELA: Sí, uno.

MADRE: ¿Y te entiendes bien con él?
MANUELA: Murió (Almodóvar, 103).
A través de los diálogos, también podemos darnos cuenta de la paternidad
ausente, tópico importante para la conformación del corpus de Todo sobre mi madre:
MANUELA: ¿El padre, no puede echarte una mano?
HERMANA ROSA (se lamenta): ¡El padre! ¡Dios sabe dónde estará!
MANUELA: Pero tú sabrás quién es, supongo.
HERMANA ROSA: Pues claro. ¿Por quién me tomas? (Almodóvar, 67).
La maternidad para Almodóvar pareciera ser una satisfacción psicológica y
emocional. Así pues, separa las características biológicas de las culturales; por un lado,
el ser madre desde un aspecto biológico: parir te hace madre; y por otro el cultural: el
educar te hace madre.
En Todo sobre mi madre, centra su relato en una enfermera que es madre, que
se encuentra rodeada de personajes, que giran en torno suyo: el transexual, el esposo,
la actriz de teatro, la que da caridad... En esta obra, Almodóvar es una interrogación
acerca de los géneros sexuales, los géneros literarios y una elaboración sobre la relación
literatura-cine. En sus obras, el guionista-director introduce una mirada cuestionadora de
las identidades sexuales y de género, fijadas en rasgos permanentes, rígidos,
inamovibles. Destruye con su perspectiva la pretensión de no ser sorprendido por los
cambios de identidad, y más bien alimenta las crisis de sentido que pueden operarse
respecto de uno mismo o de otro que es o deviene, también en otro travistiéndose.
Almodóvar deja a la vista, a través de Manuela, que los personajes femeninos
son de su preferencia, abriendo cause a sus construcciones de identidad como
apariencia que sostiene su particular verosimilitud. En ese sentido, el destino de la
madre se hace problemático, logrando que tenga una nueva forma de volver a ser
madre. En Todo sobre mi madre la madre represente una institución reproductora de
patrones sociales, culturales y de realización, queda entendido que ella es la
constructora de las bases sociales y la cultura.
Pedro no ve a la maternidad desde una función biológica o de autorrealización,
más bien, la maneja como una forma sutil de opresión social, en donde la mujer, a
través de sus personajes, renuncian a un proyecto propio, una doble jornada de trabajo,
la resignación ante la violencia familiar, como una imposición cultural. Así pues, el
director ibérico deja a la vista su deseo de trascender en esta vida, su deseo de ser un
buen director... su deseo de ser madre.
BIBLIOGRAFÍA
1. Almodóvar Pedro. Todo sobre mi madre / Pedro Almodóvar. – Madrid : El Deseo, 2000.
2. Bornay Erika. Las hijas de Lilita / Erika Bornay. – Madrid : Cátedra, 2001.
3. Cabrera Infante, Guillermo. “Todo sobre Almodóvar” // En Todo sobre mi madre. – Madrid :
El Deseo, 2000.
4. Capote, Truman. Música para camaleones / Truman Capote. – Bogotá : Círculo de lectores,
1983.
90
5. Colmenero Salgado, Silvia. Pedro Almodóvar. Todo sobre mi madre / Silvia, Colmenero
Salgado. – Barcelona : Paidós, 2001.
6. Cixous Hélène. La risa de la medusa. Ensayos sobre la escritura / Hélène Cixous. – Barcelona :
Dirección General de la Mujer, Editorial de la Universidad de Puerto Rico, Antrophos, 1995.
7. Markus Sasa. La poética de Pedro Almodóvar / Sasa Markus. – Barcelona : Littera, 2001.
8. García Lorca, Federico. Bodas de sangre / Federico, García Lorca. – México : Editores
Mexicanos Unidos, 2001.
9. Polimeni, Carlos. Pedro Almodóvar y el kitsch español / Carlos, Polimeni. – Madrid : Campo
e ideas, 2004.
10. Vivero, Manuel. “Prólogo” / Manuel, Vivero // En Bodas de sangre. – México : Editores Mexicanos
Unidos, 2001.
11. Williams, Tennessee. Un tranvía llamado deseo / Tennessee Williams. – México : Losada, 1997.
12. Otras fuentes : Ben-Habib, Liat. Laberinto español : repetición y elementos culturales en la
Parodia de Almodóvar [Recurso electrónico] / Liat, Ben-Habib // Centro de documentación Pedro
Almodóvar, 1998. – Acceder al modo de : http://sdogma.uclm.es/uclm/home.html.
La literatura femenina y sus problemas*

Ma. del Carmen García Aguilar**
La soledad de la escritura es una soledad sin la que el escribir no se produce, o se
fragmenta exangüe de buscar qué seguir escribiendo. [...] Alrededor de la persona que
escribe libros siempre debe haber una separación de los demás. Es una soledad. [...]
Esta soledad real del cuerpo se convierte en la, inviolable, del escribir.
Marguerite Duras (1993:16/17)
Es evidente que las formas, estilos, temas y demás componentes literarios están
sufriendo transformaciones de las cuales las mujeres no están exentas, es más, las
escritoras están marcando, a través de su escritura, nuevas pautas para la narrativa y la
crítica literaria, por lo que han quedado inmersas en una serie de problemáticas que se
tratarán de abordar en este ensayo.
Escribir literatura, es sin duda alguna un trabajo difícil, pero cuando se le vincula
a empeños y deseos específicos, el problema puede resultar más complejo. Estos
problemas parten del propósito de usar personajes protagónicos femeninos,
representando a las mujeres a través de imágenes diferentes a las comúnmente usadas
en la literatura; para lo cual hacen uso del lenguaje interior tratando de escribir desde
una nueva identidad que realmente las identifique, y no con la que las mujeres habían
sido identificadas tradicionalmente, pues esa imagen ya no les satisface. Para hacerlo,
tienen que dejar atrás algunos arraigos como el misticismo o la doble moral y plantarse,
* Este texto forma parte de los artículos escritos para el libro Temas y diferencias. Escritoras mexicanas contemporáneas de
mi autoría y publicado en coordinación con el Consejo estatal de Población, el Instituto Poblano de la Mujer y la Benemérita
Universidad Autónoma de Puebla.
** Dra. En Filosofía, profesora investigadora de la Facultad de Filosofía y Letras de la Benemérita Universidad Autónoma de
Puebla. Fundadora y coordinadora del Centro de Estudios de Género de la misma Facultad.
91
para avanzar, desde una postura diferente tanto para escribir como para enfrentar el
mundo editorial y publicitario.
Una preocupación primordial que se encuentra en la literatura femenina y que se
convierte casi en una obsesión, es que las escritoras tienden a presentar a sus
personajes protagónicos como femeninos, las mujeres protagonistas siempre están
inmersas en la introspección de sus propios problemas y haciendo un intento por
explicar su propia existencia; existe en las mujeres que aquí se describen, una
preocupación manifiesta por analizarse a sí mismas, el problema es que este empeño
les dificulta presentar una realidad amplia o creíble; sus personajes aunque están bien
ubicados y manifiestan claridad en sus actitudes, presentan a las mujeres siempre como
víctimas y a los hombres como verdugos, lo interesante en este sentido es que las
escritoras lejos de justificar la actitud de sus personajes, los presentan como cotidianos
de situaciones concretas, hecho que puede notarse, por ejemplo en El Güero, cuento
escrito por Maribel Vázquez.
En esta obra la protagonista Roberta, es ama de casa, cuyo esposo suele
golpearla, gritarle y humillarla; en fin, que como buen marido cree que puede hacer con
su vieja lo que quiera. El segmento que hemos elegido de este cuento, muestra ese trato
inhumano del que es objeto Roberta, quien llega al límite cuando por una golpiza
totalmente injusta, propinada por su esposo, se venga cocinando al “güero”, el gallo
preferido del hombre. Veamos el argumento:
A la hora convenida llegaron a comer los dos compadres. Fidel Espíndola los recibió contento.
Pasaron a la casa. En la habitación estaba Roberta calentando tortillas [...].
– Sírvanse con confianza. Mi vieja cocina retesabroso [...].
Roberta les puso las tortillas sin decir palabra. Tenía toda la cara marcada de los golpes.
Gerardo y Jesús, avergonzados, se hicieron los desentendidos...
Después del primer bocado Fidel hizo un gesto raro. [...] Súbitamente giró la cabeza hacia
donde estaba Roberta y le dijo:
– ¡Roberta! ¡Robertaa!
La mujer no respondió
– Roberta, no serías capaz... ¿Y El Güero?
Con la vista clavada en el suelo, la esposa movió la cabeza afirmativamente y le dijo:
– Te lo estás comiendo. Por eso tiene la carne tan dura... (1995:41/42).
En esta narración, se pueden apreciar claramente algunas actitudes
consideradas como propias de la conducta femenina: la mujer debe esperar siempre el
consentimiento y la aprobación del hombre. Su dependencia y rabia se reflejan también
en el lenguaje que utilizan, el problema es que tratan de romper esa subyugación con
coraje tratando de vengarse de su opresor, pero esta reacción es producto del silencio
impuesto y de la interiorización de la condición de vida que determina a las mujeres
sean estas imaginarias o no. Diversos ejemplos literarios dan prueba de ello.
Observemos ahora cómo presenta esta misma situación Amparo Dávila en su
cuento Muerte en el bosque. La narración presenta la metamorfosis de una mujer joven
tanto en su aspecto físico como en su carácter y forma de vida, que se transforma en su
antagónico, la mujer vieja, descuidada y amargada; aunque pareciera que la razón de la
92
desilusión y desencanto le favorece a él, si leemos a detalle sabremos el porqué del

disgusto de esa mujer, cuyo único trabajo es el ser ama de casa.
Cabe señalar que todas las mujeres que en esta narración se presentan carecen
de un nombre, son anónimas, ruidosas, desordenas y negligentes con su persona y con
su habitación; sin embargo se deja entrever que no es por naturaleza que sean así, sino
que por alguna razón se volvieron de ese modo. Pero veamos cómo se dan esos
cambios a través de una sección del texto. La mujer protagonista en una discusión
acalorada con su esposo le dice:
– Ya no puedo aguantar más en esta miserable jaula, no hay sitio ni para una palabra. No se
puede uno mover porque todo está lleno de cosas. Tienes que buscar otro departamento [...].
– Para decirme eso no necesitas gritarle contestaba <él>. Todo está lleno de cosas, es cierto.
De esas cosas que tú has ido acumulando y que me han hecho insoportable esta casa [...].
– Y ni siquiera me oyes lo que te digo- decía <ella> furiosa.
[...] <El> Sentía horror de llegar a aquella casa, de ver a la mujer que había amado gorda y
sucia, despeinada, oliendo a cebolla todo el tiempo, con las medias deshiladas y flojas, el fondo
salido... A veces se la quedaba mirando con gran dolor y cierta ternura, así como se contempla
la tumba de un ser querido [...].
Y ésta era aquella muchacha esbelta, con sus blusas siempre almidonadas y sus faldas de
mascota, que él iba a esperar todas las tardes a la salida de la oficina... caminaban por las
calles cogidos de la mano [...] bebían café de chinos entre proyectos y miradas [...] contaban
todos los días el dinero que iban ahorrando para casarse (1985a:64/65/66).
La transformación que las mujeres sufren en el transcurso de sus vidas tiene su
fundamento en sus circunstancias culturales, incluso pude ser causa de la desilusión de
una vida que suponían era mejor y no lo fue. Amparadas en un ideal social que les
proporcionará un estatus económico, familiar y social, que se va impregnando desde la
infancia a través de los cuentos infantiles, y que se refuerza después con prejuicios y
convencionalismos sociales de los roles de mujeres y hombres, pero que finalmente no
se cumple, justifican su amargura y desazón; resultando claro que las mujeres no son
así desde que nacen, es decir, no es su naturaleza lo que las determina, sino las
condiciones y circunstancias en las que se desenvuelven y que muchas veces cuando
las expectativas aprendidas y esperadas no se alcanzan sufren esta transformación.
Así mismo puede notarse que para la utilización de personajes femeninos, las
escritoras, por lo menos las aquí señaladas, con frecuencia hacen uso de la
memorización de sus personajes como recurso introspectivo de su literatura. Sus
recuerdos los convierten en discursos, rescatando hechos, tradiciones y vivencias para
mantenerlos vigentes, para ello dejan de hablar en tercera persona para apropiarse de
su discurso y empiezan a hablar en primera persona usando el YO, el cual es descrito
como persona, según Biruté Ciplizauskaité, “Lo que interesa a las autoras
contemporáneas no es ya sólo contar o contarse; es hablar concretamente como
mujeres, analizándose, planeando preguntas y descubriendo aspectos desconocidos e
inexpresados, es un constante esfuerzo de concientización que necesita un lenguaje
adecuado. El recurso de primera persona sirve como el modo más apropiado para la
indagación psicológica. Lo que se propone como el discurso ″liberado″ cumple dos
93
propósitos: expresa la reacción a la represión social de los tiempos pasados y lleva

hacia el autoconocimiento” (1993:17).
Por ello puede ser que en la literatura femenina encontremos este empeño
reflexivo que impregna la vida de las protagonistas, aunque para hacerlo se tenga la
necesidad de renunciar al lenguaje convencional y a las normas de composición forjados
por la literatura tradicional introduciendo un vocabulario y una terminología diferentes.
Con los sujetos femeninos, las escritoras van creando espacios para sí mismas
tanto en el lenguaje como en el pensamiento. Lo realmente importante aquí es que
logran hacer una transvaloración de la moral y el lenguaje, logran comprometer a sus
personajes femeninos con una nueva valoración que se traduce en rebeldía como salida
de los estereotipos femeninos de la ideología patriarcal. Sin embargo, no por ello puede
decirse que toda la literatura escrita por mujeres, necesariamente se trata de literatura
feminista, pues éstas autoras escriben desde una construcción genérica de mujer,
escriben con el lenguaje de toda una tradición literaria que ha estado controlada por los
hombres y eligen a sus personajes con base en esa identidad rechazada o buscada con
la que logran darle cuerpo y sentido, a través de la escritura, a la transmisión de su
pensamiento. De ahí que sean los problemas, los temas y la visión que las autoras
presenten, lo que en última instancia determinarán el lenguaje.
Bajo estas consideraciones puede decirse que el lenguaje empleado
fundamentalmente es interior (monólogo), más que directo, pero que las sitúa en la
búsqueda de un interlocutor. El lenguaje empleado es más contemplativo que activo y
hacen una utilización casi constante de la memoria como forma narrativa.
Carmen Boullosa plantea que, es en la escritura donde se da esa “sucesión de
palabras incontables, la suma del divorcio con el mundo a que se obliga la palabra
escrita, separación y violencia, escoge por sí misma a sus personajes. La Novela ríe de
la voluntad del escritor, es Ella quien anda. En este momento preciso, la Novela ríe del
intento de hacer entrar en su territorio a aquel que no ha traicionado el Mundo, al que no
conoce el desgajamiento de la palabra escrita” (1992:113).
Otro de los problemas que se abordan en la literatura femenina contemporánea,
es el uso del lenguaje interior como recurso literario, lenguaje que además resulta ser el
más idóneo para abordar el problema de la autorreflexión al que algunas escritoras
suelen someten a sus personajes.
En este tipo de literatura femenina puede notarse una pretensión de las escritoras
de conocerse a sí mismas lo que las lleva a extrañas formas del deseo femenino.
Es estar en el lenguaje, como exilio y en casa a la vez; existe un deseo de aferrarse a la
memoria, al pasado; intentan, como lo hace notar Patrizia Calefato: “encontrarse a sí
mismas y perderse en un tiempo que se nutre a la vez de la utopía y la repetición, de lo
″sacro″ de un horizonte que se sustrae a las horas, y de lo ″profano″ de la vanalidad
cotidiana” (1990:124/125).
En este mismo sentido Biruté Ciplizauskaite argumenta que: “En la novela actual
es más frecuente la tendencia hacia la voz verdaderamente personal del protagonista,
quien tiene menos interés en informar que en investigarse. El uso de superposición
94
temporal, con asociación libre, permite más libertad y a la vez mayor ambigüedad. [...]
La auto-investigación entra como proceso, pero interesa más la forma de este proceso.
En este tipo de narración se prefiere el presente y se deja el fin abierto” (1993:19).
Por eso tal vez en la escritura femenina de los últimos años puede notarse que
las autoras no intentan que su escritura sea femenina, pero tampoco quieren seguir la
escritura convencional, las escritoras empiezan a ser dueñas de un lenguaje que está
más allá de su tradicional y estereotipado destino.
Esta tipo de literatura femenina presenta abiertamente una transgresión valorativa
con la que se promueve de manera contundente y convincente un cambio en los valores
considerados como masculinos o femeninos, que deja ver el quebrantamiento de la
jerarquía valorativa patriarcal, ya sea porque coincidimos con las formas de vida de sus
protagonistas o por el rechazo a sus actos, en cualquier caso se provoca la superación
del paradigma asimétrico que prevalece –que nos pone en desventaja a las mujeres–
para tratar de lograr el desarrollo integral de hombres y mujeres como seres más libres,
con menos atavismos y mejor comunicación, con las mismas posibilidades para
expresar sus emociones y su ternura, así como desarrollar y poner en práctica sus
habilidades; rompiendo la exclusividad de éstos atributos de acuerdo a un género
determinado. En esta búsqueda se ha tratado de hacer una escritura diferente, a decir
de Isabel Romero: “El planteamiento de todos estos valores, que todavía continúan,
aseguraba el éxito de una literatura escrita por y para mujeres. Se suponía que lo que
escribieran las mujeres sería diferente a lo que habían hecho los hombres, que las
mujeres íbamos a hablar y no a ser habladas. Pensábamos que esta literatura, al partir
de otro lugar, sería diferente, nos aportaría otra forma de ver el mundo e iniciaría una
búsqueda de lo auténticamente femenino” (1987:343).
Al referirse en estas novelas a los valores tradicionalmente adquiridos, se denota
cierta mofa o sarcasmo por parte de las escritoras, manifestando con ello la inutilidad e
inoperancia de su vigencia, llama la atención cómo, a través de los personajes
protagónicos, resulta más fácil desdeñar irónicamente las actitudes moralistas, pues la
ironía, también ha sido un recurso propio de las mujeres para poder enfrentar sus
desigualdades. Guadalupe Loeza, quien se ha caracterizado por describir en sus obras
la vida de ciertas mujeres pertenecientes a un estrato social determinado caracterizado
como el de la sociedad burguesa contemporánea, sociedad que se niega a cambiar; nos
narra en Ay mamacita, la posición de una chica cuya vida transcurre a través de las
situaciones que toda mujer de esa clase esperaría, y que la protagonista en su propia
reflexión manifiesta:
¡Felicidades!, eso era exactamente lo que sentía, muchas felicidades, de saberse por primera
vez madre, de sentirse fértil, de asumirse no nada más como esposa, sino como mujer. No, no
había duda, la vida seguía consintiéndola. Primero le había dado unos papis lindísimos, súper
a todo dar, como decía ella; segundo, había tenido la fortuna de nacer en un hogar cristiano,
sano y, encima de todo, privilegiado en lo material y por supuesto, en lo moral. Siempre había
recibido el buen ejemplo de sus padres, el cariño de sus hermanitos y el afecto de todos sus
cuates. Había tenido la suerte de estar en uno de los mejores colegios de monjas, con niñas de
familias conocidas, además de la oportunidad de haber pasado dos años en un excelente
95
internado en Londres. Desde pequeña le habían enseñado a agradecerle a Dios Nuestro Señor
todos los privilegios, no todo el mundo tenía esa suerte, sobre todo en un país, como México,
donde existen tantos contrastes económicos y sociales. <<Piensa en los que no tienen>>, le
repetía su madre bajo cualquier pretexto. Gracias a Dios, la habían educado con esa
conciencia (1990a:74).
Pero el final lejos de ser feliz, resulta trágico, pues la obra termina en una
transformación escénica por la pérdida de ese encanto, este cambio se da cuando la
protagonista escucha en el noticiero nocturno la siguiente noticia:
Esta noche, la procuraduría General de la República aprehendió al Sr. Edgardo Zabaleta <jefe
y amigo de su esposo>, presidente y director general de la Casa de Bolsa Sabursa. [...] Con el
Sr. Zabaleta, fueron también detenidos los señores Jorge Suárez, Carlos Ceballos y Manuel
Girón del Valle <su marido>, funcionarios de dicha Casa de Bolsa (1990a:74).
Podemos notar nuevamente cómo las condiciones ideales de una vida apacible y
segura basadas en el orden establecido, son nuevamente trastocadas. La escritora hace
desaparecer el encanto de la protagonista, pero más que castigar la sumisión del rol de
la mujer es una alerta para desconfiar incluso de aquello que aparentaba seguridad
como lo fue la posición económica del cónyuge.
Es precisamente la contravención valorativa la que trae consigo la búsqueda de
una nueva identidad como otro de los problemas de este tipo de literatura femenina.
Es manifiesta la carencia de un centro propio e independiente, por eso la identidad
se presenta como un vacío, una interrogación, una angustia que se traduce en formas
de vida sumidas en la reflexión, en el monólogo; la escritura se vuelve el centro ausente
de la identidad.
Por medio de la escritura, las mujeres trazan un ideal que por una parte intenta
salvar la identidad caduca que tiende a su disolución, y por otra, tratan de cambiar un
estereotipo tradicionalmente impuesto, manifestándose una lucha dialéctica por
conformar una identidad que sea, más que nueva, diferente, escribiendo tal vez para ser
ellas mismas un poco más cada día.
La identidad impuesta o conformada, se ve amenazada no solamente en el
sentido de que la escritura permite la elaboración de una ficción de sí, ante una
identidad amenazada de disolución permanente, sino también en la medida en que la
escritura toma el lugar del vacío, expresándolo al mismo tiempo que lo llena,
constituyéndose por un momento en un espejo cargado de sustancia verbal de esta
nueva literatura. Esta condición lleva a las escritoras a la búsqueda de esa otra identidad
que están por descubrir y develar, aunque el precio para ello sea el dolor y la soledad de
sus protagonistas y en algunos casos de las escritoras también.
Es en la búsqueda de esa otra identidad que se abordan aspectos antes
descuidados u omitidos; ya no se concede mayor importancia a la lógica del discurso, al
procedimiento ordenado. En cambio, sí se acentúa la asociación libre como producto de
su inspiración, con lo que introducen, por ejemplo, una diferente percepción del tiempo;
en el lugar de una exposición lineal dentro de cánones tradicionalmente establecidos, se
tiene la sugerencia casi poética o mística que manifiesta una repetición cíclica, como es
el caso de las obras de Elena Garro, en Andamos huyendo Lola expresa: “no hay
96
tiempos mejores ni peores, todos los son el mismo tiempo aunque las apariencias nos
traten de engañar en el espejo” (1980a:33).
Tal vez ya las imágenes no respondan a las modelos clásicos y tradicionales de
la literatura, pero eso también trae como consecuencia la fluidez de imágenes nuevas e
inesperadas, pues no sabemos cómo actuarán los personajes, ni cómo serán sus
reacciones en situaciones que antes podían ser previstas fácilmente.
La introspección, el retorno a sí mismas y la constante reflexión de sus
condiciones de vida, ha conducido a la literatura femenina a alejarse poco a poco del
misticismo, es decir, ir dejando atrás la dedicación, el ascetismo, la contemplación o la
adoración hacia el “otro”, que había impregnado las obras de épocas anteriores, lo cual
significa una manifestación y una problemática más de la literatura contemporánea.
Toril Moi, quien es una destacada teórica de la literatura femenina, considera que
ahora:
La simbología mística habla de la noche del alma: la obscuridad y la confusión de la
conciencia, la pérdida de la posición del sujeto. Animada por llamas de lo divino, el alma
mística se transforma en una corriente fluida que disuelve toda diferencia. Esta experiencia
orgásmica elude la racionalidad especular de la lógica machista: hay que cerrar el ojo/yo
sádico; [...] El que las mujeres buscaran y obtuvieran el éxtasis (o ex-stase como lo escribe
Irigaray) es porque ya estaban fuera de la representación; la ignorancia de la mística, su total
sumisión ante lo divino, formaba parte de la condición femenina en la que había sido educada
(1988:145/146).
Si tomamos en cuenta que la mística ha sido considerada como la “<actividad
espiritual que aspira a llevar a cabo la unión del alma con la divinidad por diversos
medios (ascetismo, devoción, amor, contemplación)>” (Ferrater Mora, 1979:2234), es
fácil entender que la ideología patriarcal nos haya exigido a las mujeres esta actitud, por
medio de la cual fortalece y asegura su prevalencia. Para esta ideología la experiencia
mística más fuerte hacia las mujeres es la experiencia de la maternidad, tomada como
un acto místico en unión a un ser humano divinizado, hombre desde luego. Por eso la
mística se convierte en el lugar desde donde la mujer habla y actúa más libremente, esto
no quiere decir, como hace notar Lucy Irigaray, que todas las mujeres seamos místicas,
lo que sucede es que, “en la sociedad machista, el misticismo (como la histeria años
más tarde) ofrece a la mujer una posibilidad real, aunque limitada, de descubrir algunos
aspectos del placer que podrían ser típicos de sus instintos libidinosos” (en Toril Moi,
1988:146).
Es común entonces que en la existencia de las propias mujeres, la mística se
asocie con el dolor y con la búsqueda de los orígenes de éste. Pareciera ser que sólo a
través del dolor nos encontramos en un estado afectivo real y común a los seres
humanos, permitiéndonos tener conciencia, a través de la experiencia dolorosa, de la
existencia individual que permite tener un diálogo interno en donde los sujetos se viven
de una forma individualizada intentando encontrar el nacimiento de su condición.
Algunos de estos aspectos son claramente dibujados por Elena Garro cuando en
La casa junto al río escribe:
97
LAS TRAGEDIAS SE GESTAN muchos años antes de que ocurran. El germen trágico está en
el principio de las generaciones y éstas, como los caballitos de las ferias hacen la ronda
alrededor del tiempo, pasan y nos señalan [...] <Consuelo> No tenía a nadie en el mundo y le
era necesario buscar las huellas de la casa junto al río. Era un detective del pasado que
buscaba sombras que le dieran la clave de su derrota. Cruzaría el tiempo para hablar con sus
abuelos muerto s [...] No tenía absolutamente nada qué decir a los vivos. Todos los seres de
este mundo le producían terror y para esconderse de ellos, buscaba a los otros, a los muertos
(1983:9).
Dentro de la problemática de la literatura femenina, otra cuestión fundamental y
de gran importancia es el problema de la moral. En el sistema patriarcal están diseñadas
dos tipos de morales correspondientes a cada uno de los géneros, de ahí que se hable
de una doble moral, la cual atribuye a las mujeres valores morales como la abnegación,
obediencia, inocencia, etc., agrupados en un sentido muy fuerte de responsabilidad con
el que se ha conformado la identidad de las mujeres.
Gracias a las luchas feministas, este tipo de valoración moral ha sido
desenmascarada y se ha ido modificando; sin embrago, no resulta fácil romper con la
construcción genérica por siglos aceptada, todavía hay mujeres que se sienten, como
argumenta Carol Guilligan, “excluidas de toda participación en la sociedad, se
″consideran″ sujetas a un consenso o juicio hecho e impuesto por los hombres, de cuya
protección y apoyo dependen y por cuyos apellidos son conocidas” (1982:116).
Muchas mujeres creen que la responsabilidad moral no recae necesariamente en
ellas, pues su decisión moral no está sustentada en el ejercicio de la elección,
“responsablemente” anteponen a sus deseos reales, la relación con quienes viven; así,
como la misma Gilligan apunta, “La buena mujer evade toda afirmación, negando su
responsabilidad, al afirmar sólo que satisface las necesidades de los demás, mientras
que la mala mujer abandona o renuncia a los compromisos que la atan al autoengaño y
la traición. Es precisamente este dilema -el conflicto entre compasión y autonomía, entre
virtud y poder -el que la voz femenina trata de resolver en su esfuerzo por reclamar su
Yo y resolver el problema moral de manera que no dañe a Nadie” (1982:117).
Para ejemplificar con más precisión este problema de la responsabilidad moral, he
utilizado El huésped, obra escrita por Amparo Dávila, ya que en ella la protagonista es
una mujer casada, incapaz de oponerse al dominio de su marido, al cual está convencida
que no puede y ni debe contradecir, por lo que tiene que acatar sus disposiciones sin
protestar. La peor experiencia de ese sometimiento la tiene cuando su esposo trae a casa
la visita de un hombre de aspecto repugnante que no sólo la intimida a ella, sino a los
demás miembros de esa casa a quienes intenta hacerles daño; los medios para acercarse
a su marido y hacerle saber sus temores y el mal que les estaba originando, no sirvieron
de nada, pues nunca quiso escucharla. Como último recurso y aprovechando un viaje de
su esposo, decide tapiar la puerta de la recámara cuando el huésped estuviese
durmiendo, y dejarlo sin alimento y aire hasta que muriera. Escribe la autora:
Mi marido no tenía tiempo para escucharme ni le importaba lo que sucediera en la casa. Sólo
hablábamos lo indispensable. Entre nosotros, desde hacía tiempo el afecto y las palabras se
habían agotado [...] Pensé entonces en huir de aquella casa, de mi marido. Pero no tenía
dinero y los medios de comunicación eran difíciles [...] Los días que siguieron fueron
98
espantosos. Ni un lamento [...] Sin embargo, esperamos dos días más, antes de abrir el cuarto.
Cuando mi marido regresó, lo recibimos con la noticia de su muerte repentina y desconcertante
(1985b:17–23).
Lo que se pone de manifiesto con el relato es que, no importando cómo las
protagonistas solucionen sus problemas, lo esencial es no alterar las relaciones
familiares. No se permiten ni siquiera pensar en una ruptura, hay un empeño en
permanecer al lado del cónyuge aunque sus relaciones sean nefastas. Para muchas
mujeres es fundamental conservar a cualquier precio el estatus y acuerdo familiar,
situación de la que también somos responsables las mujeres; incluso el crimen queda
aparentemente justificado y carente de valoración moral porque la razón para sus
acciones las encuentran en las propias circunstancias en que ellas viven.
Siguiendo las reflexiones de Carol Gilligan, podemos decir que la
responsabilidad, también la asumimos las mujeres cuando sacrificamos nuestros
ideales, aspiraciones y deseos para evitar causar un daño a nuestros seres queridos,
llámese padre, esposo o hijo (el daño a la hija importa menos, pues ésta está
predeterminada a sufrir), Gilligan apunta que: “Causar un daño es considerado como
egoísta e inmoral en su reflejo de falta de interés, mientras que la expresión de cariño es
interpretada como realización de una responsabilidad moral” (1982:118/119).
El empleo reiterado por las mujeres de los conceptos de egoísta y responsable al
hablar del conflicto de la elección moral, lo podemos ejemplificar con algunos pasajes de
una obra escrita por Luisa Josefina Hernández: Los frutos caídos. En esta obra la
protagonista es una mujer casada en dos ocasiones, por lo tanto con dos hijos de
diferentes padres. En su segundo matrimonio, la mujer tiene que mantener al marido
pues éste por ser artista no gana el dinero suficiente para ayudar con los gastos de la
familia; pero ahora se le presenta una nueva posibilidad, es decir, una nueva relación
amorosa, sin embrago, ¿qué implica ésta? Por un lado siente entusiasmo y atracción por
la posibilidad de esta relación; por otro, se enfrenta a los más duros enjuiciamientos por
parte de sus familiares. Escribe la autora:
La posición de una mujer sola es dudosa. Los hombres que la conocen no saben qué clase de
mujer es hasta que tratan a fondo, la ponen a prueba [...] No cualquier hombre se casa con una
mujer divorciada [...] Las mujeres que dan dinero a su marido no se lo dan por nada. Se lo dan
para que ellos no tengan derecho a reclamar y ellas puedan engañarlos más cómodamente.
Sostienes a tu marido para serle infiel (1985:140–190).
Estos son algunos de los argumentos que escucha nuestra protagonista por parte
de sus familiares al intentar una nueva relación amorosa: “Lo más importante para la
mujer es el futuro de sus hijos, que para poder vivir libremente, deben considerar
liquidados los problemas de sus padres, de otro modo, no tiene fuerza para solucionar
los propios” (1985:140–190).
Este continuo conflicto entre el deber y el deseo, realmente ha puesto a las
mujeres en una situación límite, el peso de la valoración y enjuiciamiento moral de la
sociedad, la familia, la religión e incluso de una misma, han llevado a muchas mujeres a
la locura o a la búsqueda de salidas falsas como el suicidio, poniéndose de manifiesto
que el conflicto entre el reconocido deseo de autonomía y el deseo inconsciente de la
99
seducción es un elemento constitutivo de la subjetividad femenina y, como tal, mantiene

a la mujer dentro de los límites de su destino social. Estos límites son los que van
determinando algunos de los rasgos diferenciales de la escritura de las mujeres.
Por ello, al acercarse a la literatura de mujeres necesariamente nos surge la
pregunta ¿Por qué escriben las mujeres?, Sara Sefchovich, en el análisis que hace de la
literatura femenina, plantea que las mujeres escriben:
Quizá para no volverse locas como Carmen Rosenzweig, o para conjurar a eros como Pita
Amor y Teresinca Pereira; para impedir la irrupción de la vida cotidiana como Julieta Campos, o
para rescatar las historias de los seres humanos como Elena Poniatowska; para denunciar la
injusticia como Rosario Castellanos y Carmen Lyra o para no quemarse la piel y las entrañas
cargadas de mitos como Elena Garro, María Luisa Mendoza y Olivia Orpheé; para sobrevivir a
la soledad como Clarice Lispector y Antonia Palacios o para burlarse de las convenciones
como Fany Buitrago y Rosario Ferre o para quien sabe qué. O quizá si, para de verdad
transgredir, para nacer, para romper un mundo, para encontrar su identidad aunque ello
implique dolor, soledad y hasta la muerte (1989:30 y 40).
Pero, dentro de esta problemática, el dilema más fuerte al que han tenido que
enfrentarse las escritoras es que, al considerarse desde siempre la creatividad como
una cualidad masculina, se ven forzadas a adoptar las imágenes femeninas creadas por
los hombres. Toril Moi, siguiendo los argumentos de Cheris Kramer, Barrie Thorne
y Nancy Henley consideran que:
[…] el significado de los gestos varía según el sexo de quien los hace; hagan lo que hagan las
mujeres, siempre se considerará que su comportamiento simboliza la inferioridad> y concluyen
que: <los resultados de investigaciones sobre quién interrumpe a quién en las conversaciones,
hacen pensar que las diferencias según el poder o el estatus de quien habla son más
marcadas que las diferencias basadas solamente en el sexo> (1988:161).
Así las mujeres al no poseer el poder, han venido reproduciendo también los
modelos patriarcales que conciben a la mujer con cualidades de belleza angelical,
dulzura, inocencia, pasividad, docilidad y esencialmente sin personalidad. El conjunto de
estos atributos son sintetizados, con sus respectivas variantes estilísticas, en la buena
mujer. Pero éste tipo de mujer no se acepta ni se admite ya en la literatura
contemporánea femenina. Independientemente de la ideología de las escritoras, éstas
han creado otro tipo de mujeres, mujeres rebeldes, reflexivas, y algunas de las cuales
pagan muy caro el salirse de los cánones sociales de donde emergen.
Pero el problema no acaba ahí, romper con estos prejuicios no es el único
problema que enfrentan las escritoras, también encuentran obstáculos para encontrar
quien edite o publique sus obra literarias e incluso quien las acoja para sus reseñas y
comentarios, baste ver las antologías, historias, textos de consulta, etc. y son mínimas
las obras escritas por mujeres que ahí aparecen.
La mayoría de las escritoras de las que hablamos, pertenecen a familias donde
por lo menos el padre es profesionista o bien donde los padres desempeñan cargos en
la administración política, algunas más son esposas de escritores y empiezan a escribir
después del matrimonio, desde luego avanzan con más dificultad que sus compañeros,
estas circunstancias en ocasiones se convierten en componentes de sus obras, de
100
ninguna manera diría que es el eje, sólo componentes, que incluso están al margen del
talento y aptitud de las escritoras.
El doble rol de esposa y madre que desarrollan las mujeres, tiende a hacerlas
dependientes económicamente, esto como ya lo apuntaba Virginia Woolf, les resta
libertad, las somete a la voluntad de su pareja y les deja muy poco tiempo disponible
para otras actividades. Generalmente, si una mujer desea realizarse profesionalmente
tiene como condición ineludible el no descuidar las labores que la sociedad le ha
impuesto, y aún haciéndolo de esta manera, le resulta difícil lograr que se le proporcione
el silencio y respeto que quiere. Son frecuentes los casos de autoras que sólo pueden
escribir cuando han concluido los quehaceres del hogar, y mientras su marido y sus
hijos duermen. Cuánta razón tenía Virginia Woolf al decir que para escribir se requiere
una habitación propia e independencia económica.
Pero, si además hablamos de una sociedad como la nuestra, el problema es más
grave aún, pues la sociedad mexicana además de estar regida por un sistema patriarcal,
existe en ella un palpable machismo y un gran apego a los valores religiosos judeo-
cristianos, en donde las mujeres hemos sido educadas para conformar nuestra
existencia y experiencia a través de los otros, nunca hacia nosotras mismas, la
orientación es siempre hacia los considerados valores femeninos, tales como la
pasividad, castidad, sumisión, docilidad y dependencia.
Ante tal situación, las dificultades se acrecientan, pues no es solamente el
dedicarse a escribir, sino también revisar, corregir, buscar los medios para editar,
promover el texto, etc.; y desarrollar todas estas actividades implica no descuidar el
aspecto familiar que es fundamental; es necesario sacar a la luz las acciones titánicas
que a veces tienen que hacer las mujeres para hacer valer su trabajo. En una ocasión,
Elena Poniatowska declaró, que es común entre parejas de profesionistas, que si
realizan sus actividades en casa en los mismos horarios, sean las mujeres quienes
tienen que atender cualquier eventualidad que surja, así sea la más insignificante, como
contestar el teléfono, abrir la puerta, atender a los hijos, y eso hace que las mujeres
vean interrumpido constantemente su trabajo.
Pensando en esta relación de las mujeres con la sociedad y la literatura y este
condicionamiento cultural que envuelve su palabra, he retomado las palabras de Ma.
Luisa Puga, cuando en Las posibilidades del odio, escribe:
Quiero ver, más bien, cómo, dando los tumbos del caso, va a caer el libro en ese espacio
definido por la cultura en la que nace. Así, he leído, es como la literatura se convierte en el
alma de la sociedad, en su conciencia, en su memoria. Con ella se nutre la identidad nacional,
parece. Se crea una <idiosincrasia, una manera de ser>. [...] Una experiencia inusitada, ni
siquiera demasiado ruidosa, pude ser suficiente a veces para eso que llamamos nuestra visión
del mundo se abra un poquito más. Para que de repente broten nuevas presencias, nuevas
maneras de acercarse a las cosas. Algo ha pasado, aunque ese algo no llegue a precisar y se
pierda en la memoria (1978:165/166).
Pese a todas las limitantes y condicionantes, las mujeres escritoras han
demostrado, no sólo su talento imaginativo y su capacidad artística, sino su lucha –
101
consciente o no– por mostrar imágenes de mujeres distintas a las expuestas en la

literatura tradicional.
Con gran satisfacción, pude decirse que la producción literaria femenina mexicana
ha rebasado en gran medida, esos límites y puede vislumbrarse a las escritoras mexicanas
como seres cuya búsqueda de identidad propia, se ha desarrollado paralelamente a su
escritura acrecentando la producción literaria femenina. Según Rita Dromundo:
Las mujeres latinoamericanas al escribir se escriben a sí mismas, buscan su propio lenguaje
y su destino. Quieren explicarse y expresar todo aquello que han guardado durante siglos.
Desean transformar el mundo para encontrar su propia identidad, aunque el camino que tengan
que recorrer sea el de la soledad y el dolor, e incluso tal vez la muerte para algunas (1992:9).
Pero llegar a este punto de la escritura no ha sido fácil, recordemos que esta forma
de escritura se inicia a partir de la década de los años 60, por la influencia norteamericana
de sus patrones culturales, como las reflexiones existencialistas, preocupaciones políticas
y discernimientos psicoanalíticos, que de una u otra forma han desarrollado las escritoras
creando una gran gama de imágenes, tramas, ambientaciones y discursos femeninos que
nos abren un abanico de posibilidades de lectura y de análisis, dentro de esta rica
diversidad podemos, según Sara Sefchovich, encontrar a:
María Elvira Bermúdez con sus cuentos policíacos, Guadalupe Amor, original poeta y cuentista,
Guadalupe Dueñas Y Angélica Muñíz; Narradoras excepcionales son Elena Garro Y María
Luisa Mendoza, una por la riqueza mítica de sus temas y otra por su lenguaje barroco; Rosario
Castellanos y Elena Poniatowska, asediada por el dolor de los marginados; Emma Dolujanoff y
Carmen Rosenzweig cuyos cuentos conservan sabor a polvo y a humanidad campesina
medias urbanas con sus miedos e hipocresías, y también la elegancia aristocratizante en la
prosa artificiosa de Julieta Campos y en la llana y sencilla de Luisa Josefina Hernández
(1989:27/28).
Puede notarse como en las tres últimas décadas, las escritoras mexicanas tienden
a mostrar sus personajes femeninos involucrados en la tarea de conjurar el camino a
seguir para definir su vida y definirse ellas mismas. Muchas de ellas todavía asumen una
actitud pasiva, y solamente dejan que las cosas ocurran, así vemos por ejemplo a los
personajes de las obras de Julieta Campos, de Elena Garro, de Inés Arredondo, sus
protagonistas siempre están atemorizadas o aterradas; son mujeres en las que predomina
una actitud de evasión. Mujeres en constante huida, incapaces de enfrentarse a una
realidad que les resulta ajena, o demasiado violenta. Víctimas de una persecución que
con frecuencia no es definida; mujeres que no logran sobreponerse a su destino, no
logran cambiar sus condiciones de angustia y opresión, y recurren a componentes como
el espejo, los recuerdos o los monólogos como recursos literarios para evitar su propia
desintegración o la de su entorno, en donde a veces, ellas desaparecen.
El último punto que se consideró como problemática de la literatura femenina, tiene
que ver con la recepción de las obras literarias, pues no existe una correspondencia real
entre la producción literaria (novelas, cuentos, poesía, etc.), la crítica literaria (reseñas,
antologías, historias o compendios) y el consumo de este tipo de producción. Esto parece
deberse a que son las mujeres quienes leen a las mismas mujeres, como si existiese una
cierta sensación de complicidad entre las mujeres, que tal vez radique en la conciencia de
una larga marginación común y en la necesidad de afirmarse a través de una imagen no
102
mediatizada por el hombre. Al margen de que las mujeres leen a las mujeres por el placer
desinteresado de deleitarse con la literatura, parece ser que buscan imágenes semejantes
que compensen su propia situación. Si tomamos en cuenta este segundo aspecto,
tendríamos que preguntarnos si el éxito de esta literatura se debe a que muchas son sólo
crónicas de formas de vida desarrolladas en pequeñas narraciones, pero si tomamos en
cuenta sólo este factor, entonces tendríamos que el éxito de estas obras no estaría
basado en la calidad literaria sino en la manifestación de un conglomerado de aspectos
que interesan de modo particular a las mujeres.
Así, habría que abrir nuevas interrogantes, es decir, ¿Quiénes son las mujeres
que leen literatura, y qué tipo de literatura leen?, ¿la literatura que leen es elegida
individualmente o condicionada por su sistema educativo?, ¿cómo, para qué, cuándo y
por qué leen las mujeres?. Estos son algunos de los problemas que intenta resolver la
recepción literaria femenina, sin embargo aunque ya existen algunos estudios empíricos,
el problema teórico fundamental no ha sido abordado.
Pese a ello, sí podemos considerar algunos aspectos que nos permitan
acercarnos aún más a la literatura femenina, sin esperar de ella la resolución a la
problemática de las mujeres, ni particularizar su producción y consumo, como plantea
Sara Sefchovich: “Para leer lo que escriben las mujeres debemos abandonar ante todo
los afanes reivindicativos y quedar alertas, en espera de ese ″desconcierto, revelación,
súbita grandeza″ que provoca la buena literatura. Y eso no tiene recetas ni depende del
sexo: sólo se puede buscar de manera muy concreta en cada uno de los escritos de
cada una de las mujeres” (1989:18).
Este problema, de la lectura de la escritura femenina, trae consecuentemente el
interés por conocer por parte de las lectoras y lectores la vida y experiencias de las
autoras, por lo que frecuentemente prejuiciemos la obra en función de la opinión que nos
formamos de la escritora, por ello se dice que la crítica no es imparcial, pues ésta se
hace con criterios culturales y estéticos establecidos y reconocidos por el sistema en
que se encuentran, de ahí que la crítica literaria tendría que hacer énfasis de los
contextos desde los cuales escriben las y los autores, y formarse criterios más abiertos
para la valoración de las obras literarias.
O como apunta Toril Moi:
[el] énfasis en el derecho del lector a saber de la experiencia del escritor confirma claramente el
presupuesto básico del feminismo, que ninguna crítica es <imparcial>, que todos hablamos
desde una determinada posición conformada por factores culturales, sociales, políticos y
personales. Es autoritario y manipulador presentar esta perspectiva limitada, como <universal>,
y el único modo de preceder democráticamente es suministrar al lector, desde un principio, la
información necesaria sobre las limitaciones del punto de vista en el que se sitúa uno. La
importancia de este principio no pude ser sobrevalorada: es el supuesto elemental de cualquier
crítica feminista (1988:55).
Razón por la cual, considero fundamental describir las características principales
del grupo de escritoras mexicanas seleccionadas para este ensayo.
Los elementos más comunes que detentan las escritoras elegidas es que son
mujeres con una formación intelectual superior a la media del país; la mayoría son
103
profesionistas; han manifestado con sus actividades una mayor independencia de los
papeles tradicionales femeninos que algunas otras mujeres y por esa razón presentan una
mayor incidencia en el mundo social que las mujeres escritoras de generaciones anteriores.
En general estas escritoras empiezan a publicar alrededor de los años 70, en un
contexto donde los principios feministas estaban siendo asimilados y que lleva a
cuestionar la marginación de las mujeres aportando otra forma de ver el mundo y de
relacionarse con él, asumiendo otros valores, que hoy son considerados más femeninos
que anteriormente, como el darle una mayor importancia al mundo afectivo, la búsqueda
de relaciones interpersonales más profundas y más atentas a las personas que a los
papeles que éstas desempeñan; manifiestan una mayor sensibilidad ante aspectos de la
vida cotidiana, que generalmente los hombres son incapaces de captar pues siempre
están inmersos en su frenético ritmo vital; expresan también una relación más directa
con la naturaleza a través de su cuerpo y de la maternidad; y exponen una sexualidad
más compleja y sutil, es decir, menos genital y más productiva que la masculina.
Tal vez, por ello, la problemática común abordada en la literatura escrita por
mujeres es la de historias contadas a través de la autorreflexión, desde donde
encontramos por una parte el resquebrajamiento de una identidad ya caduca o
rebasada, pero sin encontrar tampoco una identidad ya terminada, es decir, aún no
sabemos hacia donde van éstas mujeres, existe un alejamiento de las formas de vida
tradicionales pero de ahí no se desprende la nueva mujer, ni sus actividades, intereses o
posibilidades. Lo que si se destaca en esta escritura es un alejamiento por escribir de
manera “objetiva”, más bien hay un esfuerzo por expresar lo interior lo más
inmediatamente posible, reflejar y apegarse a la realidad ya no es lo fundamental, existe
una preferencia muy marcada por describir la vivencia subjetiva.
Sin embargo, ninguno de estos aspectos señalados, es decir, la insistencia por
elucidar su propia existencia, de contarse por medio de un lenguaje interior, con el cual
transgreden la jerarquía valorativa tradicionalmente aceptada; su búsqueda hacia una
identidad diferente a la construida culturalmente; explica la existencia de esencialismos
en las obras escritas por mujeres, que las hagan distintas a las escritas por los hombres,
pues aunque se observan particularidades específicas de la literatura de mujeres, es
difícil señalar si estas características se deben a unos rasgos específicamente
femeninos o a la marginación socio-cultural a la que hemos sido sometidas las mujeres
a lo largo de la historia, lo cual es notable en el habla y en la escritura femenina y por
ello ha sido objeto de diversos estudios.
Podemos decir entonces que la literatura femenina no presenta elementos
esencialistas privativos de las mujeres, sino que expresan factores propios de la
culturización del género femenino; pese a todos los análisis y aportes hechos por
la crítica literaria feminista, la escritura de las mujeres sigue siendo una incógnita
a despejar. Más que una problemática, la literatura femenina encierra una serie
de encadenamientos de diversos problemas, que van desde las condiciones, causas,
situaciones por y en las que escriben las mujeres, hasta la resistencia cultural, familiar
o social que han tenido que vencer para sencillamente, escribir; pues si bien es cierto
104
que en la actualidad la mayoría de las escritoras nacen en un medio social favorable

para el desarrollo de sus inquietudes y aptitudes, no se puede negar la desventaja
genérica, que todavía en la actualidad implica el ser mujer.
BIBLIOGRAFÍA
1. Boullosa, Carmen. Llanto. Novelas imposibles / Carmen, Boullosa. – México : Era, 1992. – 122 p.
2. Calefato Patrizia. Génesis del sentido y horizonte de lo femenino / Patrizia Calefato // Feminismo
y teoría del discurso. – Madrid-Lavel : Cátedra, 1990. – 167 p.
3. Ciplizauskaité, Biruté. La novela femenina contemporánea (1970–1985). Hacia una tipología de
la narrativa en primera persona, 1993.
4. Dávila, Amparo. Muerte en el bosque / Amparo Dávila. – México : F.E.C. (Serie Lecturas
Mexicanas, no. 74), 1985. – 131 p.
5. Dromundo Amores, Rita. Las voces femeninas en la literatura / Rita, Dromundo Amores. –
México, UNAM, Ponencia presentada en el II Coloquio Anual de Investigación y Estudios sobre
las Mujeres y las Relaciones entre los Géneros, 1992.
6. Duras. Margarit. Escribir. – México : Tusquuets, eds., 1993.
7. Ferrater Mora, José. Diccionario de Filosofía 3 / José, Ferrater Mora. – Madrid, Alianza, 1979. –
3589 p.
8. Garro Elena. 1980a. Andamos huyendo Lola / Elena Garro. – México : Planeta, 1983. – 263 p.
9. La casa junto al río. – México : Grijalbo, (Colección Autores Mexicanos). – 103 p.
10. Gilligan Carol. La moral y la teoría / Carol Gilligan // Psicología del desarrollo femenino. –
México : F.C.E., 1982.
11. Hernández, Luisa Josefina. Los frutos caídos / Luisa Josefina Hernández. – México : SEP/FCE. –
(Lecturas mexicanas No. 42), 1985.
12. Loeza Guadalupe. Ay, mamacita / Guadalupe Loeza // Primero las damas. – (2ª ed.). – México :
Cal y Arena, 1990ª. – 175 p.
13. Moi Toril. Teoría Literaria Feminista / Toril Moi. – Madrid, Cátedra. (Crítica y Estudios Literarios),
1988. – 193 p.
14. Puga, María Luisa. Las posibilidades del odio / María Luisa Puga. – México : Siglo XXI, 1978. –
303 p.
15. Romero Isabel, Alberdi Isabel, Martínez Isabel y Zauner Ruth. Feminismo y Literatura : la
narrativa de los años setenta / Isabel Romero, Isabel Alberdi, Isabel Martínez y Zauner Ruth //
Literatura y vida cotidiana. – Zaragoza, Universidad de Madrid, 1987. – 489 p.
16. Sefchovich Sara. México : país de ideas, país de novelas: una sociología de la literatura
mexicana / Sara Sefchovich. – México, Grijalbo, (Enlace Cultura y Sociedad), 1989. – 300 p.
17. Vázquez Lorenzo, Maribel. 13 cuentos y una cuenta / Maribel, Vázquez Lorenzo. – Puebla :
Astrocolor, 1995. – 70 p.
105
Literatura escrita por mujeres en México:

de lo monstruoso a la condición femenina
Alicia V. Ramírez Olivares*
Los inicios de la escritura femenina en México sentaron las bases para una
literatura que a lo largo de los siglos XX y XXI han captado crecientemente la atención
crítica. Sin embargo, los inicios de esta tradición no han sido debidamente puestos bajo
una lente reflexiva que dimensione sus particularidades de escritura tomando en cuenta,
como primer aspecto fundamental, que se trata de mujeres autoras que han abierto brecha
en el oficio de la escritura, así como en la política y percepción del signo “mujer” en México.
La literatura escrita por mujeres en México se desarrolló en distintas etapas en
donde la verdadera conciencia femenina se despierta hasta la segunda mitad del siglo
XIX, cuando las escritoras aprovechan las políticas de incluir a la mujer dentro del
proyecto de Nación creciente, posterior a la Independencia. Esta política impulsada
sobre todo por los liberales y en concreto por Ignacio Ramírez “El Nigromante”
(apoyando a Ignacio Manuel Altamirano), pedía que se educara a la mujer para que ella
pudiera desempeñar un mejor rol maternal, en el que debía educar a los niños
mexicanos y en el que pudiera aconsejar al marido bajo el término de “ángel del hogar”;
sin embargo, al incorporar a la mujer a los espacios públicos, ella también exige sus
derechos y empieza a tener una presencia y conciencia femenina que constituía la voz
marginada durante años en México. Ya para el siglo XX se da una muestra de mujeres
que destacan en las distintas estéticas literarias y las cuales van dejando de lado los
roles típicos de la mujer maternal y sumisa, hasta llegar a la mujer liberada y
posmoderna del siglo XXI.
A lo largo de mis investigaciones, me he dado a la tarea de rescatar o magnificar
las aportaciones de distintas autoras mexicanas con el afán de destacar la gran labor
que se ha realizado y la evolución que ha tenido la literatura femenina mexicana. He
aplicado diversas teorías de género a la escritura femenina con el afán de realzar la
perspectiva femenina de las autoras. Si bien es cierto que en el caso de Sor Juana, en la
época de la Colonia no podemos hablar todavía de una conciencia femenina colectiva, sí
podríamos hablar de una mirada femenina en donde se nota que la condición de mujer
colonial, no es una condición asociada a la inteligencia. Esto se puede notar cuando en
su Respuesta a Sor Filotea (1691) Sor Juana Inés de la Cruz dice:
Empecé a deprender gramática, en que creo no llegaron a veinte las lecciones que tomé; y era
tan intenso mi cuidado, que siendo así que en las mujeres ––y más en tan florida juventud– es
tan apreciable el adorno natural del cabello, yo me cortaba de él cuatro o seis dedos, midiendo
hasta dónde llegaba antes, e imponiéndome ley de que si cuando volviese a crecer hasta allí
no sabía tal o tal cosa que me había propuesto deprender en tanto que crecía, me lo había de
volver a cortar en pena de la rudeza. Sucedía así que él crecía y yo no sabía lo propuesto,
porque el pelo crecía aprisa y yo aprendía despacio, y con efecto le cortaba en pena de la
*Dra. en Literatura. Coordinadora del Doctorado en Literatura Hispanoamericana de la FFyL de la BUAP. Integrante
del Sistema Nacional de Investigadores.
106
rudeza: que no me parecía razón que estuviese vestida de cabellos cabeza que estaba tan
desnuda de noticias, que era más apetecible adorno (55).
Es el cabello símbolo femenino, al cual la mujer de la época Colonial asocia su
belleza, sin embargo, para Sor Juana el cabello es un adorno que no quisiera tener en la
cabeza, mientras no aprende su lección de latín. El ser femenino en la Colonia es un ser
que se aleja de la vida intelectual. Sor Juana, se “autocastiga” alejándose de su ser
femenino, hasta no alcanzar las metas de la lección fijadas y acepta su condición
femenina si primero consolida su condición intelectual. La escritura en este sentido es el
espacio en el que Sor Juana juega con ambos roles, el intelectual y el femenino,
y demuestra que es una intelectual que al mismo tiempo es mujer, pero en este sentido
y, siguiendo con la definición que la investigadora Sherry M. Velasco retoma de
Aristóteles sobre el concepto, Sor Juna es un monstruo. Es decir, para Aristóteles,
y Sherry Velasco lo explica en su libro The Lieutenant Nun: Transgenderism, Lesbian
Desire & Catalina De Erauso (2000), una deformación, defecto o condición distinta a lo
que sale de la “norma” se considera monstruo, la hibridez (combinación de dos
conceptos que aparentemente se oponen) también hacen referencia a lo monstruoso,
por tanto, Sor Juna al salir de la norma, de lo establecido y de plasmar esa condición
femenina sólo si lograba la intelectual, se convierte en algo “anormal”, monstruoso. Por
ello, no se puede hablar de una conciencia femenina en la escritura de Sor Juana,
debido a que más que esto, ella misma se considera un fenómeno que ha trascendido
su condición femenina como en otras muchas mujeres de la historia que nombra en su
Carta a Sor Filotea.
Aunque Sor Juana no fue la única mujer que escribió en México, sí podemos
hablar de la trascendencia que tuvo en los círculos intelectuales de su época y en la
actualidad, sin embargo, bajo la mirada de la Inquisición tuvo que renunciar a la escritura
y renovar sus votos una vez que sus protectores, los virreyes de Paredes, abandonan la
Nueva España, aspecto que la pone en la lupa por romper todos los esquemas que una
mujer o cualquier ser Colonial pudiera haber roto en la época al desafiar su condición
femenina, su fe religiosa y preponderar el intelecto. Estos aspectos, según consta en sus
Obras completas, editadas por Menéndez Plancarte, la llevan a firmar con sangre en el
Libro de profesiones de las monjas jerónimas en 1694 la siguiente declaración: “he sido
y soy la peor que ha habido. A todas pido perdón por Amor de Dios y de Su Madre, yo la
peor del mundo, Juana Inés de la Cruz” (413). Este aspecto muestra no sólo las últimas
letras escritas de la monja, sino la destrucción del espacio de encuentro entre su ser
femenino y su condición intelectual, lo cual la regresa “al resto” o a lo común de la vida
cotidiana del convento, que era rezar y profesar amor al prójimo y a Dios. Esto le quita el
carácter de “monstruo” y por tanto el carácter de “mujer transgresora” que, a pesar de
todo, logra abrir brecha a la unión del ser femenino y el ser intelectual, logrando un
cambio en la percepción de la escritura de mujeres.
Para el siglo XVIII, también existen otras mujeres que escriben, sobre todo desde
conventos. Algunas más, son convocadas por los concursos florales que se hacían en
honor a los reyes con el fin de resaltar su figura. Muchas mujeres entraban con
107
pseudónimo, algunas se atrevían a firmar, como Mariana Navarro, quien además juega
con un acróstico en honor a Fernando VI.
En el siglo XIX encontramos muchos nombres de mujeres, pero es hasta la mitad
del siglo cuando se abren espacios en Revistas y periódicos con el afán de instruir a la
mujer de clase media en México bajo un rol maternal que en estos mismos espacios
cuestiona, así tenemos la revista de Las Violetas de Anáhuac, El álbum de la mujer,
entre otros que se abren para mujeres y dirigidos por mujeres. En estos espacios se
empiezan a remunerar las colaboraciones de mujeres y así, tenemos varios nombres
como Francisca de Cuéllar, Mateana Murguía de Aveleyra, Laureana Wright de
Kleinhans, entre otras. Además, ya sonaban nombres como Isabel Prieto de Landázuri,
Severa Aróstegui, Rosa Carreto, Esther Tapia de Castellanos y Refugio Barragán de
Toscano, quienes, como se puede observar, arrastran el apellido de una cabeza
masculina, lo cual las redime de la vida “pública” a pesar de encontrarse en espacios de
circulación múltiple, donde su nombre las auspicia como mujeres de familia, que se
relacionan con el “ángel del hogar” en su condición de esposa y madre. Lo primero que
se permite publicar a las mujeres en este siglo es poesía, puesto que se relaciona este
género con la sensibilidad, los sentimientos que, según la norma social, se asociaban
a la mujer, que se relacionaba con el corazón. Sin embargo, poco a poco empiezan
a incursionar en otros géneros como la novela (Refugio Barragán), hasta llegar al
ensayo donde ya se propone un despertar femenino rechazando el rol de la mujer
frívola, para pasar al rol de la mujer intelectual (Severa Aróstegui y Laureana Wright).
Entre Sor Juana y estas mujeres encontramos distintas históricas y políticas, de
la colonia a la Independencia, sin embargo, no lo parece en el aspecto del entorno
femenino en las ciudades. En el siglo XIX existe mayor número de mujeres alfabetizadas
(las de las grandes ciudades), también empiezan a verse mujeres en los espacios
públicos por necesidad de trabajo o ausencia del hombre (las del campo)60 y, por
supuesto, demográficamente hablando, existe una gran diferencia entre la mujer colonial
y la decimonónica. Silvia Arrom, en su estudio Las mujeres en la Ciudad de México
(1790–1857), descarta la idea común de que la independencia mexicana supuso un
cambio positivo en la condición de la mujer, para ello se remonta más bien al s. XVIII,
con las reformas borbónicas, cuando a través de la idea ilustrada y secular de la vida
social se propuso la preparación educativa de las mujeres, aunque siempre ciñéndolas a
las convenciones morales de su sexo. Sin embargo, habrá que notar que dicho impulso
iluminador fue más una propuesta que una puesta en práctica, sobre todo para las
mujeres de la ciudad y de los estratos sociales medio y alto, quienes no tenían la
necesidad de trabajar. Para 1859 se puede leer en La ilustración. Semanario de las
señoritas, lo siguiente:
60Es cierto que ya en esa época algunas mujeres del campo se incorporan al trabajo fuera del hogar, por necesidad y por
ausencia del hombre (para mayor información sobre los espacios públicos en los que se desenvolvía la mujer desde el siglo
XIX véase Heather Fowler-Salamini. Women of the Mexican Countryside, 1850–1990). Sin embargo, en las grandes
ciudades aún no se conquistaban estos espacios para las mujeres, mucho menos para las pertenecientes a las clases
sociales alta y media, quienes sí tenían mayor posibilidad de alfabetizarse.
108
Los que han dicho que el destino de la mujer era pobre y mezquino á causa de su
dependencia, no comprendían sin duda la sublime grandeza de sus deberes, ó tal vez su alma
seca y egoísta, no sabía colocar la felicidad mas que en el esplendor y el mando [...] Limitamos
nuestra ardiente emoción á hacer la felicidad del hombre, nuestro orgullo á inspirarle las
virtudes que le engrandezcan a nuestros ojos é inmortalicen su gloria (Apud Julia Tuñón, El
álbum de la mujer, Vol. III, 77–9).
La historia del México independiente repercute en lo social a través del
mantenimiento de la estructura patriarcal donde los hombres manifiestan la formación de
la nueva nación y relegan a la mujer al espacio privado de la educación y consuelo
familiar, que de por sí se había sugerido desde la época borbónica. Por tanto, la
situación social de la mujer en las ciudades en la Colonia y en el siglo XIX tiene algunas
semejanzas, aunque en el siglo XIX se tolera más a la mujer en espacios públicos,
moralmente sigue siendo el espacio privado el único territorio del dominio femenino y por
el que se puede desenvolver libremente, sin temor a ser criticada. Sor Juana tuvo la
oportunidad de destacar en la sociedad colonial por su contacto con la condesa de
Paredes y su ingenio. Isabel Prieto de Landázuri tuvo la ventaja de destacar por su
posición económica, su unión con un político liberal, los espacios femeninos que ya
venían conquistando terrenos públicos y su instrucción en las letras. También destaca el
hecho de que ni antes de Sor Juana, en el establecimiento del virreinato de la Nueva
España, ni después de ella, durante la Independencia de México y la formación del
Estado Mexicano a principios del siglo XIX, exista mención alguna a dramaturga o
siquiera a una obra de teatro escrita por alguna mujer. La práctica escritural de ambas
autoras se encuentra irremediablemente unida ante la ausencia de otras voces
femeninas61 y ligada a través de una tradición única que la crítica del s. XIX, a través de
Eduardo L. Gallo y José María Vigil, propuso: continuación de Sor Juana en la obra de
Prieto de Landázuri. Es entonces factible establecer un marco común. Si bien se
distingue por las particularidades de un contexto político social y sobre todo por ideas
muy diferentes en torno al estilo literario62, guarda en esencia la preocupación de un
sujeto femenino por trascender el subyugamiento al cual lo confina la dominación de los
valores masculinos.
Para el siglo XX, la condición de escritora en México se había consolidado y con
autoras como Laura Méndez de Cuenca, María Enriqueta Camarillo, Concha Urquiza
y María Zambrano, entre otras, se empiezan a romper estereotipos de la mujer sumisa y,
aunque Concha Urquiza es mística, la obra de estas mujeres refleja ya una conciencia
femenina a la que más tarde se unirá la también pintora Carmen Mondragón, conocida
en el medio como “Nahui Olin”, gracias al Dr. Atl.
61 Pese a que se registran algunas poetas entre los siglos que separan a ambas autoras, ninguna crítica o comentario de
la época estableció una comparación con Sor Juana Inés de la Cruz. Es sólo hasta la aparición de Isabel Prieto de
Landázuri y su fama en la década de los 70 del s. XIX, que se da inicio a dicha semejanza.
62 Sor Juana Inés de la Cruz se inserta en el estilo barroco, mientras que Isabel Prieto de Landázuri se desarrolla bajo el
amparo de la corriente romántica. Pero a ambas, José María Vigil en su estudio introductorio a las Obras poéticas de la
Señora Doña Isabel Prieto de Landázuri les pondera el hecho de no haberse dejado contaminar por los excesos estilísticos
de ambas escuelas. Pero como se verá en los respectivos capítulos, ambas aprovechan la preceptiva de su época para
generar un discurso apropiado a sus intereses escriturales.
109
En la segunda mitad del siglo XX se perciben escritoras que romperán por

completo el rol femenino de la mujer de casa y se abrirán espacios para las mujeres
intelectuales, trabajadoras y dueñas de los espacios públicos que cuestionan una
identidad femenina basada en el hogar, buscando así es su condición de mujer en las
calles urbanas que llevan a una posmodernidad a través de la fragmentación del ser
(se es mujer, se es escritora, se es intelectual, se es un ser sexuado listo para gozar de
ello, se puede ser madre, pero ante todo se es ser humano). Elena Garro constituye un
parteaguas en la vida de las escritoras en México por su condición de intelectual, de
escritora y la sombra o el mito de la sombra del escritor Octavio Paz. Rosario
Castellanos provoca una conciencia del ser escritora y ser mujer mexicana a la manera
de Virginia Wolf.
Otras escritoras como Aline Petterson, Silvia Molina, María Luisa Puga, Margo
Glanz, Angelina Hubberman, marcan la generación de ruptura, porque además
representan la generación de las profesionistas. No sólo son escritoras, sino que
también se dan a la tarea de analizar textos que les permiten hacer ensayos y formar la
crítica de la literatura con ojos de creadores.
Más adelante ya adentrados en la cuestión posmoderna, Carmen Boullosa en
una recreación de la historia con una mirada femenina empieza a escribir en el afán de
buscar la historia contada por una mujer. Así en Son vacas, somos puercos (1991),
o Llanto (1992), entre otras obras, cuestiona la historia oficial y cuenta con una mirada
femenina el México que la acoge en su condición de mujer.
Cristina Rivera Garza en el siglo XXI se convierte en una de las mujeres
escritoras mexicanas más leída en el mundo, debido a que ella ya no cuestiona su
identidad femenina, sino, más bien se ríe de ella en su obra a través de un humor negro
que además muestra la condición de la mujer en un mundo globalizado, donde la
condición femenina se basa en espacios y políticas que se han ganado en las batallas
por el reordenamiento del rol femenino dictado por las mismas mujeres. En su obra La
muerte me da (2007) se mofa incluso de la “escritura del cuerpo”, propuesta en el
ensayo de La risa de la medusa de Hélène Cixous donde expone que la mujer debe
hablar de su cuerpo para buscar la identidad que se ha perdido en el silenciamiento de
su sexualidad a través del cuerpo femenino. Con ello, más bien se enfoca en lo que
Judith Butler propone en Deshacer el género y El género en disputa, cuando habla de la
condición del género como un constructo social.
Es por ello que es importante destacar la escritura femenina desde una
perspectiva de mujeres, debido a que esta aproximación no necesariamente implica el
ser feminista. Elaine Showalter en La crítica femenista del desierto, habla de la
ginocrítica, donde se propone una crítica de mujeres hecha con el fin de analizar textos
femeninos. Desde una primera aproximación se habla de resaltar la mirada femenina.
Sin embargo, también a esta crítica se le pueden unir distintas teorías que se pueden
complementar para demostrar la participación de un personaje femenino, tal como
sucede con el modelo actancial de A. J. Greimas en Semántica estructural.
110
Sin embargo, no bastaría con identificar dichas estructuras profundas. Para

contextualizar la escritura de un sujeto femenino en su época, es preciso restaurar la
dimensión histórica de la obra en la estructura social donde se generó. Es por tal motivo
que la estética de la recepción, específicamente los términos y metodología planteados
por Hans R. Jauss, resulta el complemento necesario al análisis actancial y espacial de
las obras.
Esta aproximación que propone Robert H. Jauss en su conferencia titulada
“La historia literaria como desafío a la ciencia literaria” y posteriormente en su artículo
“El lector como instancia de una nueva historia de la literatura”, donde retoma la
importancia de la historia de la literatura en el proceso para determinar el grado de
efecto estético de una obra literaria en un determinado público. Apoya especialmente la
interacción entre lector y texto como determinante en el rumbo de una estructura literaria
social específica pues, como escribe en dicho artículo, “la literatura y el arte sólo se
convierten en proceso histórico concreto cuando interviene la experiencia de los que
reciben, disfrutan y juzgan las obras” (59). Es a partir de la constitución de un horizonte
de expectativas del lector que la obra puede asegurar su permanencia o desaparición de
una tradición literaria; dicho horizonte se constituye, de acuerdo a Bernhard
Zimmermann, a partir de tres factores: “por las normas conocidas o poética inmanente
del género literario, por las relaciones implícitas con obras conocidas del entorno de la
historia literaria, así como por la oposición de ficción y realidad, de función poética y
práctica de la lengua” (41). Al definir históricamente la recepción de una obra, se
establece la distancia estética entre ésta y la estructura social a la cual pertenece; su
novedad genera un cambio de horizonte, o bien procrea una transformación estética, lo
cual da cuenta de la obra literaria como discurso capaz de intervenir en el código de una
ideología dominante. Con ello, en las aproximaciones a los textos femeninos mexicanos,
podremos determinar la importancia del cambio de “horizonte de expectativas” que se da
en una obra y que, a la larga, influye en lo que el lector espera respecto a la
construcción de un personaje y que por tanto, influye en la previa información de los
roles preestablecidos socialmente de acuerdo al género. Un cambio en este “horizonte
de expectativas” muchas veces propone un cambio al aceptar un rol femenino que
transgrede y que define el signo “mujer” a través del significante, donde una imagen
cambia de acuerdo a las experiencias de cada hablante.
Muchos escritos de estas célebres autoras mexicanas plantean la escritura como
un actante, donde el lenguaje genera un mundo posible capaz de integrar a esas
mujeres en la estructura social, y específicamente, la estructura literaria social que les
ha impedido manifestarse como mujeres de su época.
Algunos trabajos de tesis presentados por alumnas en el Colegio de Lingüística y
Literatura Hispánica y en la Maestría en Literatura Mexicana se dirigen a este sentido de
la escritura como fundamento para plantear el ser femenino en una sociedad confinada
a los preceptos patriarcales que rigen hasta los roles femeninos. De esta manera,
trabajos como el de Úrsula García de Gante, quien a través de la escritora Rosa Carreto
plantea el cuestionamiento del rol femenino pasivo en el siglo XIX, aunado a la estética
111
del Romanticismo, movimiento que aprovecha muy bien para presentar a una mujer
fuerte y desafiante del poder patriarcal, como un espectro castigador que además
condena al hombre calumniador al monasterio (inversión de roles) y recupera el amor de
su hombre a través de la fuerza de la fe a la Virgen de Guadalupe, para salir del volcán
del Coscomate, ella se redime a través de su muerte en vida y alcanza el amor (rompe
el esquema del amor inalcanzable en Romanticismo). Con una aproximación de Robert
H. Jauss y un análisis basado en Nina Baym sobre “La loca y sus lenguajes” con la
escritura del siglo XIX, logra mostrar la repercusión de la obra en el lector histórico el
cambio estético que logra en la escritura femenina mexicana.
Por otro lado, Araceli Toledo hace una recopilación de la poesía de Carmen
Mondragón (Nahui Olin) y a través de la escritura del cuerpo, basada en Hélène Cixous,
hace una recuperación del ser femenino del yo poético a través de los textos y de las
pinturas que se relacionan con la mirada y el cuerpo de una mujer sensual. Con ello,
muestra cómo la escritura y la pintura son actantes en la identidad femenina de la
escritura de mujeres mexicanas.
Elizabth Mogollán de la Maestría en Literatura Mexicana a través del modelo de
Claude Bremond y su propuesta sobre los procesos de mejoramiento o degradación de
los personajes en una obra, analiza el cuento “La tela de Penélope” de la escritora Cristina
Pacheco, una mujer que presenta la situación laboral en una ciudad como el DF, donde la
explotación masiva a las mujeres es una realidad que se filtra hasta los sindicatos, donde
las relaciones de poder, recaen en las relaciones de género. La escritura es la forma para
plantear un mundo sin consuelo, degradado por la misma sociedad.
Iraís Rivera George de la Maestría en Literatura Mexicana plantea en un análisis
a Rosario Castellanos, Elena Garro, Amparo Dávila y Laura Esquivel sobre la importancia
del espacio de la cocina como un espacio de poder en la mujer. Con planteamientos
de Consuelo Meza Márquez, quien aplica el concepto de la “mirada bizca” una expresión
utilizada por Sigrid Weigel en su artículo “La mirada bizca: sobre la historia de la escritura
de las mujeres” para hablar sobre la perspectiva femenina en los espacios que no se han
dado relevancia y los espacios que le son conferidos. También emplea conceptos sobre
“la geografía del poder” que plantea Susan Carvalho para abrirnos la puerta
al empoderamiento que tienen un espacio para afianzar la identidad de género.
Por otro lado, Gisel Reyes Lozoya plantea los objetos teatrales para destacar el
símbolo femenino en María Morett y otras dramaturgas, basados en lo que Sue-Ellen
Case plantea en Feminism and Theatre: “to make women visible, to find their voice, to
recover the works that the dominant history suppressed and to explain the historical
process of the suppression of women and its effect on their achievements” (113). Para
lograr ello hace un análisis semiótico con el modelo de Ann Ubersfeld en Semiótica
teatral. Con ello concluye que los elementos más recurrentes que plantan la escritura
femenina son el agua, la sangre y la luna.
Elba Matha Chávez Gazga, del Colegio de Lingüística y Literatura Hispánica,
presenta una aproximación a la obra de Carmen Boullosa titulada Trinta años (1999)
donde plantea a través de una aproximación basada en Deshacer el género de Judith
112
Butler, que la construcción de los roles femeninos son sociales y se modifican de

generación en generación. La escritura en esta obra se convierte en un factor
determinante que resulta ser el origen de un exilio de un personaje femenino en los años
sesenta para regresar a reconstruir su historia y con ello su identidad en los noventa,
donde la ficción se combina con la realidad en una historia femenina.
Las nociones de “literatura femenina” y “escritura femenina” generan diversas
opiniones críticas pues se usa, dependiendo del enfoque crítico, de diversas maneras.
Para los fines con los que se ha abordado en este trabajo, se podría distinguir que la
“literatura femenina” sólo cobra significación a partir del aparato crítico asentado en la
década de los sesenta y conocido con el mote generalizado de “feminismo”, cultivado
específicamente por dos escuelas, la anglófona y la francesa. La noción crítica de
distinción de género surge a partir de una conciencia femenina autónoma que subyace a
una estructura patriarcal; ya sea como una revisión a un cuerpo de textos específicos
que manifiesten estrategias textuales de liberación o destrucción de un régimen
masculino dominante o la proposición teórica de la identidad a través de la diferencia
sexual, la “literatura femenina” adquiere sentido una vez que se discierne dicha
problemática en el s. XX.
Por otro lado, la “escritura femenina” significa la práctica de cualquier discurso
escrito. Encuentra desde luego su máxima manifestación en lo literario, pero por
supuesto redefine la concepción literatura y permite otras expresiones, como la epístola
o el testimonio. Además, dichos textos no implican una militancia o conciencia feminista;
simplemente se circunscriben bajo el contexto de un sujeto femenino y sus necesidades
expresivas.
Para analizar la escritura femenina, tenemos diversas herramientas y tan solo se
han presentado algunas que pueden destacar, pero la relevancia radica en la escritura
como una constante de la reconstrucción o deconstrucción de la mujer en la literatura
femenina mexicana.
BIBLIOGRAFÍA
1. A.A. “La ilustración. “Semanario de señoritas”. Julia Tuñón Pablos. El álbum de la mujer.
Volumen III: El siglo XIX (1821–1880). – México, DF : Instituto Nacional de Antropología e
Historia, 1991. – P. 77–9.
2. Arrom, Silvia Marina. Las mujeres de la ciudad de México : [1790–185] / Silvia Marina Arrom. –
México : Siglo XXI, 1970.
3. Baym Nina (1999). La loca y sus lenguajes : por qué no hago teoría literaria feminista / Coord.
Marina Fe // Otramente : lectura y escritura feministas. – México : Fondo de Cultura Económica,
1999. – Р. 52–74.
4. Boullosa Carmen. Son vacas, somos puercos : filibusteros del mar Caribe / Carmen Boullosa. –
México : Era, 1991.
5. Ibid. Llanto. Novela de los imposibles. – México : Era, 1992.
6. Ibid. Treinta años. – México : Alfaguara, 1999.
7. Butler Judith. El genero en disputa : el feminismo y la subversion de la identidad / Judith Butler. –
Mexico : Paidos, 2001.
8. Ibid. Deshacer el género. – Barcelona : Paidós, 2006.
113
9. Carvalho Susan. La geografía del poder en la novela contemporánea mexicana / Susan

Carvalho ; Ed. Patricia González Gómez-Cásseres y Alicia V. Ramírez Olivares. Confluencias en
México : palabra y género. – Puebla : BUAP-PMCS, 2007. – Р. 137–157.
10. Case Sue-Ellen. Feminism and Theatre / Sue-Ellen Case. – Basingstoke : Macmillan, 1988.
11. Cixous Hélène. La risa de la medusa : ensayos sobre la escritura / Hélène Cixous; Trad. Ana
María Moix. – Barcelona : Anthropos, 1995.
12. Fowler-Salamini, Heather and Mary Kay Vaughan. Women of the Mexican Countryside [850–
1990] / Heather Fowler-Salamini, Vaughan Mary Kay. – Tucson : University of Arizona, 1994.
13. Greimas, Argidas Julien. Semántica estructural / Argidas Julien Greimas. – Madrid : Gredos,
1971.
14. Jauss, Hans Robert. “La historia literaria como desafío a la ciencia literaria”. La actual ciencia
literaria alemana / H. U. Gumbrecht et al. – Salamanca : Anaya, 1971. – Р. 37–114.
15. Ibid. “El lector como instancia de una nueva historia de la literatura”. Estética de la recepción /
comp. José Antonio Mayoral. – Madrid : Arcos, 1987. – Р. 59–86.
16. Juana Ines de la Cruz, Alberto G. Salceda, and Alfonso Mendez Plancarte. Obras completas de
Sor Juana Ines de la Cruz / Juana Ines de la Cruz, Alberto G. Salceda, and Alfonso Mendez
Plancarte. – Toluca, Estado de Mexico : Instituto Mexiquense de Cultura, 1994. – Tomo IV. –
Р. 55–413.
17. Rivera Garza, Cristina. La muerte me da / Cristina Rivera Garza. – México : Tusquets, 2007.
18. Showalter, Elain. “La crítica feminista en el deseo”. Otramente. Lectura y escritura feministas /
Coord. Marina Fe. – México, DF : Fondo de Cultura Económica, 1999. – Р. 75–111.
19. Velasco, Sherry M. The Lieutenant Nun Transgenderism, Lesbian Desire & Catalina De Erauso /
M. Sherry Velasco. – Austin : University of Texas Press, 2000.
20. Ubersfeld Ann. Semiótica teatral / Ann Ubersfeld. – Madrid : Cátedra, 1989.
21. Weigel, Sigrid. “La mirada bizca : sobre la historia de la escritura de las mujeres”. Estética
femeinista / Ed. Gisela Ecker. – Barcelona : Icaria, 1986. – Р. 69–98.
22. Zimmermann, Bernhard. “El lector como productor : en torno a la problemática del método de la
estética de la recepción”. Estética de la recepción / Comp. José Antonio Mayoral. – Madrid :
Arcos, 1987. – Р. 39–58.
114
ХУДОЖНІ Й ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

OBRAS ARTÍSTICAS Y PERIODÍSTICAS
115
Передмова
Збірка «Жінка крізь призму письма» є унікальною з багатьох причин. Ідея

створення такої книги народилася в межах договору, укладеному між Заслуженим
Автономним університетом м. Пуебла і Бердянським державним педагогічним
університетом, на базі якого за сприяння першої жінки-ректора Вікторії Зарви було
відкрито в лютому 2012 р. Центр гендерних досліджень. Стартовою цеглиною
в побудові спільної з мексиканськими колегами науково-творчої споруди стала
міжнародна конференція «Жінка крізь призму письма», що й надихнула нас згодом
на проведення Всеукраїнського творчого конкурсу серед письменників-аматорів
«Ця сильна / слабка стать: фрагмент із життя жінки» (лютий–березень, 2012 р.).
Отже, у цьому виданні зібрано як наукові статті з феміністичних студій
у літературознавстві, так і творчі прозові роботи (оповідання, есеї тощо), написані
сучасними українськими авторками. Чим важливий такий симбіоз?
По-перше, український читач має виняткову можливість ознайомитися
з роботами мексиканських філологів, побачити, що потрапляє в поле їх наукового
інтересу і як вони працюють із текстом, використовуючи методологічним підґрунтям
гендерний аналіз.
Додатком до збірки є стаття Вікторії Перес і Ольги Сєнічевої «Матильде
Понс – письменниця зі стилем». Стаття цікава тим, що вміщує не лише
наратологічний аналіз новелістики сучасної мексиканської письменниці і досі мало
відомої в Україні, а й інтерв’ю з нею, що дає змогу проникнути у психологію її
творчості, виявити усвідомлені літературні впливи тощо.
По-друге, конкурсні роботи українських письменників-початківців являють
собою своєрідний архів жіночих історій, цінність яких подекуди вимірюється
не стільки художністю, скільки правдивістю, щирістю, документальністю. Вихоплені
фрагменти з життя різноманітних за характером, віком, класом, сімейним станом
жінок складаються в цілісний візерунок, даючи уявлення про сучасну українську
жінку загалом: яка вона? про що мріє? чого прагне? з якими проблемами
зіштовхується в повсякденні? як їх вирішує?
Аналіз жіночих образів у художній літературі засвідчує, що тривалий час
образ жінки був представлений двома протилежними типами: жертовним янголом
та повією. На це вказує ще Леся Українка в статті «Нові перспективи і старі тіні»,
аналізуючи новий тип жінки в західноєвропейській белетристиці. Авторка зазначає,
що закон і традиція створили такі рамки життя, в яких було майже неможливо
проявити себе незалежній оригінальній жінці. Незважаючи на це, письменники
(зокрема Жорж Санд, Віктор Гюго, Проспер Меріме) активно шукали новий жіночий
образ, що спочатку позначилося на прославлянні куртизанок і циганок, а згодом
талановитої жінки, яка успішно реалізувалась у творчій професії акторки, співачки
або письменниці (тип виняткової жінки). Виняткова жінка неофіційно отримувала
право на свободу й повагу, оскільки, по-перше, залишалася жіночною, а по-друге,
116
заробляла професійною діяльністю не менш, ніж чоловіки, окрім того, їй пробачали

вільні думки за творчу натуру.
На відміну від тогочасної французької літератури, де новий тип жінки був
лише на шляху до емансипації, у літературі Англії нова жінка завдяки боротьбі за
свої права увійшла в художні твори в образі інтелігентки-робітниці (Р. Кіплінг), про
яку пише В. Вулф у есею «Три гінеї». Проте, цей новий тип мав і негативні оцінки,
про що свідчить його презирлива назва «третя стать».
Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. в Німеччині у феміністично
спрямованих письменниць (О. Белау) поетизувалася віра в надлюдські можливості
жінки, в її здібності досягти більшої досконалості порівняно з чоловіками, що
пов’язувалося з репродуктивною функцією жінок. Культ материнства дозволив
розглядати жінку в новій іпостасі – матері нації (Г. Ланге, Г. Баумер).
Майже одночасно феміністичні думки спостерігаються в Україні
(Н. Кобринська, О. Пчілка, О. Кобилянська та інші). Осуд у феміністок викликала
роль жінки в суспільстві, яке обмежувало її діяльність домашніми клопотами, або
так званими чотирма «К» – Kleider, Kuche, Kinder, Kirche. Тип нової емансипованої
жінки, за М. Рудницькою, характеризується самостійністю, активністю, глибокими
внутрішніми суперечностями та складнішим ставленням до чоловіка, прагненням
стати йому товаришем. Виходячи з міркування, що жінка в кожній нації є такою,
якою її хоче бачити чоловік, О. Теліга в статті «Якими ви нас прагнете?» розкриває
образи жінок у текстах української літератури (зокрема в поезії), написаних
авторами-чоловіками, виокремлюючи жінку-рабиню, жінку-вамп і жінку-товариша.
Водночас у авторки вимальовується новий ідеал жіночості: свідома українка, яка
поєднує в собі роль матері, коханки й товариша.
У другій половині ХХ ст. дещо модифікуються традиційні жіночі образи,
а також колекція поповнюється самодостатніми, успішними жінками, які вже
не змушені обирати між особистим щастям і самореалізацією (творчість
О. Забужко, Є. Кононенко та ін.). Характерно, що тотальне тяжіння до
автобіографізму підштовхує українських письменниць створювати персонажів за
своєю подобою, а тому поза увагою зокрема, залишається образ сільської жінки.
Натомість авторки творчих робіт, представлених у цій збірці, не завжди є дітьми
мегаполісів, що дозволяє їм розширити діапазон жіночих образів.
Загалом усю прозу учасниць конкурсу можна поділити на дві частини –
художні твори та художньо-публіцистичні есеї. Щоб зрозуміти специфіку перших,
варто згадати, чим відрізняється фемінний текст від маскулінного. По-перше,
фемінний текст передає певний травматичний, особистий досвід, а по-друге, поза
залежністю від жанру, сюжетної лінії та ідеї у творах так чи інакше центральною
фігурою залишається чоловік. Саме до нього звернено експліцитно чи імпліцитно
всі переживання авторки – і твори письменниць-аматорок зайвий раз це доводять.
Незаміжні дівчата-персонажі переважно демонструють страх перед
самотністю, відчувають тиск суспільства, яке вішає на них презирливі ярлики «старих
дів», страждають через нерозділене кохання, кохання до одруженого чоловіка або
117
втрату коханого, що позначається на загальній депресивній, подекуди навіть

суїцидальній тональності творів О. Юрчук «Світлини (фотоальбом, укладений
навмання)», О. Мяус «Танці на хмарах», О. Куянцевої «Відродження», Ю. Нехайчук
«Ця сильна стать: фрагмент із життя жінки». Виняток становить оповідання
«Сон наяву» Є. Губанової, яке вслід за популярними любовними романами,
задовольняє потребу жінки в щасливому коханні, завершуючись феєричним хеппі-
ендом. У творах О. Трюхан «Звернення сильної Жінки до чоловіків. Думки у стилі
постмодернізму» і А. Соколової «Кріт» спостерігається конфлікт між сильною,
творчою дівчиною і пасивною роллю, нав’язаною суспільством.
Нового звучання цей конфлікт отримує у творах, де одружені жінки-персонажі
розмірковують про канони краси, неуважність з боку чоловіка, про чоловічі слабкості
й вади, про зраду, а також про сімейно-побутові проблеми, які лягають на плечі
жінки. Показовими в цьому плані є твори О. Самусенко «Чому плачуть жінки, коли
б’ється посуд?» і Т. Максимчук «Примара центрально-західного міста, або Місто
янгола». Мешканка села чи провінційного містечка входить у простір таких текстів
досвідченою, літньою жінкою, яка уособлює важку працю, традиції, споконвічні
цінності, родинність і материнство (О. Беребелюх «Коли зібралася родина»,
М. Баліцької «Ластівчине гніздо», Ю. Бондаренко «Історія сильної жінки»), що
дозволяє розглядати її як різновид ідеальної, жертовної матері.
Урешті, найпотужніші роботи представлені молодими вченими, яких цікавить
жінка-письменниця й жіночі образи в культурі, роль жінки й чоловіка в історії,
ставлення до фемінізму в суспільстві, сексизм та ейджизм в Україні та за її межами
(Р. Жаркова «СЛОВОсполучення Жінки і Світу», О. Янкаускас «Чоловіки та жінки:
жити дружно», М. Гогуля «Гендер, жінки, фемінізм» та Св. Созанська «Ч» = «Ж»,
або руйнування стереотипів»).
Окремо варто наголосити на роботі Р. Жаркової, переможиці конкурсу. Есей
«СЛОВОсполучення Жінки і Світу» є напрочуд оригінальним: по суті, він синтезує
літературознавчий огляд із вмілим застосуванням гендерних підходів до аналізу
художньої літератури; феміністичний маніфест; якісний художній твір зі своєрідною
композицією і манерою письма; а також автобіографію, адже творча жінка пише про
свою появу в художній літературі, «гаптуючи словами, в’яжучи, вишиваючи
словами, змішуючи святкове асорті слів у каструлі буднів»… І хочеться, щоб ця
жінка-текст, розбита фрагментами в представленій збірці, розмита безліччю
непочутих голосів у суспільстві, нарешті набула цілісності й автентичності,
скинувши ланцюги стереотипів та інших викривлень, яких зазнає її унікальна
сутність під тиском культурних нашарувань.
Бердянськ, 2012
Марта Варикаша
118
СЛОВОсполучення Жінки і Світу
Роксолана Жаркова, Львів

Замість вступу
Я прокинулася… Розпечений світанок стиглим яблуком котився до ніг. То був
мій день, який захотілося прожити незвично. Без кави, омлету і вицвілих
компліментів з уже чужих вуст. Замість звиклого погляду в дзеркало – погляд
у себе, у єство єво-адамівське, де від Адама – тільки покращена Кимось оболонка.
А від Єви… Є ВИ – моя грішна, безмежна, бездонна, – душе! Після випитої з Вами
на брудершафт води (так, мені захотілося води, Земля ж відтепер – не моя стихія),
перейдемо на ти. І я нарешті буду тебе слухаТИ. Кажу Всесвіту «ша!», у мене є ТИ,
а ще ТИша, яка промовляє твоїм голосом, і ТИтри моєї самоТИ, які хтось прочитає,
може, у фільмі мого існування…
І. Словесне рукоділля
Та, що пише. Не любовні зізнання, як пушкінська Тетяна, не римовані рядки,
коли нічого робити з нудьги. Та, що створює справжню літературу. Хто вона?
Домогосподарка, що, надивившись мильних серіалів, захотіла намалювати
рожевим маркером казку про вічне кохання донни Луїзи і дона Хосе? Жінка-вамп,
стомлена надмірними залицяннями чоловічої публіки, зізнається у найпікантніших
подробицях своїх сексуальних пригод? А може, ділова вумен-шик, яка вирішила
відпочити від офісів, нарад, відряджень, переговорів, клацаючи пальчиком на
клавіатурі ноутбука, здійснює свої найнеймовірніші фантазії? Усі вони будують для
себе повітряні замки, де пересічні жінки приміряють корону Королев, де їх
обожнюють, де їм встеляють доріжку квітами, де їх ніжні тіла інкрустують
діамантами. І дарма, що вони пишуть не про себе, як їм видається, вони – головні
героїні своїх творів, вони живуть у своїх вигаданих, кращих світах, вони – присутні
у тексті і поза текстом, вони – всюди, навіть на чистих сторінках…
Прихід жінки в літературу. Дещо ексцентрично, вибухово і надовго.
Переломний fin de siecle завдав удару патріархальному суспільству, традиціям
і закостенілій культурі, яка перетворювалася на «вмираючу цивілізацію», цитуючи
О. Шпенглера. Стара культура – у нокауті, нова – ще не сформований скелет
ніцшеанської над-людини, яка відчула у собі потребу рости вгору, крізь
стереотипність класичної думки про її слабкість і смертність. «Дайте жінці
простору!» – перефразовуємо девіз Вірджинії Вулф, яка бореться з вікторіанським
янголом покори своєю непокірною харизматикою текстів. Але лише кімнати їй
замало, по-старосвітськи заваленої подушками і гаптованими прикрасами.
Хочеться простору. Набридло крізь замкову щілину не-замку підглядати за світом.
Двері відчиняються. «Жінка покидає дім» – це вже розв’язка драми ібсенівської
Нори, яка все таки має норов і здатна сказати «ні». Поки усе чоловіче товариство
з роззявленим ротом міряє очима порожню кімнату, вона міряє кроками дійсність.
На дивані лишилось розкладене рукоділля. То – минуле. Клубки кольорових ниток
119
муляли клубками відчаю в горлі. Гострі спиці стали мужніми списами у битві за
себе. Озера сліз перетворилися на узори слів…
ІІ. ХТО я?
Увійшла у театр глядачем, вийшла – режисером. У постановці власної п’єси
гратиме головну роль. Невже? За своїм сценарієм і без суфлера.
Жінка-автор тривало і наполегливо шукала. Не репліки, а монологи.
Підбирала зосереджено фрази. Працювала над мімікою. Виробляла жести.
Розставляла акценти. Вона не вчилася літератури. Вона втілювала цю літературу,
як поетику власної присутності. «Вони повинні мені вірити. Звичайно, найлегше
сидіти у ложі і ввічливо робити вигляд, що усе подобається. Важко одній бути на
авансцені і заговорити про те, що ти ненавидиш і що любиш…».
Хто я? Де я, я справжня? Хтось ховався за псевдо-масками і скандальними
плітками, як, наприклад, Жорж Санд чи Марко Вовчок. Когось бомонд одразу ж
охрестив «чоловіком у спідниці» як Джейн Остін чи Лесю Українку. У когось монолог
затягнувся до кінця п’єси-життя, присутні розбрелися додому, а соло тривало, як
скажімо в Ольги Кобилянської.
Жодної фальші. Тільки дія. Жінка володіє словом, мозаїчно, не прозаїчно,
викладаючи себе як фреску на стінах Історії.
ІІІ. Психоарт проти бодіарту

«Я маю що сказати про себе. Я намалюю себе. Тільки не портрет. А пейзаж
власної натури. Те, що малювали до того чоловіки – іронічні натюрморти. Але ж… я –
жива!». Жіноче тіло багаторазово було об’єктом: у живописі, скульптурі, літературі.
Оголена жіночість об’ємних форм охоплює полотна і захоплює подих. Тільки від
граціозних Муз Рубенса до низькоякісного порнографізму надто маленький крок.
Відтепер жіноче тіло у жіночих текстах – це тло. Графічне, не тривіальне
поєднання світлотіні, чорного/білого й межового сірого в одному триєдиному спектрі,
що схоже на чорно-білу фотографію – винахід того ж таки ХІХ століття. Символізація
і алегоризація, квінтесенція сугестивності й пан-біографізму, натяки і фантазії,
несміливі алюзії, яскраві конотації, симфонія асоціацій – усе це Люс Ірігарай згодом
назве «вагінальним символізмом». Адже в Іншої і письмо інше. Суб’єктивне, бо
вона – суб’єкт. У якого є екзистенційний і феноменологічний вимір буття. Власне
існування і власна свідомість на метафізичному рівні концентрують жіноче
текстотворення – тобто тканиноплетіння (адже текст – це ж плетиво, тканина).
Дядечко Фройд вважав Її істеричкою, психопаткою. А вона ж хотіла тільки
душу свою відкрити як Сезам і показати тим, хто принижували – пронизуючи
шквалом звинувачень. Душа то шепоче, то кричить, то тихо, на субтонах, то
голосно, уривчастими вигуками. Душа невидима і невловима. Її голос нечуваний
і нечутий. А серце можна почути – що і робить успішно кардіограф – блискучий
винахід ХХ віку. Її письмо – хаотичне, зигзагоподібне, письмо серця, не руки.
Письмо про душу. Не про тіло.
120
ІV. Писання як народжування

Авторка – це та, що народжує більше творів, ніж дітей. І для цього їй не потрібен
чоловік. Їй треба ТИші, шматочок ніжності і свій острів. Твори як діти. Приносять нові
надії. Приходять у світ, завдаючи солодкого болю. Жінка переживає токсикоз
аполлонівського натхнення, кількамісячно-містичне виношування і починається
діонісійська містерія. Пологи – то діалоги її і її дитяти, до яких згодом приєднується
третій – читач, або читачі – і виникає полілог.
З її соло будується дует, з дуету – тріо, квартет і до нескінченності – цілий
поліголосий хор, що виконує композицію. Є, звичайно, й інквізиція – середовище
критиків, які підкладають дрова у вогонь Забуття. Але ж ніщо справжнє, геніальне
не зникає, воно тільки перероджується в якусь нову, може, досконалішу Форму.
Платонівська ідея ідей – «метемпсихоза» – проголошує, що усе змінне, усе колись
переродиться у щось нове, те саме повторює Овідій у «Метаморфозах». Орландо
Вірджинії Вулф змінює стать, Мавка Лесі Українки стає деревом. Очевидно, того
бажає її величність Гармонія Світу Тексту.
Жінка народжує. Щослова, щоречення, щорозділу з лона Істини постає нове
життя. З глибини душі за допомогою кесаревого розтину її пера Макросвіт отримує
мікросвіт, у жилах якого тече її кров-любов до світ(у)ла.
V. Графоманія, автобіографізм і графосадомазохізм: проекція жінки

У ХХІ столітті не бракує жінок, що вміють писати (тобто письменні, на відміну
від попередніх віків) і жінок, що можуть писати (тобто белетристки). Високі полиці
поповнюються новими і новими «гарячими» бестселерами, які створюють жінки-
авторки. На початку ІІІ тисячоліття світ сколихнувся від чарівної палички Гаррі
Поттера, учня Школи магії Гогвортса, якого нафантазувала Джоан Кетлін Роулінг.
Спочатку роман був задуманий як дитячий, але (!) – і в цьому феномен – згодом
став улюбленою книжкою мільйонів, незалежно від вікового цензу, освіти,
соціального статусу. Ще один книжковий супер хіт останніх літ – вампірська
романна сага Стефані Майєр. Екранізація (як і «Гаррі Поттера»), фантастичні касові
збори, актори, що одразу ж стали секс-символами для покоління, шанувальники,
Інтернет-форуми любителів життя у «Сутінках». Цікаво, що обидві письменниці
навіть не уявляли, що стільки грошей зароблять на своєму хобі, що матимуть юрби
фанів у багатьох країнах земної кулі. Одна – просто здійснила мрію тисяч
знедолених, які відтепер мають Гаррі – захисника від світового зла, інша – просто
переконала дівчаток-підлітків, що справжнє кохання існує, воно нездоланне і
божественне, навіть якщо об’єкт пристрасті – красунчик-вампір. Писання вже
перетворюється на графоманію. І особливо це стосується слабкої статі. Тепер
поряд з шопоголізмом існує графоголізм. Жінки пишуть про все відкрито: перший
поцілунок і перший секс, ПМС і клімакс, викидні та аборти, пологи і багато інших
речей, про які жінки ХІХ віку тільки й думати могли. «Гола правда» художніх текстів
у дорогих обкладинках справляє враження дешевенької бульварної статті з
місцевої газети, за якою всідаються на лавці, пускаючи дим запаленої цигарки,
121
любителі пива-і-гострого чтива, часто деградовані сноби. Де ж яскрава метафорика

жіночих текстів, п’янкі паралелізми, тонкі оксюморони, винахідливі епітети? Від
риторики лишилася еротика. А «по-етика» нинішніх авторок загубила у темному
сквері свою цнотливу, віками укорінену етику, а без неї усе це – лиш псевдописьмо,
літературщина другого, може і третього, сорту. Хіба про таких нащадків,
продовжувачів традицій українського письменства мріяла Леся Українка? Вона ж то
уміла, як бачимо, відрізнити автобіографізм тексту від фотографізму, зуміла б,
мабуть, і розділити елітарну мистецьку чуттєвість від вульгаризованого натуралізму
пітних і брудних тіл. Золя Еміль заплакав би, прочитавши нинішній реалістично-
натуралістичний роман, переповнений лайливими вигуками, нецензурними
фразами, ще й з уст прекрасної половини…
Колись творчість лікувала душу авторки і її читачів. Тепер жіноче сороміцьке
писання «переплюнуло» (іншого слова підібрати важко) чоловіче: викликає
агресивність, огиду до почуттів, негативізм у спілкуванні з іншими. Начитана такою
лектурою молодь вважатиме, що так треба писати, жити, відчувати. Без табу і без
моральності. Жаль…
Жінка-письменниця вже не сплітає узори зі слів, не прислухається до
тремтіння власного єства, не самоідентифікується, не саморепрезентується у вимірі
риторики. Вона пише, як відрізує. Усю себе, на шматки, які розкидає потім між
голодними читачами-споживачами. У її текстах – какофонія вібрації збуджених тіл,
замість евфонії музики власної душі. Жіноче текстотворення сьогодні – прояв
садомазохізму, деформація жіночого тіла в літературі, деформація відчування
у свідомості, штучні емоції, розпливчастий, розлитий, як кип’ячене молоко на
кухонній плиті, стиль. Жінка-авторка сама ж знущається над собою, а потім одержує
від цього ще й насолоду. Чим не садомазохізм?.. Але бути «на Ви» із власною
душею – зрада собі.
Звичайно, нині є, дякувати Богові, справжня інтелектуально-сентиментальна
жіноча проза, є блискуча медитативно-рефлексивна жіноча лірика. Тільки чомусь їй
усяко намагаються перекрити повітря. Знаю, існують кондиціонери, але ж хочеться
відчувати подихи вітру. Себе-то не обманеш…
Замість епітафії. Або замість епілогу. Те, що не стало епіграфом
Я дарую світ. Дитя Текста Гаптую словами, в’яжу, вишиваю словами, змішую
святкове асорті слів у каструлі буднів… я дихаю словом, цілую словом, обіймаю
словом, кохаю словом, вмираю у Слові. Але ж хіба Слово помирає? Я єднаю
власний світ тексту з Текстом Світу. Щось велике і вічне виростає з того. Може та
квітка, то – моя Душа?!...А література – то тільки скульптура. Кожен ліпить себе
сам, поки хтось не розіб’є. Мимохіть чи навмисне… Пам’ятаєте зізнання
О.Кобилянської: «Люди ожидають від мене літератури, а не знають, як саме ту
літературу не шанує моє оточення в мені»?!
Цінуйте літературу в мені. Любіть світ. І слово, моє СЛОВО…
122
Чому плачуть жінки, коли б’ється посуд?
Ольга Самусенко, Олександрія
На відміну від більшості людей, зранку я прокидаюся із задоволенням. Ранок

для мене є символом початку чогось нового і обов’язково хорошого і доброго. Так
от, зранку я прокинулась у пречудовому настрої і, мугикаючи під ніс якусь мелодію,
пішла на кухню готувати сніданок.
Через деякий час квартиру заповнив густий аромат свіжої кави, на який
першим прийшов мій ще напівсонний чоловік, а потім старший син. Вони посідали
за стіл і, позіхаючи, почали розмішувати у каві цукор, ритмічно постукуючи ложками.
Мені було смішно на них дивитись, бо я не розумію, як можна зранку виглядати
такими змореними. Але стоп! Для завершеності картини когось не вистачає.
Відчиняю в кімнату двері, а моя менша донечка кутається в простирадло, очі в неї
якось підозріло блищать.
– Донечко, час вставати.
Нахиляюся до неї, гладжу по голові: лоб гарячий. Погано! Дістаю термометр
і кладу їй під руку. В кімнату заклопотано заглядає мій чоловік. 38. Таки погано!
– Любий, відведи її до моєї мами, бо до дитячого садочку їй не можна, –
звертаюся до чоловіка.
– Зайчику, я ж тоді не встигну на робочий автобус, ти ж знаєш, що в нас
ранкова розвозка.
Що ж, я сама відведу. Починаю швиденько одягатись, робити макіяж. Для
мене зовнішність дуже важлива. Люблю гарний одяг, якісну косметику, люблю
ловити на собі захопливі погляди оточуючих. Отже, сьогодні довелося наводити
красу вже на ходу. Вдягаю доньку і швиденько біжу з донькою на руках по ще
безлюдній вулиці, бо треба ж і самій встигнути на роботу.
Мама відчиняє двері ще в нічній сорочці, із здивуванням дивиться на нас.
Звичайно, вона не чекала побачити нас так рано. Миттю здивування замінює тривога.
– Що сталося?
– У Ані температура 38. Я не можу з нею залишитись, доведеться тобі побути
нянькою.
Я починаю діставати з сумки ліки і викладати їх у мамині жмені.
– Ось ці у пляшечці – від температури, а ці жовті пігулки – від кашлю (раптом
почнеться), ці – класти під язик, якщо болітиме горло…
– Доню, – перебиває мене мама, – йди вже. Ми тут і самі розберемось.
Я знаю як лікувати дітей. Вас з сестрою ж якось виростила.
Мені навіть стало трішки соромно. А й справді, кого я намагаюся повчати?
Це ж мама, вона знає, як краще.
– Ну, добре. Якщо раптом ЩОСЬ, то дзвони.
– Що ти розумієш під словом ЩОСЬ?
Я знизую плечима: і сама не знаю. Цілую доньку і мчу до найближчої зупинки.
123
Майже на ходу заскакую в маршрутку, на щастя помічаю єдине вільне місце

в кінці салону. Зручно вмощуюсь на сидінні і дивлюсь на годинник: встигаю.
Подумки повертаюся до доньки. Хоч би нічого серйозного! Якщо температура
триматиметься, доведеться викликати лікаря. Де ж вона підхопила інфекцію? Може
в садочку?
Раптом мої роздуми порушує знайомий голос. Маршрутка вже повністю
запхана. Але чий це голос? Здається, він належить комусь із моїх колег. Я починаю
крутитись на місці, намагаючись побачити володаря голосу. Точно, це – наш
літредактор: маленька, кругленька жіночка тридцяти років з рідким волоссям і
завжди блакитними тінями на повіках. Мимоволі починаю прислухатися до того, що
вона так захоплено розповідає своїй сусідці, навіть не намагаючись стишити голос.
– Та я була в шоці, як її призначили заступником головного редактора! Та й
не тільки я. Ти б її бачила! Як лялька намальована! Ходить по офісу, красується. –
(Я починаю здогадуватися про кого йде мова.) – Він їй навіть особистий кабінет
виділив. За які такі заслуги? Хоча, як це за які? Заслуги зрозуміло які. У колективі
вже давно балакають про їхні стосунки. Лєнка з відділу реклами навіть розповідала,
що бачила як вони разом заходили у готель.
У мене очі полізли на лоб від здивування. На рахунок готелю – це вже
перебір навіть для Лєнки, яка всім відома, як перша пліткарка. Після того, як мене
призначили заступником головного редактора, я себе намагалася морально
підготувати до того, що заздрісники будуть обговорювати цю подію і виставляти
мене не в дуже гарному світлі. Але ж те, що я сплю з головним редактором – це вже
занадто! Раптом мені стало так неприємно і образа важкими каменем осіла десь
усередині. Та як вона сміє про мене таке говорити! Я ж тяжко працюю. Ходжу,
дзвоню, домовляюся. І коли працюю за комп’ютером, то готую матеріали до друку,
а не сиджу в «Однокласниках», як решта моїх колег. Та як можна і подумати, що я з
ним сплю? Та він же пристаркуватий, пузатий, маленький, з залисинами та ще й із
вусиками. Та я з дитинства не люблю чоловіків із вусиками. Я не знала, що мене
більше ображало: сама плітка про мій зв’язок із НИМ чи те, що в мене цей зв’язок
саме з НИМ.
Наступна зупинка моя, треба якось пробиратись до виходу. Ледве
проштовхнувшись через натовп, майже випадаю з маршрутки. У цей час мене
помічає колега, яка вже вийшла і стоїть застібає свою шубу.
– Ой, доброго ранку. А чого це ви сьогодні цією маршруткою їдете? – сказала
вона і помітно почервоніла, мабуть, здогадалась, що я почула її розмову.
– Доброго ранку. – Відповіла я і швидко пішла вперед, намагаючись уникнути
її компанії.
В офіс я зайшла вже в пригніченому настрої. Усю дорогу в мене з голови не
виходила почута «новина». Коли я зайшла, то мені здалося, що всі колеги на мене
дивляться якось по-іншому, наче хочуть сказати: «Знаємо, знаємо, як ти здобула
свою посаду». Можливо, вони й справді дивились на мене не так, як завжди, бо
124
зазвичай я приходжу на роботу ще тоді, коли офіс зовсім порожній, а можливо, вони
дивились точно так, як завжди, і я просто собі придумала.
Я зайшла у свій кабінет і зачинила двері, намагаючись хоч трохи
усамітнитись. Раптом задзвонив телефон внутрішнього зв’язку.
– Слухаю.
– Зайдіть, будь ласка в мій кабінет, – роздався голос головного редактора на
тому кінці дроту, і його тон не пророкував нічого доброго.
Йду.
– Знаєте, я вважаю, що матеріали на суботній номер усі якісь сухуваті, пісні.
Розумієте? Немає в них нічого такого, що могло би вразити читача. Та й фото якісь
не яскраві. Звідки наш фотограф набрав цих моделей? У них же в очах порожньо.
Ні блиску, ні гри, ні загадки. Я би хотів, щоб ви внесли скрізь корективи, додали
перчинку. Розумієте?
«Ні, не розумію! Матеріали відмінні, я особисто давала рекомендації по кожному
з них. І моделі такі, як завжди. Просто ти – старий педант», – подумки лаюся я.
– Звичайно розумію. Усе виправимо, додамо чого потрібно, – кажу вголос,
намагаючись скривити милу усмішку.
– От молодець. Ідіть працюйте.
Далі все закрутилося. Усім колективом намагалися додати, переробити,
підперчити. Десь ближче до обіду пролунав дзвінок. Номер висвітився незнайомий.
Не люблю, коли дзвонять із незнайомого номеру, бо це, зазвичай, не приносить
нічого доброго.
– Алло.
– Доброго дня. Це – Світлана Іванівна, класний керівник вашого сина. Вам
потрібно терміново з’явитись до директора.
– З якого приводу?
– З приводу сьогоднішньої неприпустимої поведінки вашого сина.
– А що трапилось?
– Прийдіть, будь ласка, і ми все обговоримо.
– Добре, я прийду.
Заходжу до головного:
– Олег Петрович, з приводу матеріалу про сучасну шкільну освіту я мушу
дещо підточити. Я відлучуся на годинку?
– Так, звичайно, по роботі можна.
Хоч мені і довелося збрехати, та каяття за це я чомусь не відчувала
і стрімголов помчала до школи.
У кабінеті директора було жарко і неприємно пахло старими паперами та
фарбою від принтера.
– Ви навіть не можете собі уявити, що накоїв ваш син. – Почала свою
розмову директор.
Звичайно, не можу уявити. Я, як і кожна матір, вважаю свою дитину
найслухнянішою, найрозумнішою, найвихованішою і так далі.
125
– Він курив у шкільному туалеті.

Ця інформація викликала в мене ще більший подив, ніж та, що я почула зранку
в маршрутці. «Не може бути, що мій син курить. Це – наклеп», – роблю висновок.
– Не може бути. – Повторюю вголос свої думки.
– А ви в нього спитайте.
– Синку, скажи, це – правда?
Він опускає очі та мовчить. У мою голову починають закрадатися суттєві
сумніви щодо його ідеальності.
– Правда?
– Так.
У мене почало дзвеніти у вухах і я присіла на стілець. Мій «ідеальний» син
почав курити. У восьмому класі. У нашій родині взагалі ніхто ніколи не курив, а він
курить. Це не вміщалося в моїй голові. Але в ній крім цього факту не вміщався ще
один. У шкільному туалеті? Цього точно не може бути. Треба прояснити.
– Ти що курив у шкільному туалеті? – повторюю питання.
– Так.
Це вже точно занадто! Внесу роз’яснення, чому в мене це викликало таку
реакцію: туалет в їхній школі знаходиться не надворі, а в приміщенні школи, поруч
із класами, вчителями і директором. Виходить, що мій син втратив геть землю під
ногами і переступив усі допустимі межі. Мені стало соромно.
– Я обіцяю, це більше не повториться. Ми з ним вдома поговоримо. Приношу
свої вибачення за цю непристойну поведінку своєї дитини, – відчеканила я.
– Добре, розберіться з цим, бо ми змушені будемо поставити його на
внутрішньошкільний контроль, а там і до міліції недалеко. – Намагалась залякати
мене директор.
Я їй кивнула, схопила його за рукав і витягла з кабінету. Він винувато
заглядав мені у вічі, мабуть, намагаючись прочитати, яке покарання на нього чекає.
– Йди на уроки, – буркнула я, – вдома поговоримо.
Я повернулась і пішла геть. Неприємно дізнатись таке про власну дитину.
Я була злою: і на себе, що допустила це, і на нього. І взагалі, чому до школи
викликали саме мене, а не мого чоловіка? У них же є номер і його мобільного.
Хай би він червонів перед директором, це ж і його син. Вже я почала злитись і на
чоловіка, незрозуміло за що.
Решта дня минула без пригод. Матеріали деякі переробили, деякі здали
в тому ж вигляді. Головному все сподобалось і він задоволено потирав руки.
Перед тим, як іти на маршрутку, я ще зайшла в супермаркет купити хліба
і кави. І, як це зазвичай ведеться, вийшла з двома повними пакетами. Маршрутки
їхали усі запхані. Я ледве всунулася в одну, тричі пошкодувавши, що накупила
стільки всього зайвого.
Спочатку вирішила зайти до мами забрати доньку. Хоч пакети були неважкі,
проте об’ємні і мені було не зручно з ними йти.
126
Двері відчинив тато. Він виглядав так, як завжди: на носі окуляри, у руках
книга, яку він перечитує вже вдесяте, а кругом нього міцний запах тютюну.
Із кімнати вийшла мама з донькою на руках.
– Як вона?
– Не дуже. Почала кашляти і температура не падає нижче, ніж 37,2. Треба її
відвести до лікаря.
– Добре, вдягай її. Завтра поведу до лікаря.
Ми вийшли з донькою на вулицю. Коли пройшли півдороги, вона попросила:
– Мамо, візьми на ручки.
Я подумки прикинула, чи це можливо: два пакети, сумка і донька, а рук лише
дві. Теоретично – неможливо, але треба постаратись, бо вона все ж таки хвора.
Я сумку повісила на плече, пакети взяла в одну руку, а її взяла на іншу. Йти було
важко і незручно. Я розуміла, що перехожі дивляться на мене зі співчуття. Щоб хоч
чимось себе розважити, почала розмірковувати про те, на кого я більше зараз
схожа: на жінку чи на ішака. Підійшовши до під’їзду, несподівано для себе виявила,
що аргументів на користь ішака значно більше. Ліфт не працював (хоча це й не
дивно). Підйом на восьмий поверх дався як завжди не легко. Зайшовши у квартиру,
я кинула пакети і, нарешті, з полегшенням зітхнула. З кімнати з винуватим виглядом
вийшов мій син і, забравши покупки, поніс їх на кухню. У цю мить я згадала, що так і
не придумала йому покарання. Ну нехай цим займеться мій чоловік.
Трохи відпочивши, пішла готувати вечерю. Син сидів за книжками, роблячи
вигляд, що працює над домашніми завданнями; донька спокійно гралася з лялькою,
сидячи на дивані перед телевізором; чоловік, який вже встиг прийти з роботи
і провести з сином «серйозну» бесіду, результатом якої стала заборона вмикати
комп’ютер на тиждень (а це, до речі, найстрашніше покарання для нашої дитини),
крутився поруч і чомусь ховав од мене очі. Я розуміла, що він хоче щось сказати,
але не наважується, і це щось – не дуже приємне. Я зібрала останні сили, які
залишились після важкого дня, і запитала:
– Що сталось?
– Та нічого, – і ще нижче нахилив голову.
– Та кажи вже.
– Пам’ятаєш, ми планували на ці вихідні поїхати кататись на лижах?
– Ну.
– Так, мабуть, не вийде, бо до нас у суботу приїжджають колеги з-за кордону
і директор хоче, щоб я був присутній на цій зустрічі.
У мене аж дух перехопило і все усередині стиснулось.
– Ну що ж, значить не поїдемо, – це все, що я могла видавити з себе.
Я повернулась до чоловіка спиною і, щоб хоч якось заспокоїтися, почала
мити посуд. Чоловік, скориставшись цим, вискочив із кухні. Звістка приголомшила
мене, сльози підступили до горла і довелось прикласти неймовірних зусиль, аби не
заплакати. Якраз у цю мить з моїх рук вислизнула тарілка, впала і розбилась.
Я присіла і почала збирати черепки. Сліз я вже не могла стримувати, вони обпікали
127
мої щоки і, здавалось, я чула, як вони розбиваються об підлогу. На гуркіт прибіг

чоловік і нагнувся, щоб допомогти, звичайно, помітивши мої сльози.
– Люба, ти що плачеш? Через таку дрібницю? – Він мене пригорнув, а мої
сльози полились рікою (мене не можна жаліти). – Та я тобі завтра десять таких
куплю! Перестань, це ж тільки тарілка.
Він подумав, що я плачу через розбиту тарілку. Наївний! Але ж не стану
я йому переповідати про всі мої денні пригоди і переживання. Тому швидко
заспокоююсь, ковтаю останні сльози і кажу: “А й справді, чого це я? Тож лише
тарілка…”.
Мужчины и женщины: жить дружно
Олена Янкаускас, Луганськ
Мужчины и женщины. Традиционно принято воспринимать одних

противоположностью других. Более того, «женское» и «мужское» с названия полов
перешло в какой-то момент в категорию оценочную, при этом «женское»
воспринимается как что-то вторичное, зависимое от мужского. От этого и будем
отталкиваться. «Не женское дело», – когда речь идет о чем-либо «сложном», –
и «женские дела» (их не перечислишь, их много, но они не попадают в категорию
«важных»). «Женские» разговоры в противовес «мужским». Искусство, особенно
литературу, делят на «женскую» и «мужскую». Несомненно, разница между всем
вышеперечисленным есть, но она в мироощущении, способах передачи
и восприятия информации, но никак не в качестве результата. Так, бесспорно
литература, написанная женщинами, может отличаться проблематикой, тематикой
и способами передачи авторского замысла, но от этого она не становится хуже
«мужской». Никто не станет спорить о качестве поэзии Марины Цветаевой, Анны
Ахматовой, Лины Костенко, прозы Татьяны Толстой, Людмилы Улицкой, Евгении
Кононенко, Оксаны Забужко и других авторов. Я не случайно ставлю в один ряд
русских и украинских писательниц и поэтесс, поскольку для большинства из них
родной страной был СССР. Хотя, если углубляться в историю и фольклор России и
Украины, роль женщин в обществе в наших странах все же отличалась…
Так длилось веками. Редко кто вспоминает о временах матриархата или
о том, что во времена войн и катаклизмов именно на женские «хрупкие» плечи
ложился груз рутинных, каждодневных решений и проблем (в том числе
и «мужских»), с которыми им приходилось справляться. Они работали на заводах
и фабриках, продолжали растить детей, стараясь поддержать мужчин, главной
задачей которых было побеждать. Но, если до окончания Второй мировой войны
общество было «мужским» традиционно, то после стали появляться предпосылки
к тому, что сейчас мы называем «преодолением гендерного неравенства».
Красивая ухоженная американская жена смотрит на нас с плакатов 50-х гг. в США
и спрашивает «Как вы удаляете трудные пятна с пола?», улыбается новым
128
сковородкам и стиральной машине. Ведется пропаганда «семейных ценностей»,

где мужчина – глава и добытчик семьи, а женщина, прежде всего, хозяйка. Всё,
мол, хватит, наработались за время войны, сидите дома, и растите детей.
Справедливости ради, нужно отметить, что для большинства женщин такая жизнь
не была в тягость. Более того, девушки действительно хотели выйти замуж и жить
спокойной размеренной жизнью. Наглядный пример тому роман Мэг Хатчинсон
«Зайти слишком далеко» («A Step Too Far», 2008), в котором молодые девушки во
время Второй мировой войны мечтали о создании семьи и уютном доме, лишь бы
не работать на заводе. Прошли пара десятилетий, и картина изменилась.
Женщинам нового поколения стало мало одного только дома, им хотелось
реализации вне его стен: в университетах, офисах, творческих мастерских.
Естественно, мужчинам (отцам, мужьям) это не нравилось. Так началось движение
феминисток, которые говорили о том, что женщина имеет такие же права, как
и мужчины, доходившее в своих проявлениях до радикальных мер (ряд
преступлений насильственного характера над мужчинами), а иногда и до
откровенно смешных (например, пропустить женщину вперед себя считалось
признаком домогательства). Несомненны и достижения этого движения: женщина
стала более самостоятельна и реализована в профессиональной сфере, стала
полноправным участником в политической жизни страны (право голоса на
выборах), отвоевала право на высшее образование.
Ситуация в 50-х гг. в СССР была другой. В силу того, что много мужчин
погибло, женщины так и продолжали работать и дома, и за его пределами.
В советском обществе все были равны, именно поэтому о борьбе за равные права
между мужчинами и женщинами здесь речь не шла. Скорее, наоборот, советская
женщина, возможно, и была бы рада стать домохозяйкой, но вот такой
возможности у неё часто не было. Конечно, не хочется утрировать, говоря о том,
что единственным днем, когда вспоминали, что советское общество все же
делится на мужчин и женщин, было 8-е Марта. В Советском Союзе женщина была
социально защищена, материально независима, но, с другой стороны, процент
женщин, занимающих руководящие должности в любых сферах, по сравнению
с мужчинами, был низким. Не имело значения, насколько Она талантливей, умней,
сильней, решительней (качества, традиционно приписываемые мужчинам),
впереди должен всегда был идти Он (за редкими исключениями – В. Терешковой,
Е. Фурцевой и нескольких других известных фамилий). Такое отношение к женщине
в обществе рождало стереотипы о том, что она все же слабее мужчин. На таких
стереотипах воспитывались новые поколения мальчиков и девочек, первые из
которых снова «не пропускали» вторых вперед. Круг «семья-общество» замкнулся.
С распадом Советского Союза феминистическое движение пришло и к нам,
хотя, как мне кажется, женщины в силу изменений в обществе и жизни каждого
человека в отдельности, скорее «примерили» его на себя, и оно отлично подошло,
чтобы дать название изменениям, произошедшим в их сознании. То, что считалось
слабостью и «чисто женскими» качествами – эмоциональная гибкость, мягкость,
129
терпение – помогает женщинам в новых условиях. Многие женщины оказываются

на тот момент успешнее своих мужчин. И тогда роли женщин и мужчин начинают
меняться. Возникает термин «гендер» (т.е. «социальный пол») и возникают новые,
уже «гендерные» проблемы, которые, на мой взгляд, сводятся к следующему:
противостояние полов переходит от защиты своих прав к гонке за внешними
атрибутами успеха, порой не оправдано жестокой.
Сейчас количество успешных женщин и мужчин приблизительно равно,
равно как и «неуспешных». Но кто устанавливает критерии успешности?
Несомненно, есть ситуации, при которых видно, что к женщине относятся
предвзято. Сама столкнулась с тем, что при приеме на работу среди двоих
оставшихся кандидатов после серьёзного отбора (меня и еще одного молодого
человека), на должность взяли его, поскольку я «молода, только вышла замуж
и теоретически могу уйти в декретный отпуск». Что ж, поблагодарила
за откровенность (в конце концов, человек заботится о своем бизнесе) и таки скоро
ушла в декретный отпуск. Но часто такое «пренебрежение» женщинами
в профессиональной сфере имеет другие корни, я бы назвала их
общечеловеческими. Вполне возможно, что это элементарный и вечный страх, что
кто-то окажется лучше и займет его место, зависть, амбиции, гордыня, и только
потом осознание, что «это же еще и баба!» (думаю, мыслящие подобным образом,
не употребили бы нейтральное выражение). Почему так думает человек? Потому
что не уверен в своих силах. А, как известно, проблемы все родом из детства.
И, скорее всего, наши «гендерные проблемы» родом оттуда же. Самодостаточный
мужчина никогда не увидит ничего зазорного в том, чтобы помыть посуду или
приготовить ужин (типично женские дела). Также как и самодостаточная женщина
не будет упрекать мужа в том, что она зарабатывает больше. Это банально, но
уважение к человеку, вне зависимости от его пола, закладывается именно в семье.
И что тут такого, если папа любит печь торты, а мама часто ездит в командировки?
И снова круг «общество-семья»…
Пошло второе десятилетие XXI века. Насилие, бюрократизм, жестокость,
злоупотребление властью – реалии нашей жизни, которые, к сожалению, не
способствуют воспитанию уважения и терпимости друг к другу. Мы – и женщины,
и мужчины – разные. Кто-то любит гламур, кто-то – экстрим; кому-то для счастья
необходимо увидеть кучу стран и подписать удачный контракт, а кому-то хватит
деток и семьи (кстати, одно не исключает другого). При этом, заметьте, одни будут
причислены к успешным людям, а другие – к аутсайдерам (в силу тех же
навязанных и закрепленных стереотипов поведения в обществе), а истинными
желаниями, отвечающими своему социальному, а не биологическому полу,
зачастую, пренебрегают. Не с этим ли связано появление дауншифтинга?
Как-то одна из героинь Татьяны Васильевой, пожилая женщина-стоматолог
(не мужская ли профессия?), мать взрослой дочери, сказала ей и её подругам:
«Все мужчины – мерзавцы, но других на эту планету не завезли». Как и женщин.
130
Наверное, звучит слишком идеалистично, но, может, стоит начать каждому с себя,
своей семьи, и получится-таки жить дружно?..
Сон наяву
Євгенія Губанова, Бердянськ
Ты – женщина, ты – книга между книг,

Ты – свёрнутый, запечатлённый свиток;
В его строках и дум и слов избыток,
В его листах безумен каждый стих.
В. Брюсов
Свежее весеннее утро. Теплые волны осторожно касаются её стоп. Шум
ветра, и вдаль убегающие облака. Мягкий песок оставлял её следы, а ветер легко
играл волосами.
Диане было около тридцати. Эта молодая, многообещающая художница,
в жизни которой было много встреч и расставаний. Она с легкостью принимала
жизнь такой, какой она была в действительности. Иногда Диана хотела быть среди
мирской суеты, в центре этого дикого потока людей. Но бывало, что она просто
мечтала сбежать куда-нибудь далеко, где обитает покой и эта, ничем неприметная,
тишина. Так и случилось: пять лет назад она переехала из суетливого города
в маленький курортный городишко Дримворд.
Уже несколько лет Диана держит небольшую лавку, где продает картины
юных и никому не известных художников. Она занималась любимым делом, хотя
это не приносило особых доходов. Ей казалось, что в этих молодых дарованиях
есть что-то особенное, способное покорить настоящих ценителей искусства.
И почему бы ей не дать возможность реализовать свой талант этим художникам?
В своей жизни Диана встречала много людей. Чем старше она становилась, тем
больше убеждалась в том, что с возрастом некоторые люди умело носят
различные маски, пытаясь показаться окружающим лучше, чем есть на самом
деле; а в юности она видела искренность, порой даже наивность, по которой
успела соскучиться. С каким восторгом они ликовали, если кто-то покупал их
картину или долго всматривался в изображение, пытаясь прочувствовать то, что
переживал ее автор в момент создания шедевра. Общаясь с начинающими
художниками, Диана будто вновь возвращалась в свое прошлое, переживала все
те чувства, которые так свойственны юности.
Диана жила в небольшом домике на берегу океана. Сердце ее было
свободно, но где-то в глубине его потаенных уголков еще скрывалась пережитая
боль от несчастной любви. Она совсем потеряла надежду на то, что где-то
существует мужчина, который смог бы увидеть в ней слабую, хрупкую женщину,
мечтающую быть просто женщиной рядом со своим избранником. Диана пыталась
забыть свой последний неудачный роман и просто жить дальше – здесь и сейчас,
131
в этот момент, когда солнце покидает вечерний берег, и первая звезда касается
небесного покрывала.
Именно сегодня Диана решила начать новую жизнь. Этот день был
особенным. Утром она расставляла на витрине новые работы художников. Стоит
заметить, что жизнь ее протекала в маленьком городке, который облюбовали
туристы. Сегодня их было, к удивлению, много. Новые работы художников были
нарасхват в этот день. Они словно покорили сердца этих случайных туристов.
Диана очень устала, хотя радость на своем лице она не могла скрыть. Ведь за
последнюю неделю она не заработала столько, сколько в этот день. Домой она
вернулась поздно. Горячая ванна, а после необъяснимое желание пройтись вдоль
вечернего побережья. Небо было особенно темное. Кто-то будто небрежно
разбросал по нему яркие звезды, чтобы хоть как-то его осветить. Теплый океан
осторожно касался ее ног, а шум волн пленил своей глубиной. Сознание уносилось
куда-то вдаль, а мысли были абсолютно свободны: их ничто не заполняло, не
обременяло суетой и бессмысленной погоней за неизвестностью. Воздух был
свеж, и Диана не могла им надышаться, казалось, что уже давно ей не удавалось
так беззаботно ни о чем не думать, не строить планов, не решать вопросов. Как же
он прекрасен! Как широк и как свободен! Океан… Он не знает границ: он не
заключен в клетку, как птица; ему неведомы ограничения и табу, он может
вспылить и никто не обидится на него, не осудит, не укорит. Океан – неповторим!
Диана не замечала сейчас хода часов, как не замечают его счастливые. Она уже не
помнила того, как оказалась дома, укрывшись легкой шелковой простыней
и вдыхая аромат цветущей под окном белой вишни. Ей снился сон, который
вызывал в ней какое-то беспокойство. На первый взгляд в нем не было ничего
особенного: берег океана, по которому она так любила гулять тихими долгими
вечерами. Только это было утро?! А, ведь, утренние прогулки никак не
вписывались в ее трудовые будни. Она шла не спеша, взгляд ее был устремлен
к океану. Со стороны казалось, что она пыталась ухватить волны, стремительно
сменявшие друг друга. Внезапно Диана почувствовала чье-то присутствие.
Интуиция ее не подвела. Незнакомец приближался к ней уверенными, четкими
шагами. Диана не могла поверить глаза – эта сторона берега всегда была
безлюдной. За пять лет она ни разу не встречала тут ни единой души. И вдруг –
этот незнакомец. Да и в городе она его раньше не видела. Обычно приезжие не
проходили мимо ее лавки, и, если бы он жил в городе, то они обязательно
встретились бы раньше. Он был очарователен: его осанка, мужество, уверенные
шаги… Взгляд его касался глаз Дианы, как шелковая нить касается бархатного
сукна, так же осторожно и пронзительно, нагло и безупречно. Внезапно он начал
цитировать какого-то поэта и Диана просто не понимала, что происходит в этот
момент. «Тревожная загадочность и ледяная чинность – то страсти
лихорадочность, то детская невинность. То мягкий и ласкающий взгляд бархатных
очей, то холод ужасающий язвительных речей», – произнес незнакомец. Его голос
будто поглотил сознание Дианы, и, она не понимала, что с ней происходит
132
и почему этот незнакомец позволил себе такой монолог, что он хотел этим сказать.
Никогда раньше она не позволяла себе разговора с первым встречным, и тем
более открыто показать свою беспомощность перед чарами мужчины. Что с ней
происходит? Он осторожно коснулся ее руки. «Твои руки такие же нежные, как
и твои картины! Почему ты не рисуешь?» – спросил мужчина. Диана просто не
знала, что ответить. В голове ее роились стаи мыслей. Она не могла понять,
откуда ему известно, что она рисует, и тем более, где он мог видеть ее картины?!
В какой-то момент Диана была откровенно напугана. «Ты не должна меня
бояться!» – сказал он. Диана не могла промолвить ни слова. Она просто стояла
и смотрела в его глубокие глаза. В какой-то момент они напомнили ей океан.
«Прости, но я должен идти. Мы еще обязательно встретимся с тобой» – сказал
незнакомец. Диана почувствовала прохладу и легкую дрожь. Она открыла глаза
и поняла, что это был сон, который забрала с собой тихая холодная ночь.
Диана посмотрела в окно и увидела, что за окном было пасмурное ветреное
утро. Она была разбита изнутри. Даже чашка кофе с корицей не смогла привести
ее в чувство, она ощущала какое-то внутреннее волнение и беспокойство. Еще
этот странный сон! К чему он?! Взглянув на часы, она поняла, что магазин нужно
открыть через полчаса, поэтому ей стоит поторопиться. Обычно дорога от дома до
лавки занимает у нее минут двадцать.
День был спокойный. В лавку принесли пару новых картин. Диана с особым
интересом стала смотреть на них. Что-то в них зацепило чувственные струны ее
души. У нее возникло стремительное желание начать рисовать собственные
картины. Сегодняшний сон – это некий намек на то, что человеку не позволительно
зарывать свой талант в землю из-за неудачного романа или других жизненных
трудностей. Диана вспомнила слова, которые прочитала однажды в книге, автора
которой ей не удалось сейчас вспомнить: «И с трудом, наконец, горе открыло путь
голосу». В голове Дианы суетливо пробегали слова, которые говорил незнакомец:
«Твои руки такие же нежные, как и твои картины… тревожная загадочность…
страсти лихорадочность…». Словно он знал то, что творится сейчас в ее душе.
Прошло уже полгода после этого дивного сна, но он не переставал ей сниться
время от времени. Каждый раз Диана пытается внимательней присмотреться
к незнакомцу, вслушаться в его голос, быть может, ей удастся разглядеть в нем
что-то знакомое, хотя бы какие-то отдельные черты. Но все ее ожидания
развеялись, как пепел на ветру. Каждый раз она стояла, как завороженная, глядя
вслед незнакомцу. Она и не заметила того, как начала влюбляться в него, так же, как
лучи солнца влюбляются в капли утренней росы. Это чувство порой отпугивало ее,
порой просто доводило до безумия, ведь она до сих пор боялась начать что-то новое
и, к тому же, это был всего лишь сон, не больше.
Диана не помнила, как она взяла кисть в руку и начала писать свою новую
картину. Рука сама выводила тонкие неотчетливые линии, которые пока были
столь непонятны для нее. Со временем она осознала, что рисует именно того
незнакомца, который приходит к ней во сне. Лицо его напомнило ей восход солнца.
133
Оно было таким ярким и теплым, в нем не таилось ни капли грубости или злобы.
Руки незнакомца были столь мужественны, как мужественны бывают ветви
молодого дуба. А его голос просто завораживал слух. Диана не могла объяснить
даже самой себе, почему она начала рисовать именно этого мужчину. В ее судьбе
встречалось много интересных и достойных джентельменов, но ни одному из них
она не позволила остаться ни в ее полотнах, ни в ее сердце. Она легко встречала
новых людей, и так же легко умела с ними расставаться. Никогда раньше Диана не
позволяла своим чувствам выходить за границы разума, овладевать им, делать его
узником внутренних эмоций и переживаний. Диана не понимала саму себя. Она
пыталась выбросить этот сон из головы, переключить свое внимание на работу или
другие мысли, но все было напрасно. Она понимала, что этот незнакомец, из ее
сна, просто не отпускает ее. Он завладел ее сердцем, ее душой, ее внутренним
миром, которым раньше ведала лишь она.
Портрет незнакомца Диана закончила писать через месяц. Она старалась
передать мельчайшие подробности не только его внешности, но и запечатлеть его
эмоции и чувства, проступающие на лице.
Никогда раньше Диана не думала о том, чтобы выставить на витрину хотя
бы одну из своих картин. Ей казалось, что они не слишком достойны того, чтобы
находиться на столь почетном месте и привлекать внимание туристов. Она была
своеобразной художницей и очень самокритичной.
В этом месяце туристов было особенно много. Каждый год в это время
в Дримворде погода была особенно прекрасной, а вода в океане привлекала своей
теплотой. Многие люди мечтают вырваться, хотя бы, на пару недель из больших
суетливых городов куда-нибудь подальше от цивилизации, где хозяйка всему –
тишина. Пляжи в Дримворде всегда привлекали туристов, но только тех, кто
однажды открыл для себя этот уединенный островок суши.
Прошло три дня. После долгих раздумий и сомнений Диана все-таки решила
выставить на витрину портрет незнакомца. Она была удивлена тому, что
проходящие мимо туристы останавливались, вглядываясь в этот портрет, пытаясь
найти в нем что-то интересное для себя. Она не могла отрицать того, что вновь
поверила в себя, вероятно, она не развеяла свой талант по ветру, он просто спал
в лабиринтах ее души. Некоторые туристы хотели купить портрет незнакомца,
но Диана наотрез отказывалась его продавать. Она как-будто ждала какого-то
особенного человека, который сумеет увидеть в этом портрете не только молодого
и привлекательного мужчину, но и нечто большее, известное только им двоим.
Юные художники не раз спрашивали у Дианы о мужчине, изображенном на
портрете, но она даже и не думала объяснять – её портрет, а значит и законное
право молчать, не посвящая никого в свой внутренний мир.
После суетливого рабочего дня Диана, наконец, была дома. Дом для нее –
это нечто особенное. Здесь нет шума, суеты, зла. Это тот другой, такой маленький,
но надежный и укромный мир, в котором ты можешь всегда оставаться собой.
134
В нем нет мишуры и обманчивых чувств, – только тишина и свобода, придающая

силы. Он – часть тебя.
Утром Диана отправилась в лавку. Сегодня она пришла немного раньше, ей
нужно было просмотреть картины, которые вчера принесли юные дарования.
По дороге в лавку Диана обратила внимание на это дивное огненное солнце.
Сегодня оно светило как-то особенно. Нежное лазурное небо, на котором был
огненный шар, заполнявший все вокруг светом и теплом. Диана открыла лавку
немного раньше, чем обычно. Она и не заметила, как в лавку зашел турист.
Он стоял спиной к Диане, так что она не могла рассмотреть его лица. Судя по
всему, этот молодой мужчина был истинным ценителем искусства. Он
внимательно рассматривал картины и вдруг взгляд его остановился на Диане. Она
стояла, как заколдованная. Это был тот самый незнакомец, портрет которого
украшал витрину ее лавки. Этого не может быть, подумала Диана. Это должно
быть сон наяву. Как он тут оказался?! Сотни мыслей крутились в ее голове.
Незнакомец был еще прекрасней, чем во сне. Его глаза темно янтарного
цвета, такие глубокие и пронзительные, завораживающе-манящие, казались ей
знакомыми, но она не могла вспомнить, где встречала их раньше. Голос
незнакомца заставлял сердце Дианы биться быстрее. Он будил в ней
противоречивые чувства: волнение и спокойствие, страх и уверенность, борьбу
разума и сердца. Она не знала, что будет дальше. Вдруг это сон, который
закончится так же быстро, как и начался. Этот поток чувств мог продолжаться
бесконечно, если бы незнакомец не стал расспрашивать об авторе портрета, на
котором был изображен он. Диана еще несколько минут не могла ничего сказать,
но все же вымолвила приглушенным от растерянности голосом, что автор портрета
находится прямо перед ним. Между ними завязался разговор. Незнакомец
предложил Диане пройтись к океану. Через несколько минут они уже шли по берегу
этого безграничного и величественного океана, который был жемчужиной
Дримворда. Они общались, как старые друзья, знавшие друг друга сотню лет. Они
шутили, смеялись, рассказывали разные истории из собственной жизни.
Их ноги омывала теплая вода, а песок оставлял их следы. Легкий ветерок
непринужденно развивал волосы Дианы. Ник, так звали незнакомца, осторожно
коснулся ее руки. Их взгляды встретились так же, как встречаются в океане
одинокие корабли. Диане показалось, что тот сон, который снился ей так много раз,
случился наяву. Это был тот, по-настоящему, единственный раз, когда она могла
честно признаться самой себе, что она счастлива здесь и сейчас. Сейчас, когда
рядом с ней тот, кто открыл перед ней этот океан, тот, кто подарил ей возможность
снова поверить в себя и взглянуть на мир другими глазами. Берег, волны, закат,
ветер – все это она видела и раньше, но сейчас они были в сотни тысяч раз
прекрасней, чем прежде. Откуда-то издали доносился легкий аромат медовой
белой вишни. Диана поняла, что быть женщиной – это поистине прекрасно…
135
Возрождение
Оксана Куянцева, Запоріжжя
«Белокурые локоны и небесной голубизны глаза...» – так бы о ней мог

сказать Дюма, но ей не суждено было стать героиней захватывающего романа. Ее
жизнь, достаточно прозаичная, проходила в четырех стенах дома и офиса. Правда,
изредка она баловала себя прогулкой в театр или на хороший джазовый концерт.
Да-да, умение чувствовать прекрасное было в ней развито с детства, и даже
однообразно-вялотекущая жизнь не могла его искоренить.
Несмотря на любовь к искусству, ее мало интересовала жизнь светского
бомонда, она старалась не читать желтой прессы, чтобы позволить своим
полунаивным идеалам пожить чуть подольше и не разбиться преждевременно
о серую действительность. Коллеги по работе тоже мало занимали ее мысли, она
иронично называла их модным нынче словечком «офисный планктон» и старалась
сделать все возможное, чтобы параллели их судеб не пересекались.
Хотя не стоит думать, что у нее не было друзей. Судьба в этом плане была
к ней крайне благосклонна и время от времени дарила удивительные встречи,
которые зачастую разворачивали траекторию ее жизненного пути на все сто
восемьдесят градусов. Друзья – это лучшее, что у нее было. С ними она могла
шутить, веселиться, дурачиться, словно ребенок, забывая о проблемах и суете,
а могла и просто молчать или петь грустные песни, когда назревала
необходимость вывернуть душу наизнанку.
Для нее мир состоял не из статистических цифр и слоганов на билбордах
(как для большинства ее коллег), а из тысячи вкусов, запахов, цветов и удивлений.
Каждую эмоцию она старалась рафинировать и оставлять на будущее, словно
волшебный изумруд в шкатулке воспоминаний, чтобы при удобном случае открыть
свой тайник и полюбоваться сверканием хрустальных граней. Иногда, наряжаясь
перед зеркалом, она примеряла несколько платьев, выбирала, какое лучше
подойдет под недавно купленные туфельки, а после подбирала правильное
настроение под стать наряду из огромной гаммы уже пережитых чувств.
Кстати, обмолвлюсь, что желание выговориться часто заставало ее
врасплох где-то на улице, в переполненной маршрутке, в вагоне дребезжащего
поезда или даже в ванной, пока она мыла голову. Тогда она, мокрая, бежала
в свою комнату, оставляя следы на линолеуме, и неровным почерком записывала
на каком-то клочке пару рифмованных строчек. Она не называла это
стихотворениями, так как уж очень хорошо знала вкус настоящей поэзии, но и на
банальное рифмоплетство это не смахивало. Скорее, это можно было назвать
дневником ее памяти. Ведь подобные записи служили уникальной возможностью
сохранить на годы не только знание того, что и как происходило, но и само
ощущение (такое, до дрожи в коленках) того, что это было именно с ней.
136
Вот и в этот раз, прижав телефонную трубку плечом к уху, она копошилась
в сумке до тех пор, пока не вытащила потертую листовку, на которой тут же
карандашом набросала:
ненависть до життя
народжує жагу до існування
і тихий спогад покаяння,
як біль, розгубленний востаннє,
народжує ненависть до життя...
Что из этого получится (и получится ли) она даже не представляла себе. Так
всегда случалось, откуда-то из глубины возникали хитросплетения слов, и от них
нельзя было скрыться. Попрощавшись с подругой, она еще раз внимательно
перечитала только что написанное, перевернула рекламку и увидела, что на ней
красовалось нарисованное детской рукой солнце и многообещающая надпись
«Арт-галерея «Луч». Мы подарим Вам надежду». «Странное название, – тут же
подумала она, – хотя для нашего провинциального городка ничего большего и не
требуется». Однако отбрасывать листовку в сторону она не стала. Во-первых,
хотелось дописать начатое, а, во-вторых, планов на вечер не намечалось.
Кроме того, отношения с солнцем у нее всегда складывались
специфические. Еще со школы она помнила, что «Солнце – это центральное тело
Солнечной системы, раскаленный плазменный шар, типичная звезда-карлик
спектрального класса G2…». С детства это заученное определение из учебника
астрономии вызывало в ней бурю негодования: «Никакое солнце не типичное. И не
карлик. Отнюдь. Оно неповторимо в своей красоте – кроваво-красное в объятиях
заката и безжизненно-бледное на рассвете, когда пробуждается от утомительного
ночного сна», – именно такие романтические аргументы она чаще всего приводила
в защиту «раскаленного плазменного шара».
Пока она блуждала по закоулкам памяти, в ее сознании четко сложились
следующие строки:
занурення до дна
дарує крила, щоб злетіти в небо,
перелік душ, яким щось знову треба,
і на долоні відгук рани – Гебу
малює нам занурення до дна...
Ей совсем не хотелось коротать еще один вечер в одиночестве, потому она
натянула джинсы и любимый свитер и отправилась по указанному в листовке
адресу. Сев в маршрутку, она с головой окунулась в размышления, так, что чуть не
проехала нужную остановку. Пройдя два проулка, она свернула в тихий дворик, где
и должна была располагаться галерея. Нужный дом нашла сразу, поскольку
несколько лет в детстве ходила в бассейн, расположенный неподалеку, и хорошо
представляла себе местные закоулки. Несмотря на осеннюю погоду, вспомнила
о том, что весной здесь необыкновенно красиво. Этот дворик засажен вишнями
и абрикосами, с первым апрельским солнышком он наполняется упоительным
137
сладким ароматом, а белоснежные шары деревьев напоминают мягкую перину,

в которой так и хочется утонуть.
Приоткрыв парадную дверь, она вошла в подъезд и несмело нажала звонок
квартиры, на которой висела табличка с названием вышеупомянутой галереи.
Ей тут же открыла дверь молодая приветливая девушка и пригласила войти, вход
оказался свободным. В небольшом уютном помещении на стене располагался
триптих, подойдя ближе, она разглядела лаконичное название «Возрождение».
На нем восходящее солнце едва лишь проблескивало через черную завесу
дождевых туч. «Это наша лучшая работа, обратите внимание, – обратилась к ней
девушка-экскурсовод, – ее автор – талантливый современный художник, Анатолий
Петров». Нашу героиню сейчас мало интересовала биографическая справка
о творческой деятельности молодого и перспективного парня, она была вся во
власти зачаровавшей ее картины. При имени художника полузабытое
воспоминание попробовало, было, напомнить о себе, но она тут же отбросила его
прочь, интуитивно отмахнувшись рукой. «Это абсолютно случайное совпадение,
ничего подобного не может произойти в жизни, он давно в Киеве учит студентов
английскому и ему совсем не до художеств! Мало ли Петровых в стране, что тут
такого...» – примерно такие мысли проносились у нее в голове. Она жадно
всматривалась в полотно, на котором природа словно оживала, а долгожданное
солнце готово было согреть зрителя своим теплом. До картины хотелось
дотронуться, такую энергетику излучали краски, столько надежды было в каждом
движении кисти.
Пройдя во вторую комнату, она принялась рассматривать остальные
полотна. На одном красовался уютный львовский дворик, вымощенный брусчаткой,
на другом – ялтинская набережная, мраморные плиты которой отражали небесную
лазурь, на третьем – киевская площадь Независимости. Одна работа привлекла
особое внимание: на верхней плацкартной полке лежала шестиструнная гитара,
внизу подпись «Zp – Kyіv. С любовью». Почему-то от увиденного ее бросило в жар,
ладошки вспотели, а сердце стало предательски громко стучать. «Нет, этого не
может быть, – она бессильно опустилась на стул, – я отказываюсь в это верить»:
солоний смак доріг
не більш, не менш, ніж просто перепони,
розірвані, як спогади, кордони,
і дощ, як кришталеві гроні,
то просто твій солоний смак доріг...
Будто опьянев от эмоций, она с трудом нашла в себе силы встать и,
шатаясь, вышла из галереи. Она не знала, куда идти, что делать, как жить дальше,
когда вдруг все то, что было похоронено на кладбище воспоминаний, вдруг ожило,
стало осязаемо и ощущаемо. Перед глазами проносились обрывки воспоминаний
из ее молодости. Она, простая провинциальная девчонка, и он, талантливый до
умопомрачения, мальчик-ветер, мальчик-счастливый-случай. Их встреча,
случайная до невозможности, стала началом большого чувства, которому оба не
сумели дать ладу. Она в свои 17 думала, как скрестить две жизни, которые шли до
138
этого своим чередом в разных городах, а он, хоть и был старше, верил, что все
и так образуется. Само по себе. Возможно, потому она и ушла. Много лет назад.
Пока подобные мысли крутились в ее голове, она дошла до набережной.
Когда-то они пели здесь песни и держали друг друга за руки, говорили о жизни
и мечтали о будущем. В будние дни набережная обыкновенно пуста. Так было
и сейчас. Неспешно дышала синяя вода, покрытая рябью от легкого осеннего
ветра. Слышался шорох плачущих ив, усеянных закатными солнечными бликами.
Бабье лето лениво прощалось с этим берегом, целуя вспоминание чьих-то шагов,
застывших в золоте песка. И это воспоминание поднималось еле уловимой дымкой
к пелене облаков. Откуда-то издалека доносились обрывки разговора, который
привлек ее внимание...
– Ну сколько можно тебе объяснять, что жизнь – это шутка высших миров.
В ней бесполезно искать причины и следствия. Для нее твоя улыбка – все равно,
что одна из капель дождя, проливающегося ливнем в знойный летний день.
– А вдруг все не так? Вдруг я рожден, чтобы покорить этот мир?
– Тогда тебе придется покорить самого себя.
– Но почему же? Ты только представь – шикарная жизнь, всеобщая любовь,
и каждый день – неповторим. Разве ты об этом не мечтала?
– Все это пустяки. Взгляни, я черчу круги на этом песке, но один порыв ветра
в силах разметать все.
– Но причем здесь та жизнь, о которой я тебе говорю?
– Но ведь ее может не стать через мгновенье… Представь себе прогулку по
лунной дорожке, по глади этой воды. Серебряный дождь и объятие зефирного
ветра. А в небе – отзвуки колокольного звона...
– Да ты наивная глупая девчонка, которая до сих пор ничего не смыслит
в жизни! – послышался раздраженный голос.
Шум проезжающей мимо иномарки заглушил этот увлекательный разговор.
Всего лишь на мгновение ее обдало леденящей волной поднявшейся пыли. Едва
успев отвернуться, чтобы пыль не попала в глаза, она вдруг услышала, будто
сквозь вечность вневременья…
– ... летать? Да я уже лечууу!!!
Истошный мужской крик... Леденящая капелька пота скатилась по ее лбу... Она
стремительно рванулась на этот звук. В ужасе останавливаясь, увидела парня,
схватившегося за волосы. В его глазах был отблеск окаменевшего ужаса. Время
замерло. Стрелки часов остановились. Застыли на цифре 19:17. Она подошла ближе.
Реальность походила на стоп-кадр в плохо отснятом кинофильме, дешевой
мелодраме с отнюдь не счастливым концом. Рот парня был обезображен воплем
отчаянья. Длинные русые волосы разметались по плечам. Не решаясь взглянуть вниз,
она совсем близко подошла к краю парапета, на котором, видимо, сидела парочка.
С глухим вздохом опустила глаза. На бетонной плите в неестественной позе
лежала девушка. Длинные белые волосы были скомканы в растрепавшемся
хвосте, перехваченном банданой. При виде надписи на майке: «I’ll live forever»
139
в горле сжался судорожный комок. Дыхание было перехвачено чьей-то сильной

рукой. Болезненный спазм внизу живота отбросил ее на шершавый асфальт.
Перед глазами плавился закат, кровавой пеленой заволакивая ее глаза.
Когда она очнулась, фильм снова продолжался. Кто-то, видимо, догадался
нажать клавишу «Play». Парень с остекленевшим взглядом все также сидел
на парапете, отвечая по инерции на вопросы милиции. Рядом стояла карета
скорой. Поднявшись, она усилием воли заставила себя взглянуть туда, где лежала
несчастная. Тело было накрыто белой простыней. Вокруг была пара зевак,
не решавшихся подойти ближе. Что ее поразило больше всего, так это несколько
перьев, выглядывающих из-под накинутого отрезка ткани. Почему-то тело даже не
перевернули и неуклюже вывихнутая рука, усыпанная россыпью фенек, указывала
куда-то вдаль. Проследив за ней взглядом, она увидела все то же солнце, что
заливало бардовым сиянием набережную. Теперь оно было траурным. Огненный
диск, одетый в пелену грозовых облаков. Все предвещало бурю – проливной
дождь, готовый смыть эту невинно пролитую кровь.
«Возрождение…» – промелькнуло в ее голове. Увиденный в галерее триптих
нелепой насмешкой возник перед глазами. Неужели и для этой девчушки, жизнь
которой в мгновение так нелепо оборвалась, будет возрождение? Она вспомнила
свои 17 лет, когда точно также шагала с парапета своей жизни вниз… Уходя от
него, надеялась взлететь в небо, а вышло, что сама себе обломила крылья.
Гордилась самодостаточностью, но заработала ее ценой переполовиненной души.
От ужасной сцены, свидетельницей которой стала, она впала в какое-то забытье:
ненависть до життя
народжує жагу до існування,
тремтливих губ ледь чутне позіхання,
і спогад з мрій твоїх... кохання
народжує ненависть до життя.
Коли зібралася родина
Олена Беребелюх, Хмельницький
Знову мене лякає ця величезна голова у повітрі. Тепер вона над шафою.
Бач, скалиться до мене. «Чого? – питаю. – Чого тобі треба?!». Невже воно?
Невже – ВОНА близько? Моя слабкість, моя слабкість. За своє життя я вперше так
втомилася, уже кілька місяців не підводжуся з ліжка. Ніби ланцюгами надміцними
мене прикули до ліжка. Хто це зробив? Хто посмів на мене підняти руку? Я знаю
хто – старість. Як же ж так? Як?
Ні, мені 93 роки, але я хочу і мушу жити. Мій Льончик – він тільки моя ноша.
Скоро розміняє восьмий десяток, але ні сім’ї, ні дітей, ні люблячої душі поряд.
Настраждався, настраждався. Він безпомічний, наче маля… Все горілка та болячка.
Думала, що збожеволію, коли повернулася тоді додому та побачила його
140
непритомного на підлозі, з розрізаними бритвою венами та червоною калюжею

крові довкола. «А дочка, коли повернеться, а онуки? Нажахані будуть до смерті», –
подумалося. Молодшій дочці, здається, тоді я зателефонувала, вона швидко
приїхала з заводу: «Мамо, що сталося? Мамо! Що з ним?». Ледве врятували.
Скільки разів рятували? Щойно горілка відступить, як приходить болячка.
Моторошно, коли він скляними очима дивиться у холодний відблиск дзеркал, і веде
розмову з кимось, хто існує лише в його уяві. Дякувати Богу, що двадцять років
тому дочка разом з малими забралися звідси на нову квартиру, вони більше не
мусять спати у будинку, де доводиться наглухо зачиняти двері у кімнату. Ховатися
не від злодіїв, а від рідної, але хворої, людини. Серце краялося щоразу, коли його,
мою кровинку, доводилося віддавати у руки лікарів божевільні. За що? За що йому
таке? Скільки разів, коли Льонцю, змученого горілкою, доводилося на своїх старчих
плечах підіймати на вулиці та тягти до хати, вкладати спати або вночі підносити
з льодяної підлоги та класти на ліжко, бо йому відмовили ноги. Іще рік тому я могла,
могла… могла. Тепер, якщо ВОНА прийшла по мою душу та тіло, що з ним буде?
В обох дочок – свої сім’ї, свої турботи. Мною вони всі опікуються, а ним хто буде?
На додаток ще й ця легенева короста десь узялася. Добре, що хоч не заразний…
І навіщо я замолоду його на ті кляті заробітки відпустила? Куди він тоді на півроку
зник, що з ним робили? Чому уся спина його була у різаних ранах? Що сталося
з моїм здоровим хлопчиком? Ніколи не розповідав, казав, коли був при собі: «Чого,
мамо, вчепилися? Не пам’ятаю я!». І відводив свої очі. Біда…
Куди зникла батьківська хата, яку ще мить тому я так ясно бачила?
Де батько, де мати, де малі Павло, Марічка, Філя? Чому я не можу стати на ноги?
Знову вона – чорна курноса чоловіча голова… Кажуть, що ВОНА – то жінка. Але не
може жінка бути страшною. Ні, ВОНА – то чоловік… Хто ці дві немолоді пані?
«Мило, Анюто, як ви встигли так швидко зістаритися?» – питаю я, зрозумівши, що
це – мої дочки. Не пізнала зо сну. Ті лише посміхаються – ніби й весело, – а в очах
їх така туга… Я так пишалася своїми красунями, хоч про це їм ніколи не казала.
Мені нашіптували: «Женю, твої доці такі гарненькі – всі в мати!». Я відповідала:
«Такі, як усі». А душа моя аж співала від радості! Анюто, ніби іще вчора ми грали
твоє з Колею весілля… Вся родина зібралася, всі сусіди… Тоді думалося: хоч діти
поживуть. А то за чорною роботою, коли на плечах бичків з ярмарки носила через
снігові кучугури у кирзових чоловічих чоботях, я світу не бачила. Діти росли як
бур’яни. Мій Янек захворів тоді тяжко, ніякі столичні лікарі йому не допомогли –
пішов рано. Мені тоді скільки було? Лише 42. А наймолодшій – Мілі – лише вісім.
Біда… Хіба вони маму дома бачили? Ні! Лише на свята. Ото куплю найменшій
платтячко, найстаршій – хустинку, а синові – вишиту сорочку, і йду до церкви,
бо Великдень. Мені – все одно, а їм не можна. Діти мої – партійні! Комсомольці та
піонери. Виженуть комуністи з партії. Та хай дома сплять, бо ж втомилися. Анюта
працює на фабриці – шиє. Льонько – тракторист у ближньому колгоспі (у місті
роботи знайти не зміг). А з найменшої чого питати? Дрібнота шкільна. Ось піду до
церкви, де такі самі, як я, «спекулянти» з базару вшановують святе Воскресіння,
141
побачу людей. Потім усі – до мамці. Візьму великоднього кошика та підемо з дітьми.
Ото весело було! Ми – вісім сестер і братів з чоловіками та дружинами – стіл
накриємо у хаті, та й сядемо снідати. Наша мама – у центрі столу. Паски поїмо,
крашанками закусимо, вином та горілкою зап’ємо. Та й співати! Борис розтягне
свого баяна, то й молодь йде до танцю. Хоч відпочину. А то вже й за картоплю
треба братися після свят.
«Мамо, мамо, що ти робиш?» – чую голос Анюти. «В’яжу. Доріжечку з ниток
старих. Хочу щоби у хаті її постелили, а то, дивися, старі як вже зносилися. Треба
щось добре на підлогу кинути! Он люди до мене ходять – соромно якось!» –
відповідаю. «Мамцю, ляж-но відпочинь, а то стомилася!». Дивлюся на свої скручені
старечі пальці і розумію: дійсно, стомилася. Щось не так з моєю голівонькою. Невже
я божеволію услід за сином? Ніяких шпиць та ниток у руках немає, вони ніби щезли
безслідно. Лише зім’ятий краєчок ковдри тримаю обома руками… Невже здалося?
Піднімаю очі вгору… Ні, тільки не це. «Анюто, швидко ходи сюди – щось скажу!».
Вона сідає біля мене на край ліжка і запитує: «Що, мамо?». «Ти диви, тая голова,
що я тобі про неї казала – з огидною пикою зараз у тебе за плечима! Тихо, не
обертайся! Воно стежить за тобою!». Як воно мерзенно посміхається! «Мамо, там
нікого немає!». Я міцно пригортаю до себе Аню. Звідки сили взялися? «Мамо
заспокойся! Все добре!». Я вірю, що усе добре. Відпускаю її від себе, а голова десь
заховується. Напевне, іще не час… Вірніше, іще є трохи часу.
Є, є, є… Він є, він..! Знову я прийшла до тітки, знову цей дорослий красень тут.
Він з доброї родини, заможної. Таких тепер називають інтелігенцією. Чому він так
уважно на мене дивиться, ніби хоче сказати щось важливе, але розмірковує: варто чи
ні? Стою, дивлюся йому прямісінько у вічі, а серце то холодіє, то обдає гарячим
полум’ям. Чого ж зараз чекати? «Геню, – звертається він до мене польською
мовою. – Я хочу з Вами поговорити. Тітка, здається знає, про що йтиметься.
«Женюсю, ви тут побудьте, а я побігла в погреб, візьму огірочків до картопельки.
Смажена картопелька без солоних огірочків – так не може бути!». Залишаюся
наодинці з дорослим чоловіком. Мені – 23, йому вже 45. Але він такий гарний, такий
добрий, такий вихований, такий освічений! «Геню, я Вас кохаю. Я, звісно, не надто
молодий, а Ви така гарна юна дівчина! Геню, перед тим, як я піду до Ваших батьків,
хочу знати: Ви б погодилися вийти за мене заміж?». Серце завмирає… Дивлюся
йому у вічі та не вірю. Невже? Невже він, польський шляхтич, на якого повсякчас
задивляються усі місцеві молодиці, одружиться зі мною – простою селянкою,
яка навіть не спромоглася через тяжку роботу з дванадцяти років навчитися читати?
Ні, я сплю, це – сон! «Пане Янеку, та невже я гідна бути Вашою дружиною? Що
скажуть Ваші сестри, брат? Адже одружуєтесь з простолюдинкою». Він міцно обійняв
мене, і прошепотів тихо-тихо: «Геню, виходьте за мене заміж. А сестри хай
займаються своїм життям. Я їм не дам Вас скривдити». І я повірила. Ті вісімнадцять
років, аж до смерті Янека, були чи не найщасливішими у моєму житті. Я так його
любила, так кохала! Навіть коли він у війну лежав з хворими нирками, навіть коли
його повели до НКВС через захованого в льосі поляка, коли він доживав свої останні
142
дні. Як же стиснулося моє серце, коли лікарі оголосили страшний діагноз – рак
шлунку! Так швидко його не стало. Півстоліття сама. Та ж залицялися до мене
чоловіки – ніби непогана на лице була, та й роботяща. Але хіба хтось зміг би
замінити мені мого чоловіка, а дітям – їхнього батька? Та чи з вітчимом їм було б
добре? Краще вже сама поратимусь по господарству.
«Геню, мила моя, Геню!» – так тепло і спокійно в його обіймах. «Бабусю, як
ти?», – чую крізь сон голос онука. От пощастило! Поміж трьох дівок один хлопець –
Мілин Олекса. «Ти диви, ми до тебе Софійку привели! Софійко, привітайся
з бабусею!». Усе-таки я – щаслива! Дочекалася двох правнуків. Коли на тебе
дивляться такі осяйні, веселі дитячі оченята, умить забуваєш про всі свої туги та
розумієш: життя триває попри все. Я посміхаюся у відповідь. Рефлекторно тягнуся
до трирічної правнучки, яка, наче янгол, простягає до мене свої рученята. Не
боїться, таку стару і страшну – не боїться! Оце щастя… «А ну що у бабці є?».
Засовую руку під подушку, де в мене приховані десяток гривень і кілька цукерок.
Онук починає мене сварити: «Бабусю, та ти що? Ми не візьмемо!». «Беріть, кажу,
бо ображуся. Це я не Вам даю, а їй». Олексій дякує та приймає від мене гостинці
для малої. «Софійко, дитинко, а посидь коло старенької бабці?» – каже Олексина
дружина. Проте, мала починає плакати. «Даремно зраділа», – думається мені. Таки
я страшна і стара. А може, вона побачила те ж видіння, що не дає покою мені вже
стільки місяців поспіль? Ні, ні, це – мій жах…
Мій жах, мій жах…. Гроші. Через гроші мої діти не влаштувалися у житті.
Кажуть: усе було безкоштовним. Але ж не могла я, виховуючи одна трьох, дати їм
освіту! Не вистачало – чи то грошей, чи то нахабності. Чим заробляла копійки?
Постійні квартиранти у маленькому будиночку на три крихітні кімнати, базар –
щодня. Але цього не було досить. Зараз пригадую: де ті сили бралися, щоби бичків
на собі тягати? Мої заробітки називали спекуляцією, спокою не давали.
«Спекулянтка!» – казали. Розжилася за таким життям! Піду в магазин до знайомих
дівчат. Вони щойно зелену цибулю отримали. Для мене залишать кілька кіло.
Я з нею додому прийду, в дитячу балію покладу, аби вона не зів’яла. Ввечері, коли
домашні справи будуть зроблені, сяду собі в садочку біля хати та й чищу свою
здобич до опівночі, в’яжу у пучечки. Взимку купувала капусту, квасила її, хрін терла.
Тепер і дочки так поневіряються… Мілині діти ще малі були, а зими – не як
теперішні, з морозом. Сяду собі на порозі будинку, відкрию трохи двері на вулицю, а
в кімнату, де граються діти, міцно прикрию. Вдягнуся у фуфайку, і готую
«делікатес» для містян. Рано-вранці, о шостій годині, щоб застати вільне місце,
біжу з санчатами, доверху наповненими банками з квашеною капустою й тертим
хріном, на базар. Добре, що він недалеко. Там було весело: допоки «відвоюєш»
собі місце, треба перегризтися з кількома бабами. Але – таке життя. Їм теж треба
торгувати. Он йде покупець. «Доброго дня, бабусю!». «Доброго дня!» – відповідаю.
«А чи є у Вас сьогодні хрін – до холодцю хочу взяти. Жінка наказувала брати тільки
у Вас. Каже, такого міцного ні в кого тут немає! А чи він не зіпсувався у Вас?».
«Та що Ви таке кажете! Ось, дивіться» – показую йому банку із яскраво-рожевою
143
кашкою. «Я цукор, як інші, не додаю! Лише хрін та борщ!». «Ні, бабусю, дайте-но
мені понюхати банку!». «А то чи Ви при своєму розумі, того не можна робити!».
Покупець мене не слухає. Я поступаюся: «То Бог з Вами!». Він підносить банку аж
до свого носу, і раптом починає хапати ротом повітря!». «А хай Вам! Ото міцний!» –
вигукує. «А то! Я ж попереджала! Так можна і без нюху залишитись!» – відповідаю
я. Він дає мені 250-грамову банку з-під майонезу та каже: «Кладіть! Тепер і я знаю,
що у Вас найкріпший хрін. А капуста у Вас добра?». «А то! Куштуйте!». «Дайте-но
мені ще літру Вашої капустки! Ото добре! Буде й закусь до столу!». Поки покупців
немає, треба хрін по маленьких баночках розкласти, та й капусту витягти з санчат.
Добре, що торгуємо сьогодні не на дворі, а всередині критого ринку, – хоч не
змерзну. А йти додому через холод немає як – треба щось вторгувати. Бо ж Міла
з малими дома в декреті, а той її Володька дулю дасть. Пішов до своєї коханки, до
дітей навіть носа не суне… Але якось воно буде. Поки Бог мені дає сили…
Відкриваю очі, і прилавок тане наче марево. Що то було? Яка тяжка втома…
От би Коля прийшов… Я так давно його не бачила! Анюта є, а її чоловік де?
«Анюто, а де Коля?». «Мамо, він такий негодний. Погано себе почуває, усю ніч не
спав – серце знову хапало!». Шкода. Невже я його більше не побачу? Серце за
нього так само болить, як і за рідними дітьми. Звісно, інакше і бути не може. Коля
повернувся з армії, батьків немає – їх німці розстріляли ще в 41-ому. Пішов до
братів. А там хіба побачив добре? У них вже свої сім’ї. Та й кому потрібен зайвий
рот у хаті? Припав він мені до душі, синочок. Завше допоможе по господарству,
тільки-но поклич. Любила я йому готувати. Наварю борщу, наллю йому миску, а він
чи не ложку глитає. Каже: «Ось різний борщ їв, але Ваш – найсмачніший!». Ой,
синочку, найсмачніший – мамин борщ. Ось називаєш ти мене мамою, бо своєї не
бачив. А був би найсмачнішим не мій борщ – я то знаю. А скільки ми з ним грибів
назбирали! От би іще сили сісти у коляску його мотоцикла та разом податися по
опеньки!.. Але чому та макітра, заперечуючи моїм думкам, крутить головою?
Кажеш, ні? «Помиляєшся, нечиста!» – вигукую вголос. На крик прибігли дочки.
«Мамусю, та що таке?». «Він, клятий, каже, що ніколи я вже не підведуся!
Помиляється!».
Сьогодні доволі туманний ранок. Воно казало, що я більше не підведуся!
Я ж казала, що помилявся. Я знаю. Сьогодні мені вже ліпше, набагато ліпше.
Я хочу їсти. Дуже. Он онука, я її попрошу, аби вона мені щось зготувала. «Ну,
Яринко, я їсти хочу! Що ви навіть бабусю не погодуєте?». «Бабусю, зараз,
рідненька!» – зраділа вона. «Що будеш?». «Все буду!». Я бачила, що сьогодні діти
ліпили пельмені. «Хочу я бульйону з пельменями!». Поки готується, я зараз
відпочину трохи, адже мені сили знадобляться. Зараз поїм, наберуся сили, і,
напевне, завтра підведуся. Ось і чорна голова, що вже довго не давала мені
спокою, кудись зникла. Ага, злякалася, злякалася! Так воно!
Треба сказати своїм дівкам, щоби вони, допоки не пізно, тюльпани посадили.
Бо вдарять морози, то й насіння квітів пропаде. А там сніги. Треба картоплю
перебрати та й заховати у погребі. Зараз перезимуємо, а навесні й кабанчика, як
144
колись, заведемо… Ой, як божественно пахне! То мені наїдки несуть. Смачно!

Такий наваристий ароматний бульйон, такі ніжні пельмені, аж тануть у роті!
Дивлюсь у вікно. Туман надворі стає усе щільнішим. Раптом за вікном я чую
дивні звуки. Щось вони мені нагадували – таке, що йшло з дитинства. Точно! Це ж
голос батька! «Гей, Женю! Ти де? Збирайся, вже час!». Я озираюся навкруги. Ніби
здалека бачу дочок.
«Женю! Нас мати чекає! Гайда на підводу!» – батечко кличе. З вікна на мене
позирає та сама зникла страшенна голова. Ні, не може бути! Раптом вона набуває
тулуба, риси обличчя стають приязними і до болю пізнаваними. Боже… Та це ж…
«Батечку!» – виривається крик з грудей! Вмить мої ноги наче звільнилися від
кайданів, пальці вирівнялися, кудись зник старечий горб, дихати стало легко – наче
хтось розрубив ті ланцюги, що вже майже рік тримали мене у полоні. І, на диво,
я покинула цю ненависну постіль, до якої була прикута. Покинувши ліжко, я вибігла
на вулицю. У дворі стояв наш кінь Рябко, запряжений возом. На возі сидів батько
і радісно мені посміхався. «Донечко, – сказав він, – майже уся родина вже
зібралася, лише тебе чекаємо. Поїхали!». «А як же вони?» – показую на будинок,
в якому у сльозах стояли діти і онуки. Чому вони плачуть? Я зараз піду і скажу їм,
щоби не плакали». Що ж сталося? Перехопивши мій погляд та здогадавшись про
мої наміри, батько сумно похитав головою: «Не треба, вони тебе зараз не почують.
Але потім ти за ними сама прийдеш. Пізніше…».
Звернення сильної Жінки до чоловіків. Думки у стилі постмодернізму
Ольга Трюхан, Бердянськ
Зустрілися. Нарешті. Ось я, справжня Жінка. Просто перед вами. Тільки

зараз і ніколи більше! Як у тих телешоу, змістовних і не дуже, завжди крикливих,
яскравих і сенсаційних промовах начебто важливих людей у всесильних ЗМІ, яким
ви поклоняєтеся, порад яких дослухаєтеся одразу ж і переважно беззастережно.
Хоча… ні, не так. Це буде щире звернення, чи не найправдивіше з того, що вам
доведеться колись почути.
Маєте можливість зазирнути в мою душу, сповнену примар, бажань, страхів,
хитрощів, беззастережності, любові, відданості, ненависті, лагідності, логічності,
непослідовності, волі, терпимості, рішучості, співчуття,
Само тності,
само свідомості,
само стійності,
само збереження,
само поваги,
само руйнації,
само пожертви.
145
Якою ж ви мене побачите? Такою, як самі оберете. Такою, як захочете.

Такою, як зможу предстати перед вами.
Так, ви завжди знали (хоча деколи й не визнавали це вголос), я й справді
маю величезну силу, могутність у своїх думках і діях, здатність до перетворень,
волю до життя в найрізноманітніших умовах, геніальність у створенні домашнього
затишку, талант до державних переворотів, революцій, зміни поступу історії,
можливості до виконання будь-якої соціальної функції й ролі у вашому
персональному житті. Такі багатства в моєму серці… існують, щоб бути комусь
подарованими, присвяченими, відданими.
Роксолана, Маруся Чурай, Маргарет Тетчер, Мавка, Жанна д’Арк… У мене
багато облич, образів, втілень. Реальні чи вигадані, вони всі були справжніми жінками.
Завжди й у всьому.
Бо так веліло серце.
Бо інакше не виходило.
Цих і схожих на них ви знаєте, пам’ятаєте, поважаєте (наслідуєте? боїтесь?
тільки зараз дізналися про їх існування?).
Саме мене ви так довго шукали, зустрічали раптово (а як по-іншому?),
не могли змиритися з таким всеохоплюючим щастям, а тому й втрачали так швидко,
але неодмінно болісно. Уже потім більш за все хотіли забути… хоча ні – запам’ятати,
щоб оминати надалі… (і не виходило ні того, ні іншого). Я все розумію, навіщо
обирати складних людей, якщо можна й простіше, тихіше, сіріше? А раптом не зможе
зрівнятися душею самі з собою поряд зі мною, а раптом перестанете відчувати себе
Богом, а раптом вигадка патріархату розіб’ється о справжні почуття? Лячно. Боялися
моєї любові, сили й змахів крил (янгола чи демона? не знаю… вам вирішувати).
Хоча… Навіщо собі брехати? Ніколи не відпускали ви мене зі свого серця,
інакше було б нудно, марно, нестерпно, невиліковно боляче жити. Живете спогадами?
Теж мені задоволення.
Ви ж так любите повторювати, що зрозуміти Жінку неможливо, а прийняти –
взагалі видумка фантастів, безглуздіша, ніж «електрифікація всієї країни». Увага!
Надаю інструкцію до розуміння Жінки. Читати один раз, обдумувати декілька,
повторювати про себе до кінця днів своїх. Насолоджуйтесь.
Інструкція до
розуміння Жінки
1. Я
2. –
3. безмір
4. порухів,
5. поривань,
6. страждань,
7. задоволень,
8. переконань,
9. найчудніших
146
10. ваших вигадок.

Сподіваюся, вам це допоможе. Осягли СУТНІСТЬ? Ці пункти одкровення,
безумовно, допомогли вам усвідомити думку, яку ЗАВЖДИ хотіли спіймати, як
синього птаха. Тепер ПРИХОВАНА правда стала явною, як вам казали в дитинстві.
Бачите, скільки я вам
розповіла,
розкрила,
розсекретила,
розтлумачила,
роз’яснила,
роззброїла себе,
озброїла вас.
Вам приємно так думати, на це вам хочеться сподіватися, цього ви очікували.
Одне тільки зберегла наостанок. Синтез всього, що нашепотіла вам за цю недовгу
зустріч. Таке собі «замість висновку».
Тільки сильний чоловік буде по-справжньому щасливий із справжньою
Жінкою. Йому не треба тих дурних інструкцій, зайвих слів, безглуздих переживань,
з’ясувань, підозр, перевірок, підсвідомого прагнення до розчарування, нерішучості
перед зачиненими дверима. Він має достатньо мужності вірити своєму серцю
й очам. Тоді… відкрию вам таємницю… Приходить інша жінка. Третьою до цих
двох. Сама з’являється, коли її не звали. Але завжди чекали. Ім’я їй – Любов.
Впевнена, серед вас є чоловіки, гідні сильної жінки. Чи не так?
Ж.
***
Олена Мяус, Черкаси
Танці на хмарах
У понеділок мене викликав начальник. Боязко вплила до його кабінету і він
повідомив:
– Ти звільнена.
Шокована запитала:
– Чому?
– Я все знаю, про те, як ти після роботи брала драбину, залазила на хмари і
танцювала.
– Це неправда, – плачучи, брехала. – Мене обмовляють.
– Не вірю, – сказав. – Твоє волосся стало білим, ти плаваєш, коли
пересуваєшся по землі.
Затуливши обличчя долонями плакала, не могла стримати сліз.
147
– Ти ж всього-на-всього мала здавати в оренду драбини нашої фірми по сто

гривень за годину. Одна людина має право лише тричі на рік вилазити на хмари.
Ти ж робила це щовечора. Усі клієнти бачили твої танці. Сором.
Я виплила з його кабінету, в очах було темно. Не уявляла своє життя без
роботи, хмар і танців. Тиждень пролежала хвора вдома, але довелося вийти у світ.
Я влаштувалася працювати квіткаркою, хоча завжди зневажала квіти.
А на моєму колишньому місці працювала вже інша. І вона також, як і я, брала
після роботи драбину, вилазила на хмари і танцювала. Усі бачили це, проте
мовчали. Її рухи були незграбні, а па не граційні, вона не вміла вибирати музику, не
відчувала ритм.
Щоранку дорогою до квіткового саду я зводила очі до неба, милувалася
хмарами. Мені суворо заборонили в оренду брати драбину і топтати їх кучеряву
поверхню.
А на новій роботі маргаритки називали мене несміяною. Фіалки погано росли
в моєму саду і мені набридав нарцис.
З часом я знову почала ходити по землі, а не плавати, волоссю повернувся
каштановий колір. А та інша і досі працювала там, де раніше я, і танцювала
щовечора після роботи.
– Злізь, а то я розповім начальнику, – крикнула одного разу їй, не
стримавшись.
– Не твоя справа, – відповіла вона. – Я в танцях найкраща.
А мене стомлювала нова робота. Хотілося танцювати, але без хмар я не
могла зробити жодного па. Маргаритки та півонії співчували мені, а фіалки зів’яли,
бо поливала їх не любов’ю, а сльозами.
– Якщо твоє призначення танцювати, то ти обов’язково робитимеш це, –
заспокоював мене нарцис.
Його слова стали пророчими. Одного ранку, коли йшла на роботу, за звичкою
звівши очі до неба, хмари раптом спустилися мені до ніг. Вони вкрили всю
поверхню землі.
– Танцюй, ми також сумуємо за тобою, – почула я їхній голос.
– Не хочеться, – відмахнулася і поспішила на роботу, бо спізнювалася.
На мене чекали маргаритки та півонії, які стали моїми кращими подругами.
Також я знову почала вирощувати фіалки, а в нарциса була до нестями закохана.
Перукар
Безжально зрізую її руді коси. Пасма, що були раніше прикрасою голови,
складаються в кумедний візерунок на підлозі. Стрижу її налисо, «під нуль». Для
того, щоб стала, ніби нуль, несуттєва.
Вона сама винна, що сіла в оце крісло. Довірилася, дозволивши торкатися
руками, гребінцем, ножицями волосся. Даремно спить. Ніколи більше не засне вона
в кріслі перукаря. А коли прокинеться, то з жахом закричить:
– Що ти накоїла?
148
– Ви можете придбати перуку. Тут недалеко, у магазині за рогом.

Далі вона метатиметься. Верещатиме, як навіжена. Скаржитиметься
адміністратору. Мені скажуть, що звільнена та більше не працюватиму ні в одній із
перукарень міста, навіть прибиральницею. Але я радітиму лише тому, що моя
пам’ять навіки сфотографувала чудернацький візерунок з її пасом на підлозі.
Не гарно бути рудою і красти чужих чоловіків.
Я вважала, що Він зі мною одружиться. Тому, коли не здужав та казав: «Мені
зле», – я купувала ліки, поїла його молоком із медом. Коли ж обійняв посаду
заступника директора, то говорив: «Як усе добре». А я готувала святкову вечерю та
запрошувала його колег і друзів.
Декорації наших стосунків упали тоді, як прийшла рудоволоса. Він почав
дорікати: «Ти дуже ледача. З цією вадою ніколи не виграєш міжнародний конкурс
перукарів».
Та Він пішов не з рудою, а з блондинкою. Я ж програла на тому конкурсі.
Проте всім, хто запитає про мотиви мого вчинку, не розповідатиму цієї історії,
а казатиму замість виправдання: «Я ненавиджу рудих».
Стригти вже нічого, тому буджу свою клієнтку. Розплющує очі, дивиться
у дзеркало та промовляє: «Це те, що я хотіла. Набридло довге волосся. Тепер
я зекономлю на гребінцях, лаках, пінках, кондиціонерах і шампунях».
Вона йде – Осінь, лишивши гарні чайові пасмами листя. А я перегортаю
календар: перше грудня – на черзі Зима.
– Наступний! – кричу.
До мене в крісло сідає блондинка.
Маленька
Слухавка ніжно проспівала: «На добраніч, маленька», – і загула довгими
гудками, але Олеся була не горда, тому набрала його номер ще раз. Він вимкнув
телефон не тому, що більше не міг слухати її лепет, а тому, що хотів поспати.
«Маленька» заридала б, гірко заридала б, якби вміла. Була дванадцята ночі
і вона лягла спати, обнявши подушку, якій не судилося стати вологою від сліз.
– Коли ти вже станеш дорослою? – промовив його голосом сон.
І раптом Олеся побачила біля себе юрбу дорослих. Вони розмовляли між
собою незрозумілою мовою, у них постійно грали нудними, непопулярними
мелодіями мобільні телефони.
«Маленька» хотіла заговорити до них, але у дорослих не було часу, бо вони
поспішали на роботу.
– Ти не хочеш бути маленькою ?– запитав сон його голосом.
– Не хочу, – відповіла Олеся.
– Тоді ознайомся із правилами, – наказав сон. – По-перше, якщо душа
захоче літати невчасно, то значить їй потрібно обрізати крила. До правила номер
один додаються ножиці. По-друге, ніколи не кажи свині в рило, що вона хрюкає.
Тримай це «хро-хро-хро» в собі. Тоді тебе поважатимуть, а головне – свиня буде
149
вдячною. А найголовніше, влаштуйся на найнуднішу роботу, яку тільки зможеш

знайти, і розповідай усім довколишнім, що займаєшся потрібною цікавою справою.
– Роботу? Я не хочу більше працювати. Досить, – запротестувала
«маленька» і розплющила очі від того, що дзвенів будильник.
Сьогодні Олеся мала прокинутися рано, бо надвечір запросила багато
гостей. Повинні прийти: дві сусідки, колишні колеги, давні подруги, дочка із зятем та
онукою і, звичайно, він – той, хто скаже ніжно на вушко: «Ти завжди будеш моєю
«маленькою». А Олеся тим часом задуватиме на іменинному торті рівно п’ятдесят
сім свічок.
Крокодил
Розпускала та змотувала в кучерявий клубок один із доказів провини –
зелений светр. Поки на моїх зап’ястях не клацнули наручники. Вже через півгодини
я сиділа в кабінеті слідчого.
– Розповідай, – наказав він, – як ти, скориставшись службовим становищем,
влаштувала погром у кабінеті пана К. Навіщо подряпала лінолеум, перекинула три
вазони із квітами, пожмакала важливі папери?
– Розумієте, я спочатку не знала, що К. любить тварин, – розпочала розповідь.
Слідчий грюкнув кулаком об стіл, крикнувши:
– Кажи лише те, що стосується справи.
– А ви слухайте, – промовила. – Я кохала К., але він постійно, рівно о сьомій
вечора починав поспішати додому, мотивуючи це тим, що на нього вдома чекає
крокодил.
– Крокодил? – здивувався слідчий. – Який такий крокодил?
– Не перебивайте, – рішуче сказала я. – А крокодил бридкий та зелений. Він
поважно починав походжати кімнатою, жувати килими і невдоволено махати
хвостом, якщо К. затримувався хоча б на п’ять хвилин.
– Його звички не мають значення, – перебив мене слідчий. – Розкажи краще
про светр.
І він кинув переді мною кучерявий клубок та майже розпущений зелений светр.
– Розумієте, у той вечір я захотіла стати схожою на крокодила К. Тому,
вдягнувши цей зелений светр, руками, ніби хвостом, позбивала з підвіконня вазони…
– Розумію, – перебив знову мене слідчий. – Отже, погром в кабінеті
ти влаштувала, наслідуючи крокодила, який належить пану К.
– Ото ж бо і воно, – погодилася.
– Проте, навіщо тобі захотілося бути схожою на того зеленого бридкого
крокодила?
– Він читав книжки йому вголос. Він водив його до найкращих ресторанів.
А мене не жалів.
– Ресторанів? – здивувався слідчий.
Я заплакала, а наступного дня відмовилася від своїх свідчень. К. забрав
заяву, сказавши, що погром в кабінеті – це прикре непорозуміння. На моїх зап’ястях
150
розстебнули наручники. Я перепросила у К. і він, пробачивши, дозволив далі

працювати його секретаркою. Ми знову почали зустрічатися, проте щодня, як
стрілка годинника добігала сьомої вечора, К., як і раніше, починав поспішати
додому, мотивуючи тим, що на нього вдома очікує крокодил.
Марія Магдалина
(продовження «Української Реконкісти» Ніли Зборовської)
Ольга Смольницька, Київ
Жінка
У кожній жінці мені ввижається Ніла. Як я хочу її землі, як я хочу натертися
водою з рідного джерела, бо та материнська водиця завжди свята. Водою
натираються під час обрядів, причому для мислячої людини це не просто зв’язок із
предками чи відродження купальських свят, але й хрещення, і торкання пальцями
свячених крапель із чаші – як у костьолі, там, де католики підходять до розп’яття.
Землею і водою ми лікуємося – інакше нащо прийшли в цей світ? Зриваємо
барвінок, руту-м’яту, чорнобривці, подвійний цвіт – івана-і-марію... Вона оспівувала
ту синьо-жовту квітку. Оспівувала – а я шукала той квіт на берегах річок, у водяному
царстві, у сирих пущах. Нахилялася за мінливим цвітом, не боячись, що мене
схоплять русалки.
Була вода... А тепер – вогонь. Він спалює мене. Моє автодафе вже вирішене.
Подумати тільки, що призначено мені – згоріти. І подумати тільки, що я бачила
Марію Магдалину.
Нагріте повітря тремтить... Я хочу вихопитися з полум’я, але це неможливо.
І тому моє тіло безсило відкидається на стовп.
А до стовпа підходить вона.
– Бачиш її?
Дивно, але біль не відібрав мені мови. І я кажу: «Так».
Про неї стільки писали. Вона жила серед гранатів, які були мов полум’я, що
тепер спалює мене. У неї жбурляли камінням, яке кривавилось і ставало, мов ті
гранати. Ой, що це... я марю?..
– Вона буде в царстві небесному. А ти засуджувала її. Чи засуджуєш тепер?
– Ні! Ні! – чую свій відчайдушний голос. – Ні!
Ні, я не засуджую її. Бо вона стане святою, а мені треба пройти через
автодафе.
Там, де немає полум’я, цвітуть гранати. А небо синє над моїм полум’ям.
Червоне – кров і гранати. І полум’я. Але вогонь також золотий. Тоді: синє небо і
золотий вогонь. Як цвіт івана-і-марії. І полум’я – це ще й фламенко, яке оспівувала
Ніла. Жінка, яку я тепер шукатиму в інших.
151
І на все це дивиться Марія Магдалина.
Чоловік
– Я не хочу до неї ходити.
– То й не ходи, – утомлено відказую я. Сьогодні треба стільки зробити, а тут
прийшов цей багатодітний батько, який весь час зраджує свою дружину, бо ходить
до блудниці. І каже, що ненавидить її, а, бач, усе одно ходить. Де логіка?
Показуючи, що не маю часу вислуховувати дурниці, беруся за перо
й присуваю до себе сувій. Опускаю очі. Коли вже мені дадуть спокій?
Але відвідувач не йде. Він розписує, що виробляє в ліжку та блудниця.
Я вриваю:
– Той, хто розповідає про особисте життя, та ще й іншої людини, насправді
невдаха. Або ненормальний. Tertium non datur.
Як не дивно, він не ображається (хоча нормальний чоловік відчув би себе
покривдженим) і продовжує далі виливати мені душу.
– То що ти хочеш? – не витримую. – Щоб я вислав її з Магдали?
Мовчання.
– Запам’ятай, – продовжую я, – якби чоловіки не ходили до інших жінок, то
блудниць би не було. Ти сам не хочеш визнати, що провина тут твоя. Ти сам собі
завдав клопоту. Усе ж таки як багато в нас від звірів... А тепер іди.
– А що буде з нею? – питає він.
– Нічого, – знизую я плечима.
І справді, нічого. Раніше я засуджував її, а тепер мені все стало надто
зрозуміло. І коли він пішов, я знову присунув до себе сувій і заходився писати
«Молот відьом». Де буде про засудження блуду і перелюбу в чоловіків.
Світлини
(фотоальбом, укладений навмання)
Олена Юрчук, Житомир

Світлина перша (двійник)
А мій двійник крадеться між вікон…
(В. Неборак).
Сьогодні в садку особливо пахне квітами. Вони сплітаються кольорами,
відтінками, тонами та напівтонами, утворюючи мініатюрну емблему життя. У траві
тонко-тонко дзюрчить коник, а десь там, де особливо блакитно, гудуть хрущі.
Твої вікна виходять у садок, що повен шепотіння і пахощів. Сусідські качки
мирно скубуть твою клумбу, руйнуючи схематичну, а тому й неприродну симетрію.
Але тобі байдуже до цього. Світом розливається гармонія.
152
Череда корів бреде вулицею. Ще хвилин десять – і в повітрі солодкий запах

молока затанцює під веселу пісеньку переповнених ним дійниць: дзень! дзень! дзень!
Сусідський кіт перекинув ослін і збив баняка з недоїдками вчорашнього
борщу. Певно, голодний. Виїдає шматки давно охололої картоплі й червону рідину
з жовтими згустками жиру.
Діти весело біжать вулицями. Вони штовхають попереду себе залізне колесо,
й воно дзеленчить, залишаючи сліди на розігрітому від сонця асфальті.
Під вишнею варять картоплю. Дух картоплин і лушпиння заповнює твої
ніздрі. Хочеться їсти, їсти отак, як у дитинстві, вихоплюючи картоплини із ропи
й дмухаючи на почервонілі пальці.
Когось понесли коні. Дядьки хмільно кричать. Страшно. Адреналінить, навіть
алкоголь, який є одвічним супутником крові цих чоловіків, холоне в склеротичних від
віку судинах.
Порожні відра чекають на тебе. Ти підхоплюєш їх легко й простуєш
до сусідської криниці. Корба поволі опускає відро й зачерпує холодну прозору воду.
На поверхню спливає вітрячок-насінина берези. Ти ловиш його руками й раптом
кидаєш погляд на воду на дні колодязя.
На тебе дивиться твій двійник.
Це він сьогодні зрозумів, що в садку особливо пахне квітами... й про кольори,
комах – він.
Це він бачив гармонію і не зачепив сусідських качок.
Це для нього череда корів принесла запашне молоко.
Це він годував кота вчорашнім борщем і радів з того.
Це він чув дзвін дитячого колеса.
Це йому солодко від споминів про картоплю і дитинство.
Це він споглядав шалений біг коней і чув гортанні крики їздового.
Це він ловив насінину в прозорій воді.
І стає тобі так прикро, так гірко від того.
І стає так тихо на душі.
Ти перехиляєшся, і вода приймає тебе.
Відтепер ви єдині, і ти маєш все, що він.
Самотні відра стоять серед вулиці. Череда знову простує на поля, де тонко
дзюркочуть коники й повно духу диких ромашок.
Проявлено.
Світлина друга (соняшник)
Кожного дня він піднімає голову до світла. Певно, сам є світлом або сонцем,
або соняшником. Йому тепло від неба, від самого себе, від життя, у якому зміст
сховано за беззмістовністю існування. Для нього життя саме кусає себе за хвіст,
адже окрім кола своєї голови й кола сонця нічого не бачить (чи можливо в цьому
щось глибше, барочне й пахуче).
Він має сотні думок, що заховані за чорними зернинами істини, які не перед
кожним відкрив би, якби мав свободу. Але її не знає, тому віддає знаки свої людям,
153
горобцям, бджолам, витворюючи структуралістський текст розміром у безкінечність

(справді, у цьому смерть автора).
Він уміє втішати кольорами, яких знає багато. Комусь приваблива зелень,
комусь жовтогарячість – має все для всіх, але нічого для себе, адже не знає очей
своїх. Їх розкриє світу, коли позбудеться зерна істини, але й тоді буде запізно.
Дивитиметься на світ мертвим стооком. Він любить сонце, воно робить вигляд, що
любить його, але йому відомо, що так само воно любить картоплю, буряки, цибулю
й моркву. Хіба варто вірити в почуття гульвіси? Але й до цього йому байдуже, адже
понад усе він любить себе (а може й ненавидить, хто знає межу?).
Кожного вечора він ховає голову від чорноти нічного неба. Не вірить місяцеві.
Не вірить у романтику романтиків. Чорноти вистачає в душі, але не треба лякатися,
то біла чорнота, адже вона не породжена заздрістю чи злістю, але тихою
самотністю і приреченістю. Вечірня роса обсідає його. Можливо, він ловить момент
і ховає у ній свої сльози, щоб зранку знову посміхатися зрадливому сонцю.
У нього немає нічого окрім власного існування, але навіть це не його турбота.
Можливо, якби мав вибір, то краще б зотлів насінинкою і не знав себе, не знав
цього світла й цієї чорноти, не знав нічого, що породжує істерики й неврози.
Можливо, тоді (коли б залишився насінинкою) полюбив би чорноту, адже полюбив
би землю. А так ненавидить її, бо вона знову, наступного тепла, примусить його
відродитися і побачити цей прикрий світ.
А можливо, що все не так. Можливо, це все вигадка й нічого не заховано за
світлою печалю його усмішки, за чорнотою думки, за надривністю жовтого й
зеленого. Можливо, стоїть він собі серед городу чи поля і нічого не знає про свою
унікальність, не знає і не хоче знати. А він сам Христос, знак Бога. Він роздає нам
своє і нічого не просить. Ні, навіть вищий за наші уявлення про Абсолют. А ми тілом
живемо його через зернята і кров’ю – через олію. Молімося йому, як наші прадіди
сонцю, молімося у часи заліза і тонких технологій, аби порятувати те, що в кого
залишилося. Він вищий за наш абсурд, вищий за нашу смерть, вищий за саме
життя, якого йому відміряли так мало.
Але саме головне зрозуміти те, що він – СОНЯШНИК, і в цьому стільки сенсу,
скільки не знає ніхто з двоногих на Землі.
Проявлено.
Світлина третя (маленький дім)
Те місце сховане від усіх, хто не хоче знати про нього. Там завжди весна, навіть
тоді, коли це легко заперечити снігом чи надміром сонця у листі, що падає долу.
Серед дерев і неба стоїть маленький дім. У ньому живуть миші і дзюркотун
у вікні з розбитою шибкою. А ще велика кількість павуків, мух і котів. Але
найголовніше те, що там ніколи не буває людей. Коти ловлять мишей, павуки – мух,
миші гризуть стару підлогу. У маленькому будинку панує гармонія.
Інколи туди злітаються привиди. Вони сідають на розбиті і порепані від сонця
і дощів сходи та тихо перемовляються. У тих розмовах велика мудрість вічної
154
смерті і вічного життя, велика любов миті, що переростає у нескінченність. Коти

ластяться до ніг привидів, і ті дають їм теплого молока. Так затишно.
Інколи туди приходять мертві. Вони імітують життя. Розтоплюють піч, готують
солодку кашу для котів, витирають пил і миють биті шибки. Потім вішають срібні
дзвіночки на маленькі гвіздки і чекають вітру. Він прилітає ввечері. Ворушить
зотлілий одяг мертвих, заграє з павутиною, виспівує сріблом дзвіночків. Так
зворушливо.
Інколи там з’являються живі. Вони стають по кутках і розхитують стіни
маленького будинку. Тоді відчиняється стріха й на облущену підлогу жовтим падає
небо. Коти злизують той колір і муркотять. Смішно.
Інколи туди ніхто не приходить. Тоді все розчиняється у тиші, яка мелодійно
бринить струнами павутини. Мешканці маленького дому ненавидять такий спокій. Їх
лякає поезія самотності. Взявшись за лапки, вони виходять на центр найбільшої
кімнати й починають танцювати. “Най-нанай-най! На-на-на-най!” Коло за колом
виспівують старі дошки. Розбиті шибки запалюються сонцем. Маленький будинок
здригається від дикунського щастя.
Так.
Так.
Це мрія.
Ти прийдеш у місце моїх мрій там Ти нап’єшся молока з долонь часу
заколисаний ляжеш на теплу та спрілу землю почуєш таємниці світу таємниці
сховані в краплі роси легкому вітрі лоскоті зеленої трави Ти більше ніколи не
покинеш місце моїх мрій навіть якщо будеш далеко воно спомином озветься в тобі
покличе до себе покличе щоб мав змогу напитися неба торкнутися рукою його хмар
Ти відчуєш тепло мого сонця яке ніколи не розтопить Твої крила Ти прийдеш
у місце моїх мрій Ти прийдеш щоб віднайти себе у блакитному палаці де кожна
кімната стилізована під Твою душу там чекають Тебе сни вони розкажуть Тобі про
цей світ і Ти ніколи не залишиш мене місце моїх мрій
Те місце сховане від усіх, хто не хоче знати про нього. Там завжди весна, навіть
тоді, коли це легко заперечити снігом чи надміром сонця у листі, що падає долу.
Проявлено.
Світлина четверта (павутинка)
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева, а потім пішов
назавжди, щоб ніколи не здогадалася я про твої почуття, ніколи не побачила твій
світ. З кожним днем нитка стає все довшою, бо вона росте так само, як і моя печаль
за тобою. Але знаєш, нам буває і весело. Ми можемо годинами розгойдуватися
і ловити вітер. Тоді срібло нитки зливається з моїм сміхом і я вже не помічаю нічого
за веселкою, що в очах моїх.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева. Ця нитка нагадує мені
дитинство, коли зранку бігала слухати в поле коникове радіо. «Дзюр-дзюр-дзюр!
Ночі стають холодніші, ранкова роса морозить лапки. Готуймося. Скоро осінь». І так
155
можна було дізнатися усі новини, а потім обов’язково побігти до річки. Сидіти там
з вудкою, годувати комарів і розповідати річковим чайкам все, що натріщали коники.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева. Знаєш, мені зовсім не
лячно. Я навіть люблю отак повисіти вниз головою і позаглядати в чорні очі землі.
Так, вона мене так само тягне до себе, але страх минув. Вона також жінка, а отже,
порозуміємося, коли прийде час.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева. Я колись мріяла, щоб
усе моє життя було ось таке срібне й тонке, як ця нитка, але – не склалося. Ти не
помилився, коли говорив, що я нічим не відрізняюся від інших. Так і є. У мене теж
все – чорно-біле. Але, знаєш, ні. Так було, та зараз минулося. Моя нитка робить
мене вільною і срібною. Добре, що ти пішов.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева.
А давай вигадаємо свято. Світле-світле, як моя нитка. Зробіть музику
гучніше, поналивайте повні келихи. І стане так легко вам, як мені на моїй нитці.
Знаєш, її вже забагато. Я роблю з неї велетенські сіті і розвішую їх по гілках дерева.
Інколи в ті сіті попадають душі, і тоді срібні волокна тремтять, чудово тремтять,
ніжно і лячно водночас. Ніколи не підходить до мого дерева. Ніколи не підходь до
моєї срібної нитки. Чуєш, ніколи.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти до дерева.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав ти.
Гойдаюся на срібній нитці, що прив’язав.
Гойдаюся на срібній нитці.
Гойдаюся на срібній.
Гойдаюся.
Р.S.
“...у суботу зранку в садку, що належить до будинку № 27, котрий розміщено
по вулиці Н**, повісилася панянка П**. Її тіло знайдено сусідами, які й викликали
невідкладну допомогу, а також повідомили відповідні органи. Було зроблено
попереднє припущення, за яким панянка П** покінчила з собою вночі з п’ятниці на
суботу. Причину суїциду не встановлено, однак мається здогад, що повісилася
панянка П** через нерозділене кохання. Таку версію підтверджують і сусіди, які
чули, як у середу панянка П** посварилася зі своїм коханцем і той пішов. Після того
панянка П** ходила засмучена й не реагувала на оточення...”
Проявлено.
Світлина п’ята (маски)
Я – маленький П’єро. Подивіться, як трагічно опустилися кутики мого рота,
а ці намальовані краплини сліз, хіба не викликають вони у вас жалю?! Я гойдаюся
на гвіздку старого лялькового театру й вже відчуваю, як хробачки точать мої
дерев’яні чобітки, з яких давно облущилася фарба. Я знаю чимало таємниць цього
місця, що бачило ганьбу й славу, оплески й червоні помідори. Послухайте, як
співають старі дошки мого театру, мого єдиного дому, мого останнього прихистку,
моєї могили. О, це чудово! Я тут – цар і блазень, я – маленький П’єро!
156
Я – жорстокий Кат. Мої руки по лікті у крові, мої очі повні люті, і розпач мені
за брата. Я подорожую зі сторінки на сторінку, я пройшов сотні різних книжок
і кожного разу дарував жах вам і автору. Я досконало володію будь-якою зброєю.
А мій червоний ковпак? Хіба не захоплює він вас своїм кольором? Я став митцем
смерті, я став альфою і омегою цього життя. Скільки жертв бачили мою посмішку
в останню мить, скільки болю зафіксували мої зіниці. Я – геній тортур, я –
жорстокий Кат (я лякаюсь лише власної тіні).
Я – Циклоп. У моїй печері вогко й повно кісток тварин, що вчора слугували
мені за їдло. Я – володар золотої вовни, і то є брехня, що її відібрано в мене.
А щодо ока? Справді, був бій, бій був запеклий, та я переміг. Але той хлопак видер
моє око, хоча так і не спромігся поцупити найголовнішого – моєї золотої вовни. Ось,
я тримаю її у руках. Нехай не брешуть, що це зітліла трава. Вірю лише собі, бо я –
Циклоп (тому що творець світу цього).
Р.S.
Слухайте! Слухайте! Слухайте!
Завтра відбудеться карнавал. Одягайте найвишуканіші сукні й обов’язково
ховайте обличчя за масками. Ніхто не має права впізнати вас. Чуєте, ніхто. Ховайте
очі, ховайте очі! Ніяких бажань, ніяких почуттів. Ми розпочинаємо гру. Я – ваш
великий Маніпулятор.
Слухайте! Слухайте! Слухайте!
Серед вас я – цар і блазень, що лякається лише власної тіні, тому що
творець світу цього.
Проявлено.
Гендер, жінки, фемінізм
Марина Гогуля, Київ
Збираюся написати про жіноче питання у суспільстві. Ризикую. Як не

образити чоловіків, але говорити на чистоту? Збудовувати, а не зруйновувати?
Нема сенсу написати злу статтю, набиту тисячолітніми жіночими обрáзами,
закидати чоловіків обвинуваченнями. Більше того, підвести усіх їх під одну лінію!
Це тільки розпалить ворожнечу, у чоловіках підживить агресію, а в жінках – образу.
Тому в бік емоції, приклади брутального поводження із жінками, – ця технологія
і так відома в політиці, релігії, оцінці минулого, щоб налаштовувати проти неугодної
групи людей чи ідеології. Такої цілі не ставлю.
Співіснувати в сучасних умовах плюралізму, різноманіття, іншості можна
тільки в мирному середовищі. Для цього потрібно прощати один одного і приймати.
А поки ненавидиш – істини не досягнути. Лицемірній же писанині в дусі
підлабузництва – гріш ціна, бо вона, може, і сподобається сильнішій частині
людства, але правди не розповість.
157
Фемінізм я відношу до тої ж когорти, що й, скажімо, націоналізм. Технологія

схожа: якась незахищена національна, расова, гендерна група людей довгий час
перебуває у безправному становищі, утисках, експлуатації з боку панівного стану.
Вічно так бути не може, у свідомості пригнічених починає визрівати бунт. Їхні
молитви почуто, і ось настає сприятливий час: у певний момент режим стає більш
демократичним, а заодно стається гучний інцидент – привід і останній поштовх до
повстання чи навіть революції. Ми – люди, на жорстокість і несправедливість
реагуємо, журналісти нам у цьому допомагають. Будь я в сильній чи слабкій позиції,
чоловік чи жінка, біла чи чорна, – моя душа вмить прореагує на нелюдське
поводження, почуття справедливості загостриться. Є ж у нас така мисленнєва
властивість – ставати на місце Іншого, спроектовувати зло (як і добро) на себе.
Як то кажуть, увагу громадськості привернуто. У цей момент пригнічена група
людей отримує можливість бути почутою, і на поверхню спливає ще десяток
брутальностей, про які представники панівної касти, може, й не замислювалися.
Виявляється, проблеми були і раніше, здебільшого просто не озвучені, залишені
поза увагою сильних, а в кращому випадку – сказані пошепки… Отож, коли
підтримка забезпечена, група пригнічених готова до відкритого бунту, перевороту,
революції. Тоді виникають і утверджуються такі ментальні й філософські
парадигми, як націоналізм, фемінізм.
Моє ставлення до фемінізму – амбівалентне. Для суспільної думки це стан
хворобливий, «підлітковий», перехідний; але, раз так ми вирішили нашу історію,
невідворотний, обов’язковий. З віком люди, обточені досвідом, стають
поміркованими. Це можна сказати і про фемінізм, що сьогодні у чистому вигляді
зустрічається рідко, бо, апробувавши свою теорію, переріс у так званий
постфемінізм. Жінки примирилися з тим, що хочуть подобатися чоловікам,
потребують їхньої любові і хоч-не-хоч живуть у патріархальній культурі. У літературі
2000-х (мистецтво як-не-як є дзеркалом суспільного духу, продуктом епохи),
головна героїня не протистоїть чоловікові, як феміністка, але й не ставить його у
центр всесвіту, як героїня із класики. Якщо раніше жінки писали про те, як Вона
зустріла Його, така собі love story, то тепер – і про Нього, і про родину, і про справу
життя, і про філософські медитації, і про світові процеси, і, і, і... Саме тепер жіночі
тексти сильно наближаються до чоловічих, де в центрі – власне «Я», особистість,
значною мірою вивільнена від феміністських комплексів, зцілена або у процесі
зцілення. Та і в реальному житті ситуація якось вирівнялася: я, наприклад,
народжена у 80-х, і не знаходжуся в ситуації тотального утиску жінок, і не являюся
продуктом феміністичної ідеології. Етапи пройдені до нас і разом з нами.
Що відбулося, те відбутися. Нам – аналізувати, робити висновки.
На планеті Земля чоловіки і жінки виявляють, абстрактно кажучи, одне з двох
ставлень до емансипації: або агресію, або прийняття. Перший тип людей розмову
про фемінізм сприймає в штики. У принципі, його представники погодяться
з твержденнями: «Було все класно, доки жінки не отримали право голосу.
Ми панували, а жінки мовчки слухались. Жінок треба тримати на короткому
158
ланцюзі». І така позиція пояснюється не лише чоловічим прагненням панувати над

жінкою, страхом втратити владу і маскулінність, а й малоприємним досвідом
спілкування із розлюченими жінками. Грубо кажучи, для цієї установки все чорно-
біле, усе чітко і ясно, і нема підстав розбиратися з жіночим питанням. Емансипація,
відповідно – чорна, а будь-який її результат – негативний (навіть виборене жінками
право голосу, яке я не пов’язую із втратою авторитету чоловіка). Але ця позиція
схожа на захисну. Є ряд жінок, які підтримають цю точку зору, здебільшого, тому що
бояться втратити прихильність чоловіків.
Другий тип людей підходить до проблеми критично, намагаючись зрозуміти,
звідки ноги ростуть. Цей шлях важчий. Знадобиться відвага, щоб назвати помилки
помилками, не займати захисної позиції, не шукати поганим вчинкам виправдання
(прикладом може бути папа Іван Павло ІІ, що визнав аморальність хрестових
походів). Спроби зрозуміти Іншого – шляхетні і нонконформістські. Вони виходять
поза межі егоїзму. Жінок не дратують розмови про статус чоловіка в родині,
а чоловіків – про ставлення до жінок. Щодо жіночого питання, то таку позицію
вітчизняні чоловіки займають поки що рідше. Мої здогади – можливо, тому, що
доводиться брати на себе відповідальність за вчинки інших чоловіків, можливо,
тому що не бачать особистої вигоди, – як мені, наприклад, українці, нема особистої
вигоди вболівати за Білорусь, у якій не страшно жити (відомо, про що я). Однак,
непричетність, байдужість до гендерних питань – фікція. Наше суспільство, родини
завжди складатимуться із жінок і чоловіків. І всі ми живемо на одній землі (тим
більше, українці й білоруси, якщо я вже про це).
Що сказати на сам кінець? Я живу в Україні, знаю різних чоловіків:
перспективних демократів і деспотів (з останніх, слава Богу, поки не знаю
одружених). Є чоловіки, з якими можу на рівні обмінюватися думками, і вони, судячи
з усього, поважають мене, не вважають «дурною бабою», за що їм моя повага.
Комусь, значить, треба дякувати, що заклали в них повагу до жінки, хтось над цим
трудився. З іншого боку, в індивідуальних розмовах я спостерігала «благочестиве»
виправдання чоловічої зверхності. Ось чому я вже четвертий день пишу цю статтю.
Аргументували це так: є дві форми чоловічого лідерства – у бік демократії і в бік
авторитаризму. І обидві – нормальні, це вже кому з чоловіків яка більше підходить.
Головне, щоб чоловік був лідером.
Усім, хто учив історію, вже відомі плоди тоталітарної системи. При тоталітаризмі
завжди враховуватимуться інтереси лише сильної сторони, диктатура ж бо –
егоцентрична. Є й інший бік медалі – у будь-якому тоталітарному суспільстві
існуватимуть сили опору, гласні чи негласні (нехай зовні такий лад виглядатиме
благополучно). Не варто у своїх родинах дублювати даний досвід…
Я переконана, що етичні категорії застосовуються до всіх однаково, без
квоти на стать. Тому не можна виправдовувати будь-яку зверхність: чоловічу
гордість щодо жінок, жіночу відносно чоловіків. Справжній лідер – це справжній
лідер, деспот – це деспот.
159
Біблія вказує, що проблеми були із самого початку гріхопадіння. Відчуження

один від одного зайшло так далеко, що тепер мрії про кохання обмежуються
прагненням використовувати і поневолювати. Ця прірва страшна. Жодні теорії на
виправдання гордощів не можуть подолати її. Тільки любов. А щоб любити,
потрібна смиренність.
Ластівчине гніздо
Марія Баліцька, Тернопіль
Весна настає завжди несподівано... І завжди приносить море роботи.

Весняні клопоти Євдокія щороку розпочинала в саду – щось на стовбурах
підчищала, змащувала, заліплювала, підбілювала... Чимось гілля скроплювала.
Щось там поміж гіллям підрізала, підв’язувала чи відводила...
І вдячний сад щороку дарував їй щедрі урожаї.
Люди у селі шепталися, мовляв, Дуська щось знає...
А Євдокія і направду щось знала. Знала, що треба працювати. Відчувала
ритми природи. Чула музику землі. Уміла радіти життю...
І знову – весна. Уже й ластівки прилетіли: веселі такі, раді, що знову на рідній
землі. Метушаться, підправляють гнізда чи звивають нові...
Метушилась і Євдокія: сад, закладений разом ще з покійним чоловіком та
маленькими дітьми, щороку дужчав. Більшало і роботи в ньому.
А якось маленький Петрусь не зачинив сінешні двері. Він, власне, їх
зачиняв... Але малесеньким рученятам бракнуло сили підтягнути двері, і клямка,
зухвало клацнувши, хвацько зіскочила зі свого місця, ніби насміхаючись над малим
господарем.
Петрусь ще кілька разів спробував зачинити двері, але зухвала клямка
вперто не піддавалася хлопчині. І він побіг до бабусі: хотів пожалітися, що двері
його не слухаються... Та, побачивши в яскравих сонячних промінцях дбайливо
доглянутий бабусин весняний сад, – замилувався, замріявсь і забув, що хотів
сказати бабусі. Хлопчина побіг поміж акуратно підбілені на метрову висоту яблуні,
груші, сливи, вишні й не міг натішитись: як то файно вони виглядали, аж святочно...
Ну точнісінько, як він щонеділі, коли його бабуся до церкви одягала.
– О, Петрусю, ти вже поснідав, – глянула привітно на онука бабуся. – Хочеш
мені допомагати?
– Ага, – тільки й спромігся відповісти хлопець, бо душею був ще на хмаринці
задоволення від побаченого.
– Бачиш, он прутики лежать попід яблунями... Позбирай їх на купку.
– А навіщо ви їх обрізали, бабуню? Яблуням, певне, боліло...
– Ні, не боліло... Тобі ж не болить, як ми твої нігтики обтинаємо... Не болить?
– Не болить. А що, оті гілочки – то нігтики на пальчиках яблуні?
160
– Ну, майже, – розсміялась Євдокія і ще меткіше приступила до роботи.

Петрик теж узявся за доручену йому справу – стягував більші прутики,
менші – зносив. І так поважно, хазяйновито...
А коли стомлені й щасливі садівники, закінчивши роботу в саду, підійшли до
хати, – то завмерли від несподіванки: зі сіней шмигнула на подвір’я білогруда
яскілка, а в куточку – над ослінчиком для води маячіло вже майже готове
ластівчине гніздечко.
– Бабусю, і що тепер буде? Як ластівка закінчить майструвати своє гніздо,
коли ми зачинимо двері?
– Не хвилюйся, внучку, все буде добре, – хитра Євдокія вже встигла щось
продумати. – Спочатку ми перенесемо ослінчик і відро з водою до хати, щоб
з гнізда всяке триня туди не падало... Підстелимо стару газету в куточку сіней –
і ластівці більше нічого від нас не треба. А от у тебе відтепер роботи прибуде:
відганятимеш кота, щоби він гніздо не зруйнував. А ще інколи працюватимеш
сторожем нашої хати, як мені доведеться до магазину відлучитися, чи матиму
роботу в полі – нам тепер не можна цілими днями зачиняти двері: ластівка мусить
вільно почуватися. Добре?
– Добре, – оченята хлопчини засвітилися цікавістю і радістю водночас.
Минали дні, тижні... Петрик чемно виконував довірену йому роботу.
Вмостившись на порозі та обклавшись книжками, хлопчик показував малюнки
пташкам і помалесеньку навіть читав казочки. Правда, пташки його менше
слухали – вони не мали часу: пурх туди, пурх сюди... Та все були веселі й
життєрадісні. А от пес Бровко з котиком Маркізом таки роздивлялися малюнки
разом із хлопчиком, чи, один, поклавши мордочку на передні лапки, а інший,
скрутившись клубочком пухнастим, ліниво дрімаючи, слухали про колобка, чи про
кота у чоботях, чи про царівну жабу...
Інколи Петрик співав, – тоді йому здавалося, що пташки також йому
підспівують. Просто, вони співали своєю, пташиною мовою.
Та одного ранку сталося диво – Петрик побачив на краю гніздечка
малесенькі-малесенькі голівоньки.
– Ластів’ята, – закричав радісно, влетівши до хати, хлопчик. – Бабусю,
ластів’ята народилися... Ходи, покажу...
– Не народилися, – повчала бабуся, підкидаючи дрова до грубки, –
а вилупилися. Мусиш знати, що народжуються діти, а пташки вилуплюються
з яєць... Ну ходи, показуй свій прибуток.
– Бабусю, а можна я одненьке візьму в долоньки?
– Ні, не можна. Бо ти потішишся, а пташенятко батьки назад до гнізда уже не
приймуть. Ти хочеш того?
– Ні, не хочу. Я не знав.
– Не знав, не знав... Піди краще черв’ячків накопай, щоби вони мали що їсти.
– Ой, а я їх боюся. Вони такі… – і хлопчик скривився на лиці, ніби йому
самому давали їсти отих черв’ячків.
161
– Це ти, Петрусю, колись боявся, – бабуся лагідно пригорнула до себе

внука, – бо ти був маленький. А тепер ти вже великий. І маєш прибуток –
малесеньких пташенят. Тепер ти за них відповідальний найбільше, бо вони немічні,
беззахисні створіння. Підеш?
– Та піду вже, – хлопчик змусив себе внутрішньо зібратися, бо дорослим не
пасує чогось боятися. – А де їх можна накопати?
– От хоча би у садку... Там, під купою хмизу, яку ти навесні заготовив.
Я навмисне її не спалила... От під нею у вологій землі і мають бути черв’ячки.
Петрик узяв маленьку лопатку і пішов у садок. Спочатку він повідсував набік
хмиз, потім розрицькав пухкеньку землю, в якій то там, то сям звивалися слизькі нитки.
Петрик аж відсахнувсь – як їх брати?
Та, згадавши, що пташенята залишаться голодними, скривившись
і примруживши око, швиденько поскидав рухомі тільця у порожню консервну баночку.
– Бабусю, а що тепер робити? – поважно несучи перед собою добутий
великими зусиллями скарб, хлопчик підійшов до ганку.
– Постав он там, біля койца з кролями, а мама-ластівка далі вже сама з ними
справиться.
– А як же діти-ластів’ятка? Я ж для них приніс їжу...
– А вони з маминого дзьобика їжу беруть. Усе-таки ти, Петрику, молодець.
Я горда з того, що у тебе таке велике серце. Бачу, що ти належиш до людей, які
мають сонце у крові.
І коли влітку у відпустку приїхали Петрикові батьки, то не могли натішитися
таким відповідальним сином.
– І що, тобі зовсім не кортіло ні на річку купатися, ні до гайку за суницями
збігати? – підкидаючи над головою сина перепитував тато.
– А мені бабуся час від часу давала вихідний, – відхекавшись від польотів,
розповідав щасливий хлопчик. – От я і накупався, і суниць наївся, ще й бабусі
приносив поласувати... І гніздо з ластів’ятками пильнував...
– Ну, тепер, коли ти так відповідально доглядав за пташенятами, – ледь
присівши, мама пригорнула голівоньку сина до грудей і, вдихаючи запах рідної
кровинки, продовжила: – то я й не сумніваюся, що ти допомагатимеш мені
доглядати братика.
– Братика? У мене буде братик? Справді? Ура!!! – зрадів Петрик. Але вже
через хвилину, нахмуривши чоло, стишено попросив: – Ну народіть мені дівчинку.
Я так хочу сестричку. Он і в Антона є сестричка. І в Максима. І у Сашка... Народіть
і мені сестричку.
Тато з мамою ніяково переглянулися, бо ультразвукова діагностика впевнено
пророкувала їм ще одного сина. Що робити? Як усе пояснити синові?
Виручила Євдокія – вона пильно-пильно, аж примруживши очі, глянула на
невістку, провела поглядом по ній із ніг до голови, наче рентгеном пронизала, тоді,
глянувши на небо, ніби запитуючи підтвердження, за хвилину запевнила:
– Петрику, буде у тебе сестричка.
162
– Але, мамо, – пробувала було заперечити їй невістка, – а як же діагностика?

Це ж ультразвукова діагностика...
– Знаєш, доню, – Євдокія однією рукою пригорнула до себе невістку, а іншою
взяла сина за руку і багатозначно мовила: – дохтори, звісно, знають свою справу.
Ну, правдиві дохтори. Але згадай, що вони сказали, коли у вас Петрусь народився?
Сказали, що такі діти не живуть. Добре, що ви привезли його мені – он який парубок
підростає. А серце яке у нього – золоте! Я так думаю, що Господь навмисне так
нестандартно народжує таких душевно великих людей, щоби показати Свою велич.
А у вас, мої дорогі, таки буде дівчинка. І дуже гарна дівчинка. І дуже мудра дівчинка.
Бо в таких чудових батьків і дітки прекрасні народжуються. А я вже вибавлю її.
І залюбки. Я вже он у стодолі й колиску пририхтувала. Ту, яку батько власноруч
змайстрував, і у якій я ще тебе, сину, колисала...
– Бабусю, а як ви знали, що у мене буде сестричка?
– О, Петрусю, то велика наука. Колись я тобі її передам.
– Бабусю, ну не жартуйте, будь ласка... Скажіть...
– А пам’ятаєш, як ластівки прилетіли? От тоді вони й розщебетали мені цю
таємну і радісну звістку. Твої мама і тато ще й самі не знали про це. А я вже знала.
Тому-то й вчила тебе відповідальності. Тому-то й готувала тебе до того, що ти –
вже дорослий. Але що ми так довго говоримо, – Євдокія, усміхаючись, раптово
змінила тему розмови, – давай краще покажемо твоїм батькам, які у нас цього року
спасівки вродили. Ще й не достигли, а бджоли біля них уже в’ються...
І усе щасливе сімейство рівнесенькою стежинкою, вкритою споришем,
попрямувало у родинний сад.
МАСКАрад
Оксана Ольшанська, Львів
Лора стояла і задумливо дивилась за вікно. Дощ не вщухає вже котрий день.
Небо сіре. Млосна імла покриває пагорби, ліси, дерева. Покриває вологою,
холодом і сумом. Ніби паморозь, яка не залишає надії дочекатись нової весни.
Небо сіре. Хрещена Лори в гості не приїде. Подорож диліжансом у таку погоду – це
дуже важке випробування для її хворих суглобів. У кутку кімнати висить нова сукня:
ніжно-золотавий шовк, вишивка бісером, великий батистовий бант. У кімнаті витав
запах фрезії і зеленого чаю – так пахнуть її нові парфуми. Корсет, кринолін, локони,
квіти, стрази, пудра, яка засипле її справжню; парфуми від найзначнішого
парфумера у графстві, – це ті бездоганно-несправжні атрибути, з якими Лора
повинна ступити на паркет бальної зали. Вони говоритимуть усім, що ця дівчина
дуже вродлива, а її сім’я має достатньо земель і грошей, щоб займати чільне місце
у графстві і бути запрошеною на бал.
163
Лора не знала, куди їй подітися від цих переживань. Як сказати матері, що на

бал-маскарад вона йти не хоче. Мати не зрозуміє молодого зухвальства доньки.
Неприємна розмова, докори, нотації просто неминучі. Попри те, Лора не збиралась
увесь вечір ховати сльози під барвистою маскою, танцювати кадриль з черговим
пихатим самозакоханим кавалером і обговорювати за спиною, з яким несмаком
підбирає аксесуари леді Уолтер…
– Лоро, не розумію, чому ви ще не почали збиратись? Ми вирушаємо через
годину. Ви ж не хочете, щоб ми через вас спізнились.
– Вам не варто через це турбуватись. Я не затримаю вас. У мене дуже
сильно болить голова. Я б воліла залишитись вдома.
– Знову. Покиньте свої примхи і починайте збиратись. У вас обмаль часу.
– Це у вас обмаль часу, мамо, а я нікуди не їду. Мені набридли всі ці маски,
шаблонна привітність, ці пластмасові посмішки і весь цей фальш. Нічого справжнього,
ніхто не є самим собою. Я більше не можу вдавати, що мені там весело.
– А я не можу потурати вашим вічним примхам і спокійно сприймати ваш
егоїзм. Як ми пояснимо вашу відсутність хазяїнам дому? Як це сприймуть Ваші
подруги? Ні! Пропускати цей бал неприпустимо.
– А мені неприпустимо йти туди і розважатись у колі цих бездушних ляльок.
Я не можу бути привітною з ними, я не можу примушено посміхатись і
усвідомлювати водночас, що так само примушено посміхаються мені. Я так більше
не можу.
На диво, мама не скандалила, не скликала в її кімнату всіх сестер, не
розповідала Лорі як це егоїстично з її боку, як це негативно вплине на репутацію
їхньої сім’ї, що про них подумають. Мама просто мовчки вийшла. Навіть дверима не
гримнула. Їй, мабуть, теж все набридло. Тільки вона ще боялась собі у цьому
зізнатись.
Оля стояла на балконі і курила. Сіре загазоване місто. Будинки спального

району, неначе копія одне одного. Стільки вікон відбивають глянцеве сонячне
світло. А що там? Що в тих вікнах? Люди, сім’ї, щасливчики і нещасні. Хтось іде на
роботу, хтось біжить у школу. Один не знає, що сьогодні одягнути, а інший не
переймається цим, бо в нього лише одні джинси і один светр, які той щодня одягає.
Хтось когось чекає, хтось сумує до безтями, а хтось збирається на поїзд. Цікаво, які
маски одягне кожен з них для себе сьогодні? Для когось цією маскою стане
усмішка. Під нею може бути прихована роздратованість через вічні проблеми
з постачанням води. Хтось під досконалістю макіяжу ховає недосконалість своїх кіл
під очима і рідких вій.
Її друг не приїде. Подорож зараз йому не по кишені. Вся стипендія пішла на
ремонт мобільного і нові колонки. У кімнаті витає запах її нових парфумів, а в кутку
в коробці стоять туфлі, які дівчина сьогодні хоче взути вперше. Так не хочеться
знову йти на пари. Ці дорогущі парфуми і модні туфлі – маски. Маски
самодостатності, щастя, краси. І батьки зараз у хворої тітки. Ніхто не нагримає за
164
те, що вона не йде на пари. Тепер стимуляція виходити з дому нульова. Свобода.
А що з того? Якщо все, що починається за межами дому якесь чуже і не має ніякого
сенсу. Тираду роздумів про безглуздість оточуючого світу перервав телефонний
дзвінок. Це була подруга… чи дівчина з маскою подруги…
– Привіт. Слухай, не забудь взяти підручник з психології на пари. Мені треба
дещо відксерити.
– Я сьогодні не прийду. Я подзвоню комусь з групи і він принесе.
– Чому? Олег приїде? Ти ж казала, що в нього проблеми з грошима.
– Ні, він не приїде.
– Ага. Ясно. Знову прокинулась твоя витончена натура, яка не хоче бути
частиною цього несправжнього світу.
– Перестань. Я нікого ні до чого не примушую. Просто нема більше сил
дивитись на те, які всі щасливі-заможні-красиві.
– Я розумію, просто в тебе вже були проблеми на минулій сесії. Я звихнусь,
якщо тебе виженуть. Щодо підручника, я сама комусь подзвоню. Ти завтра вийди у
світ. У нас квитки, якщо ти не забула.
– Добре, тоді до завтра.
Анна задумливо слухала вечірні теленовини. Чай вже давно охолов і став
якимось гірким на смак. Сукня для завтрашньої вечірки гордо красувалась на
вішалці. Троянди від глядачів ще не встигли зів’янути і наповнювали квартиру
ніжним, свіжим ароматом. Квіти. Їх так багато, що вже не шкода витирати об них
ноги – все одно ніхто не побачить. Анна дивилась на ту коробочку із сережками.
Біле високопробне золото, діаманти. Який щедрий шанувальник. Все, що вона знає
про нього, це те, що він ходить на всі її спектаклі і те, що він волів залишити своє
ім’я в секреті. Для Анни було б цінніше, якби він прийшов і просто посміхнувся.
А сережки… Її шкатулка завжди була важкою від ваги цього коштовного металу.
Але її вуха майже ніколи не чули справжніх щирих слів. Вона не чекала нікого в
гості не тому, що на вулиці холодно або хтось там захворів і не може приїхати. Вона
просто не чекала гостей. А, можливо, й чекала, але знала, що їх не буде.
Телефонні повідомлення… їх щодня було безліч. Їх залишали здебільшого чужі,
пересічні, малознайомі люди. Усі вони тараторили про те, яка вона чудова актриса,
який гарний був спектакль, як вони раді, що прийшли. Але всі оплески і «Браво!»
залишались у стінах театру. Вдома їй ніхто не аплодував, коли вона безсила,
налякана і мокра намагалась щось зробити з трубою, яку прорвало. Ніхто не
вихваляв, коли вона самотужки відсувала диван, щоб дістати пульт, який туди впав.
Ця жінка прекрасно відрізняла французьке вино від грузинського, але вона не
знала, яка на смак кава, яку зранку приносять у ліжко.
Йти на завтрашню вечірку. Вислухати безліч компліментів. Так, ніби
вислухати безліч докорів. І посміхатись, посміхатись, посміхатись. Бо інакше не
можна. Інакше її забудуть взагалі. А потім пити вино, підтримувати розмови,
165
говорити про погоду, говорити про кіно і музику, про книги і музеї, про моду і про
безліч важливо-непотрібних речей.
Вона вирішила. Один раз такий «важливий» вечір можна пропустити. Лише
раз вона дозволить собі розкіш. Її посмішка втомилась. Вона бере один вихідний.
Анна взяла телефон. Вона знала, що зараз скаже своєму режисеру про власну
відсутність і з його уст одразу ж посиплеться ціла купа млосних компліментів.
З надією, що їй вистачить сил не кинути слухавку, а тактовно закінчити розмову,
Анна набралася терпіння і набрала номер.
– Алло! Доброго вечора. Я хочу попередити, що завтра не прийду на вечірку.
Мені дуже шкода.
– Анно! Ну як ми будемо святкувати без Вас, без нашої Примадонни! Анно,
це неможливо, вигадайте щось, але прийдіть!
– Я прошу вибачення у всіх гостей і у Вас, але я нічого зробити не можу.
На добраніч!
– На добраніч.
Лора не пішла на бал. Леді, яка скликала всіх на нього була вкрай ображена
відсутністю дівчини і сприйняла це як неповагу.
Оля не пішла на пари. Того дня викладач вирішив дати групі писати
контрольну, яку потім Олі переписати не дав.
Анна не пішла на вечірку, але потім таких вечорів було ще багато і всі
пропускати не виходило.
Бути справжнім важко, важко з людьми. Маски згладжують стосунки. Зате
бути справжнім легко з собою.
«Ч» = «Ж», або руйнування стереотипів
Світлана Созанська, Вінниця
У чинному законодавстві України не має положень, що б узаконювали

дискримінацію жінок, але ж декларація аж ніяк не є гарантом реальної
рівноправності між чоловіками і жінками. Проте, щоденна практика засвідчує, що
гендерний паритет, проголошений Основним законом України, у реальному житті
часто порушується, хоча переважно в прихованому вигляді.
Досить вагомою проблемою з порушення прав на гендерну рівність є розрив
у доходах жінок та чоловіків, які у жінок, на 30% нижче доходів чоловіків. За даними
Держкомстату України середньомісячна заробітна плата жінок за січень – вересень
2012 року склала 1091 грн., що становить 72,2% зарплати чоловіків. Робочий день
жінок довший, ніж у чоловіків, так як слід враховувати й те, що крім основної роботи,
жінки виконують домашню. Жінки першими втрачають роботу, а відповідно –
і джерела існування для себе та своєї сім’ї. Слід визнати факт прихованої
дискримінації, що вкоренилася в суспільній свідомості, консервативних гендерних
166
стереотипах. Коли місце та роль жінки пов’язуються виключно з кухнею, дітьми та

церквою, а чоловіка – з суспільною діяльністю.
За кількістю жінок у парламенті Україна займає 107 місце серед 188 країн.
При цьому рівень освіти жінок не нижчий, ніж у чоловіків. Насильство в сім’ї та
торгівля людьми також мають гендерне забарвлення. Різниця в заробітній платі
жінок і чоловіків за працю рівної цінності складає більше 30% на користь останніх.
Сексизмом (дискримінація за ознакою статі) та ейджизмом (дискримінація за
віком) переповнені оголошення про працевлаштування. У них незаконно містяться
вимоги щодо віку, статі, і навіть зовнішнього вигляду бажаного працівника.
Надзвичайно поширеною є практика відмови у прийомі на роботу на підставі
сімейного стану та віку жінки. Зокрема, дискримінації під час прийому на роботу
зазнають незаміжні жінки, жінки з малими дітьми і жінки віком понад 40 років. При
цьому освіта, досвід та професійні якості до уваги не беруться. Як правило, у вищих
навчальних закладах дівчата навчаються краще за хлопців, проте, при розподілі
керівних посад надається перевага чоловікам.
У звіті про виконання Україною «Цілей розвитку тисячоліття» (2010 рік)
називаються основні чинники, які гальмують ліквідацію гендерної дискримінації
в країні. Серед них, експерти основними перешкодами вважають незавершеність
процесу гендерних перетворень, потребу подальшого розвитку гендерної
статистики, яка б повно та комплексно висвітлювала проблеми гендерного розвитку
в різних сферах суспільного життя, існування сталих гендерних стереотипів
у суспільстві, а також недостатній рівень розвитку соціально-побутової
інфраструктури. Серед інших поширених форм дискримінації, з якими жінки
стикаються вже на робочому місці, є відмова у наданні відпусток у зв’язку
з вагітністю і пологами, чи для догляду за дітьми, виплата гарантованих державою
коштів, обмеження можливостей професійного зростання, сексуальні домагання,
насильство в сім’ї. Подвійне навантаження на жінок, які працюють і в суспільному,
і в домашньому господарстві, не зменшується. При цьому домашня праця такою не
вважається і не оплачується. Вимушене проведення часу на дому в декретних
відпустках, у ситуації нерозвиненості інфраструктури дитячих садків та інших
закладів для дітей при мізерних виплатах на дитину призводить до дискваліфікації
жінок, зменшення їх конкурентоспроможності на ринку праці, незнанню та
нерозумінню своїх трудових і соціальних прав.
Досить поширеними в українському суспільстві залишаються уявлення щодо
традиційного розподілу гендерних ролей між суспільним та приватним життям,
зайнятістю на ринку праці та в домашньому господарстві, «чоловічими» та
«жіночими» професіями та видами діяльності. Недостатнє залучення чоловіків до
виконання сімейних і батьківських обов’язків ускладнює для жінок поєднання
професійної діяльності та виконання домашніх обов’язків, можливості кар’єрного
просування, участі у політичному житті та прийнятті суспільно важливих рішень.
Очікується, що чоловіки будуть годувальниками, і соціальне небажання сприйняти
167
чоловіків, які не виконують роль годувальника, також підштовхує їх до ризикової

поведінки.
Тож вищезазначені проблеми окреслюють завдання гендерного розвитку
в Україні: забезпечення рівних можливостей у суспільно-політичному житті та
державному управлінні, скорочення розриву в рівні доходів жінок і чоловіків,
формування механізмів захисту від дискримінації та сексуальних домагань,
протидія гендерним стереотипам, захист від насильства тощо.
«Ця сильна стать: фрагмент із життя жінки»
Юлія Нехайчук, Бердянськ
Жінка…Чому вона має бути слабкою чи сильною? Чому не можна бути

просто ЖІНКОЮ? Ми завжди за щось відповідальні, бережемо сімейне вогнище,
виховуємо дітей, працюємо. Кожна людина має певну відповідальність та обов’язки
у суспільстві, проте від жінки залежить набагато більше…
Вона прокинулася о п’ятій годині ранку. Так, саме о п’ятій, адже треба
приготувати сніданок та відправити дітей до школи. Встала тихенько, бо чоловік
спить, адже він тяжко працює, він втомився.
А в молодості Ольга з легкістю прокидалася так рано. Молодість… Вона добре
пам’ятає ті часи, коли вона ні про що не думала, коли могла годинами сидіти на лавці
під будинком і мріяти про «принца». Але омріяний принц так і не прийшов… Спочатку
Ольга вважала, що Степан – це саме той чоловік, який потрібен їй у житті, але тепер,
через десять років спільного життя, вона зрозуміла помилку.
Ольга зайшла у ванну кімнату, вмилася. Вона подивилася в дзеркало
і згадала, якою була колись: гарне рум’яне личко, сині очі, сповнені радості та жаги
до життя і звершень. Вийшла, попрямувала до кухні і раптом її погляд упав на
відкриту шухляду з фотографіями. Зразу якийсь холодок пробіг по спині. Невже
хтось знайшов її сховок? Ні, цього не може бути! Вона повільно підійшла до шафи,
відчинила дверцята, взяла коробку з фотографіями, сіла на стілець. Ні, це лише її
хвора уява, – ніхто не бачив цих фото, не торкався їх своїми пальцями.
Ольга вже хотіла покласти коробку назад, але якесь нестримне бажання
заволоділо нею, воно змусило жінку взяти фотографії та переглянути їх. Так, ось
вони. Ольга вже давно не брала їх до рук. Школа, подруги… Ні, це все не те…
А, ось вона! Жінка тремтячою рукою взяла потерте фото якогось парубка. У серці
щось обізвалося, а в голові промайнули картини із життя.
Це не просто парубок, можливо, це саме той «принц», але не можна знати
напевно, хоча тепер, коли Ольга так довго прожила зі Степаном, вона впевнена, що
це саме ТОЙ.
168
Сашко – так його звали. Вони познайомилися в сусідньому селі, коли Ольга
приїздила до бабусі. Тоді вона була ще школяркою і вірила в кохання з першого
погляду.
Олена (подруга) запропонувала піти до місцевого клубу, і саме там вони
вперше побачились… Він стояв під стінкою з хлопцями і курив, Ольга сиділа на
лавці, і… їх погляди зустрілися. Звичайно, вона спаленіла, проте намагалась не
подавати вигляду, що він її вразив. Потім увімкнули повільну пісню і Сашко
запросив її. Того вечора вона вперше пізнала смак кохання. Вони бродили
місячними вулицями, обіймалися, розмовляли. Ольга вперше прийшла додому під
ранок, проте не змогла заснути.
Наступного дня закохані знову зустрілися… Дівчина була дуже щаслива,
вона відчувала себе потрібною, відчувала себе справжньою жінкою.
Так минали дні. Сашко був милим і турботливим, приносив квіти, цукерки,
водив у кіно. Проте три місяці пройшли дуже швидко і Ольга не встигла
схаменутися, як прийшов вересень, коли вона мала знову повертатися додому і йти
до школи. Для неї це був тяжкий удар, проте вона нічого не могла змінити.
Звичайно, хлопець заспокоював її, говорив, що буде приїжджати, та й дівчина
зможе приїхати в село.
Почалося навчання. Ольга ходила на уроки, спілкувалася з подругами.
Нарешті, настали вихідні. Сашко приїхав у місто до товариша. Дівчина не тямила
себе від щастя. Ці зустрічі тягнулися півроку… А ж раптом Ольга відчула якийсь
холод на серці. Він приїжджав усе рідше, телефонував лише двічі на тиждень, не
писав листи, а через деякий час зник взагалі.
Ольга ходила сама не своя, почала отримувати погані оцінки, не спілкувалася
з подругами, посварилася з матір’ю… Вона не могла зрозуміти, що ж сталося. Чому
таке кохання зникло? Невже він обманув її? Ні! Цього не може бути! Хлопець просто
зайнятий або не має змоги приїхати. Ольга вигадувала безліч причин, вона
переконувала себе в тому, що Саша кохає її, просто в нього нема часу.
Одного вечора їй стало зле. Ольга не могла нічого їсти і пити, вона не
вставала з ліжка. Мама не відходила від дівчинки, але все було марно. Тоді вона
вирішила звернутися до лікаря. Виявилося, що Ольга вагітна.
Ця звістка шокувала дівчину, проте пізніше вона зраділа, адже це означало,
що Сашко тепер ніколи не покине її. Ольга зателефонувала йому, але ніхто не
відповів. Вона телефонувала ще і ще, але все було марно. Дівчина написала листа,
але й це нічого не дало – поштова скринька була порожньою… Тоді Ольга вирішила
піти на крайні міри – вона поїхала в село до бабусі і пішла до Сашкової оселі. Там
вона нікого не застала. У голові промайнула думка, що хлопець утік, покинув її, але
ж як це?! Як він міг?!
Дівчина повернулася додому. Мама намагалася заспокоїти її, та ніщо не
допомагало. Ольга плакала і не могла повірити в те, що Саша пішов, що він
залишив її одну. Вона до останнього вірила в його чесність, вірила його обіцянкам,
хотіла заміж…
169
Хлопець працював і обіцяв, що влітку вони одружаться. Дівчина готувалася

до весілля, вона продумала та прокрутила цю подію в себе в голові до найменшої
деталі, але не судилося…
Наступної осені в Ольги народився хлопчик. Він був дуже схожий на свого
тата. Це робило їй боляче, вона не могла спокійно дивитися на сина.
Одного разу Ольга їхала з хлопчиком в автобусі і помітила, що на неї
постійно дивиться якась жінка. Вона не могла зрозуміти, що стало причиною такого
інтересу. Потім жінка підійшла й поцікавилася в Ольги, яке в неї прізвище. Дівчина
не розуміла, звідки стільки уваги до її персони.
Жінка відповіла, що Ольжин син дуже схожий на її племінника, але це,
звичайно, співпадіння, адже племінник давно помер, хоча його тіла навіть і не
знайшли, а дружини він ніколи не мав.
І тут Ольжине серце защеміло, ноги підкосилися. Вона дивилася на жінку і
боялася заговорити. Невже? Ні! Вона могла повірити в усе, але в таке… Це не міг
бути він! Сашко живий, він просто злякався відповідальності і втік. Їй було простіше
вірити в це, відчуваючи себе жертвою обставин. Усе ж вона взяла себе в руки і
спитала, чи її племінник не Олександр Олійник. «Так», – почулося у відповідь. Світ
потускнів…
Сашко поїхав у відрядження до Москви, саме тоді стався теракт і літак
вибухнув, усі пасажири загинули, а їх тіла не можна було впізнати. Він говорив тітці
про те, що має дівчину і хоче одружитися влітку, але не називав прізвища чи
адреси. Саме тому жінка не могла повідомити Ользі про цю трагедію.
Дівчина довго не могла отямитися, вона раділа, що Сашко не покинув її
свідомо, але бідкалася, адже він помер, адже він більше ніколи не повернеться.
Зараз вона би змирилася з втечею, аби Сашко був живий…
Ольга вимушена була працювати понаднормово, щоб утримувати себе і
сина. Потім в її житті з’явився Степан. Він був гарним, кохав її, проте вона не кохала
його. Одного разу мама сказала Ользі, що та має задуматися про майбутнє, про
свого сина. Так, дівчина вийшла заміж… Спочатку все було добре, але без кохання
дуже тяжко жити. Та Ольга трималася заради сина, а потім вже і заради доньки.
Вона терпіла все, ніколи не сказала і слова лихого про чоловіка.
Саме після одруження дівчина стала ЖІНКОЮ. Так, справжньою жінкою, на
плечі якої лягли всі турботи і переживання, яка загубила свою молодість, яка
загубить все своє подальше життя заради когось іншого.
Ольга заплакала. Сашко… Чому він помер? Чому покинув її? Навіщо він так
багато працював? Невже вона не могла б піти на роботу? Ні, він не хотів, щоб вона
була ЖІНКОЮ. Він хотів, щоб вона залишалася його маленькою дівчинкою, його
Олечкою. Але Олечка виросла. Вона виросла за одну ніч. Ніч, коли вирішила
залишити дитину… Ніч, коли відчула себе матір’ю.
170
Кріт
Анастасія Соколова, Житомир
Навіть вдень тут дуже темно. Пояснити це можна непропорційною довжиною

кімнати, схожої на пенал. У одній стіні – вікно, біля протилежної – ліжко, а між
ними – величезний простір, неначе тунель.
– Але розплющуючи очі зранку, я бачу світло в кінці тунелю.
– Може, засвітимо люстру?
– Будь ласка, але від того в кімнаті не стане світліше, лише предмети
набудуть жовтуватого огидного відтінку. Мені без неї краще.
– Добре.
На столі, який стоїть одразу біля ліжка, у напівтемряві видно паперові листки,
зошити, ручки, а також декілька брудних чашок, огризки від яблук і деякі інші
абсолютно випадкові предмети. Це завалище самотніх речей має вигляд передгір’я
до акуратних стосів книг на краю столу. Книги стоять також вздовж стін. Їх можна
відшукати і під ліжком; відкриті і напіввідкриті, вони звалені одне на одного поруч із
паперами, зошитами та брудними шкарпетками.
Можливо, при світлі можна було б роздивитися колір шпалер, але зараз,
у цих сутінках, він невиразний, сіруватий. Ближче до вікна шпалери, здається,
набувають кольору, який нагадує колір неймовірно розбавленої кави з краплею
молока, яка тільки сильніше пригнічує її смак. І на такому тлі вирізняється
коричневий флористичний візерунок. У темряві біля ліжка образи квітів та рослин
на шпалерах нагадують випуклих невеличких змій, або радше черв’яків, які
невтомно копошаться в сирій землі.
А щодо стелі, то її тут не було зовсім.
– Що ти читаєш зараз?
– Складно сказати, я багато книг читаю одночасно, часом якась книга лежить
у мене відкритою декілька місяців, а якщо вона надто нудна, то і декілька років.
– Розумію… Але все таки, що найбільше тебе вразило останнім часом?
– Вразило?! Не знаю… Мене вже давно не вражала книга. Мабуть, чим
більше ти читаєш, чим більше розумієш, як пишуться книги, тим частіше
розчаровуєшся, і ніщо вже тебе не вражає, і ніщо не подобається. Останнім часом,
мені можуть імпонувати окремі прийоми, їх вдале використання, але не книги.
Важко знайти ідеальну річ, у якій би не було хоч одного промаху, однієї помилки
або місця, де письменник не дозволив би собі слабкість графоманства.
– Зрозуміло. Але ти все одно продовжуєш читати?
– Так, я навіть не можу уявити, що робити окрім читання. Для мене це
неприродно, навіть страшно, трагічно. Шкода, що суспільство перестало вважати це
гідною роботою…
Коли сонце заходить, золоті з червоним смуги через вікно падають на одну зі
стін кімнати, і тоді те, що можна було б назвати подобою квітів на шпалерах,
171
оживає. На золотому тлі коричневі завитки, підсвічені знизу червоним, починають

повільно повзти догори, неначе вилазити із пекельного вогню, усе вище і вище
тягнучись у чорну безодню, немов світ повернувся так, що земля опинилась над
нами, і квіти більше не ростуть із землі, а входять у неї, безперервно повертаються
до свого первісного стану.
– Може, тобі варто знайти хлопця.
– Хлопця?
– Так.
– Ну як ти собі це уявляєш, я ж не вийду з транспарантом: «Шукаю хлопця».
Можливо, сам коли-небудь знайдеться, хоча в мене є небезпідставні сумніви щодо
цього.
– Чому?
– Ну ти і сама розумієш чому. Для того, щоб знайти хлопця, потрібно,
насамперед, стати дівчиною, дівчинкою, дєвочкою, направити всі свої
інтелектуальні, моральні та духовні здібності на пошук сексуального партнера. А це,
як говорить правило, веде до деградації вище названих здібностей. Жінки за такий
короткий період самостійності не навчилися поєднувати в собі матір та людину.
Я не знаю, чи зможу зараз відмовитись від усього цього: інтелектуальності,
свободи, книжок (своїх мертвих коханців) – заради прання, прасування, одягання,
фарбування та усього того, що ми асоціюємо з життям жіночої половини гідної
ланки суспільства.
– Ти занадто драматизуєш.
– Можливо…
– Кожна людина прагне знайти своє кохання. Я впевнена, що ти лукавиш.
– Можливо… Проте, я не знаю, не знаю... Мені здається, що ніхто зі мною не
захотів би жити, ніхто не зміг би терпіти мене, а змінюватись, відмовлятись я вже
просто не можу.
– Але ж визнай, і тобі хочеться знайти того єдиного, який любив би тебе
самовідданно без докорів і сумнівів.
– Ну, це ідеальний варіант – навряд таке взагалі можливо. Хоча, визнаю,
мені часом сняться еротичні сни.
– Справді? Будь ласка, розкажи.
– Мені буде важко… Розумієш, це не порнографічні сни, мені ще ніколи не
снилися такі сцени, хіба що оголені тіла, проте не знаю. Але часом мені сняться
чоловіки, до яких я відчуваю сексуальне бажання, яке, у свою чергу, теж мені
сниться, адже я ніколи не бачила цих людей у реальності. Це так дивно, мої сни
кольорові, яскраві, схожі на гротескні оповіді, мені подобається їх дивитися,
перебувати в них, проживати їх.
– Ну, розкажи мені хоча б один, наприклад, прошу.
– Наприклад? Я не знаю… Зовсім нещодавно, минулої чи позаминулої ночі,
я не пам’ятаю, мені снилося, що я сиджу у ванній, а через вікно туди проникає
денне світло, тому всі кольори такі світлі, ніжні. Я сиджу у ванній скрутившись, як
172
маленька дитинка в животі своєї матері. Проте я не відчуваю це, а бачу, наче
зі сторони, своє тіло, таке тонке і худе, свій випуклий хребет і довге, темне, мокре
волосся. Я стою та дивлюсь на себе, аж раптом відчиняються двері, мій погляд
повертається в їх сторону. Тепер я не можу бачити себе, тільки відчуваю, що я стою
зовсім гола і дивлюсь на високого міцного хлопця з брудним посудом у руках. У сні
я знаю, хто він – він мій давній друг, який, певне, хотів помити посуд. І ми стоїмо
один напроти одного, а між нами напіввідчинені двері. І він такий гарний: високий,
з міцними руками, з довгим каштановим волоссям, блакитними очима, – що
я відчуваю тільки, як сильно люблю його, відчуваю, як моє тіло заповнює тепло,
приємний лоскіт і разом з тим спокуслива туга, яка буває лише тоді, коли ти тільки
передчуваєш взаємність, а твоя любов у самому розпалі. І я зачиняю двері до
ванної так, що його образ поступово витісняється з перспективи мого погляду,
лишивши моїй увазі тільки клямку, на яку я їх замикаю.
– Але чому ти не впустила його до себе? Що в цьому поганого?
– Ах, ти змія… Я не могла цього зробити, ми ж не разом, і я боялась, що він
побачить моє тіло. Мені здається, воно таке негарне, таке невиразне, я боюсь його
показувати комусь: мої руки, ноги, обличчя.
– Чому? Що саме в ньому негарне?
– Я не знаю, справа не у вадах. Просто воно ніяке, нежіночне, ніби
безстатеве, у ньому немає нічого привабливого. Часом мені здається, що його
взагалі немає, що я всього лише вигадка, що це неможливо, аби десь взагалі жила
людина настільки деформована, безсила, гротескна і алогічна, як я. Я ні до чого не
придатна, я взагалі часом не розумію, яка логіка існування таких людей і для чого
вони з’являються у світі. Якби я хоч була чоловіком, а так – жінка. Я жінка… Це
звучить, неначе вирок. Здається, я навіть відчуваю жовтий ярличок у себе на вусі та
обламані роги. Часом мені хочеться виправити цю прикру помилку, але ж у мене ще
є батьки, що вони скажуть…
– Для тебе це так важливо?
– Так, якби там не було, я не хочу їх розчаровувати. Так смішно, про це дуже
добре знімав Бергман. Ти дивилась «Персону»?
– Ні.
– Шкода, дуже хороший чорно-білий фільм. Я би хотіла про нього написати,
тільки руки все ніяк не доходять – постійно з’являються якісь інші ідеї, які не
встигають реалізуватись, заміщуючи одна одну. А знаєш, найжахливіше, зараз світ
так влаштований, що писати можна про все, що завгодно.
У кімнаті після заходу сонця вже нічого неможливо розібрати, усе неначе
затягується густою павутиною і хижі рослини на шпалерах зливаються одна з
одною в суцільне темне тло. Тільки на ліжку, здається, можна розгледіти
невиразний згорблений силует. Важко сказати, кому він належить, людині чи
невеличкому звір яткові – сутінки роблять його непроникно чорним, настільки
чорним, що, зливаючись зі стінами кімнати, його колір мимоволі викликає справжній
апокаліптичний страх.
173
Історія сильної жінки

(сторінками сімейного альбому)
Юлія Бондаренко, Бердянськ
Я жінка, в мені – сонце й віща тьма,
Любов і гріх, смирення й божевілля,
Я бачу те, чого іще нема,
Й сліпа, у час вселюдського прозріння,
В сльозах при щасті, в радості при горі,
Втрачаю те, чого ще не знайшла,
Й знаходжу те, про що не знає й доля…
Маргарита Наваррська
Хто сказав, що жінка слабка істота? Для того, щоб розвіяти цей міф, досить
пригадати амазонок. Ці войовничі діви ніколи не показували власну слабкість
супротивнику. Хоча невже сила – це лише фізична якість? А як же сила людського
духу?..
Пригадую день, коли почула історію життя про свою прабабусю Ольгу.
Одного разу я гортала сторінки старого сімейного альбому і, побачивши її на
фотографії, попросила маму розповісти про родичку, адже я була маленькою, коли
вона пішла з життя, і я мало що пам’ятаю про неї.
Прабабуся Ольга завжди була чуйною людиною. Невеличкого зросту,
худенька, з великими добрими блакитними очима. Вона була релігійною жінкою,
впевненою, що Бог направляв її по життю і допомагав усій сім’ї. З її вуст лунали
лише щирі й добрі слова: ніхто не чув від неї жодної лайки чи докору. На перший
погляд прабабуся видавалася такою слабкою, тендітною, але її вчинки і щось
у обличчі видавали вольовий, впертий, сильний характер.
Тоді прабабуся була ще молодою дівчиною. Жила вона спочатку із сім’єю
у селі Комишеватки Запорізької області. У той час її батьки змусили вийти заміж.
Ольга підкорилась волі рідних. Але тяжко було їй у шлюбі з некоханим чоловіком –
прожила вона з ним не більше року, адже щиро полюбила хлопця Івана (це мій
прадід), і тоді… єдине рішення – розлучення. На той час це було великим
скандалом. «Як вона сміла таке вчинити? Яка ж ганьба!» – думали люди. Ольга не
звертала на це уваги, адже шлюб для неї був в’язницею, з якої вона прагла
вирватися. «Я сама обираю свою долю!» – відрізала Ольга.
З того часу в неї розпочалось нове життя, щасливе й радісне, адже вона
була поруч із коханою людиною. Молоді переїхали до Бердянська, жили
в невеличкій хатинці, багато працювали й раділи кожному дню. Але все це тривало
не довго. Почалась війна…
Мій прадід був змушений покинути родину й піти на захист Батьківщини.
На той час Ольга залишилась з двома дівчатками та хлопчиком на руках і
174
незабаром дізналась, що чекає під серцем ще одну дитинку. Надія і страх боролися
в душі Ольги. Кожного дня вона молилася за щасливе майбутнє своєї сім’ї.
Страшні роки війни принесли з собою іншу біду – голод. Що робити? Як
прогодувати діточок? Грошей не було. Ольга бралася за будь-яку роботу, при
нагоді зі старшою дочкою ловили рибу й торгували нею. Жінка дуже хвилювалася
за дітей, яких доводилося лишати вдома самих у той час, як вона намагалася
заробити хоч якусь копійчину, щоб вижити. У часи окупації Бердянська було
найтяжче: страх і воля до життя йшли поруч.
Несподівано Ольжин синочок тяжко захворів. Вона розривалася між хворою
дитиною та можливим заробітком для своєї сім’ї, але сталося страшне: від поганого
харчування, холоду моя прабабуся втратила єдиного сина. Серце від болю
розривалося на шматки. Ольга не показувала своїм донечкам біль, розпач
і безсилля – вона мала бути сильною, адже вона – мати. Власні страждання
прабабуся Ольга переборювала любов’ю до своїх дівчаток. Лише вночі іноді біль
знов підкрадався до її серця, і тоді вона плакала. «Нічого, – казала прабабуся, –
через сльози очищується душа і їй стає легше».
Усю війну прабабуся постійно думала про свого чоловіка Івана, молилася
кожного дня за нього. Протягом чотирьох років Ольга не бачила коханого, але свято
вірила, що він повернеться живим. Листи, що отримувала вона з фронту, не лише
радували серце, а й надавали жінці великої сили.
І ось, нарешті, закінчилась війна. Мій прадід Іван повернувся додому, де його
чекали любляча дружина і три дівчинки – найстрашніше залишилося в минулому.
Мій прадід почав працювати мірошником, а прабабуся виховувала дівчаток,
поралася на городі та по господарству.
На цьому моя мати завершила історію. Прослухавши її розповідь, я
замислилася над тим, скільки мужності й витримки було в тої тендітної молодої
жіночки, в тих жінках, які пройшли війну, голод, бідність, втрату близьких людей. Що
надавало їм сил рухатися далі? Нездолана віра у майбутнє? Відповідальність за
дітей? Інстинкт? Я не знаю відповіді на ці питання, але їх постаті назавжди
залишаться для мене героїчними. Слабкість?! Про що ми говоримо взагалі?
Примара центрально-західного міста, або Місто янгола
Тетяна Максимчук, Київ
Якось увечері Щаслива сказала Щасливому:

Допоки наше кохання буде іще сильним, ми будемо жити в тісній квартирі,
а коли потроху почуття будуть відступати, я зароблю достатньо грошей, щоб
переїхати до дорогих омебльованих, обмальованих апартаментів. Це буде
компенсувати брак духовної пов’язі між нами. Коли є багато матеріальних благ,
175
терпіти одне одного легше. Б’юся об заклад, що одного разу (або ж неодноразово)
хтось із нас захоче піти. Але ж машина, пралка, hi-tech дизайн, microwave oven.
А коли ми будемо лежати в морозному, давно не зігрітому любощами ліжкові
у стилі китайського мінімалізму (бо саме про таке ліжко я мрію зараз), кожен згадає
по-своєму той час, як ми лежали захекані на вузькому розкладному диванчику,
у тісній найманій квартирі, і щасливіших од нас не було на цілому світі.
У той час у тебе від любасок не буде відсічі. І якось, згрібаючи з ліжка
улюблені простирадла, привезені з Японії (із власноруч вишитим написом «anata no
ketsu wa ii desu ne…»), я поставлю собі цілком логічне питання: «Чому на них
характерні плями? Якщо вони не наші з тобою, то чиї?». З хвильку постоявши,
подумавши над таким надто складним для обтяженого іншими думками мозку
питанням, я візьмуся до своїх справ. Лише десь далеко в душі залишиться страх,
що я вже нікому не потрібна, що я вже навіть не є причиною плям на простирадлі.
Щоб затьмарити такі дрібні переживання, я почну вести життя під гаслом: «Люблю
себе, люблю себе, любити себе – треба, бо хто буде любити тебе без наглої
потреби?». Догляд за тілом, спортзали, дієти. А в результаті твій погляд на мені так
і залишиться наскрізним. У цей період наші шляхи розійдуться безмежно…
– А де ж місце для дітей у твоїй жахливій…
– Правдивій!
– Ну добре, жахливо-правдивій історії?
– А їм немає в ній місця. Діти, поки ще не народжені, у подобі янголів літають
над тілесними. Вони обирають собі сім’ю. Янголята краще підуть до пропащих, аніж
до байдужих.
– Твої слова страшні, у них немає ніякого сенсу. Хіба не може все бути
інакше в нашому житті?
– Може, але не буде, тому що в нас недостатньо серця, а кожної ночі його
стає ще менше. Хіба ти не відчуваєш цього?
– А й справді, я ніби стаю на якусь мільйонну частку легший щоночі. Але
тільки тоді, коли ми спимо.
– Вірно. Це все Янгол Скорботи.
– Який ще Янгол Скорботи?
– Той, що стоїть всередині мого міста. Його поставили вічно сумувати за
загиблими в часи репресій, а йому не стоїться на місці. Уночі він підлітає до нічних
будинків, зазирає у кватирку, і, якщо люди сплять, стає над тілами і відколупує
частинку серця, поки душі не бачать. Бо ти, певно, знаєш, що душі покидають тіло
під час сну і мандрують десь між минулим і майбутнім. Повернувшись, вони
знаходять скривавлене серце і загоюють його.
– Що ж тоді робити?
– Вихід один – не спати!
– Як то не спати? Але ж ми не можемо не спати!
– Ну, тоді виходу більше немає.
– Люба, вже пізно. Лягай мені на плече і спи, а я знайду вихід, обіцяю…
176
На ранок, прокинувшись у морозному ліжку, Вона огляділась навколо. Він

щез, ніби Його ніколи й не існувало. Чорне на шпалерах привернуло її увагу. То був
лист. Від Нього.
«Люба моя Кохана, вибач, що зіпсував тобі шпалери…».
«О, так! – подумала Вона. – Це так неординарно і романтично – лист на
шпалерах, добре, що хоч не на туалетному папері. Воістину аrs longa, vita brevis!».
Далі в листі: «…Я всю ніч не спав і все якось до мене прийшло само собою.
Я знайшов спосіб (чи то пак вихід) з даного фатумного no way. Я був у розпачі,
я плакав і з якогось дива почав молитися Янголові Скорботи, щоб той забрав мене.
А потім написав тобі цього листа. Вихід один – Янгол забере моє тіло, поки я ще
буду спати. А наші душі вранці повернуться і не дізнаються, що мене нема,
і кохатимуть одна одну вічно. Я йду. Я тебе кохаю. Прощавай».
Друзг!!! Щось розбилося – чи то Її серце, чи то ваза впала з етажерки, бо
в кімнаті була така тіснота, що усі речі мали звичку в будь-які моменти падати зі
своїх місць. Але все одно цей «друзг» проголосив важливий, переломний момент.
«Боягуз, нещасний трясогуз!!!».
Вона розвернулася і лягла спати. Вранці, після тривалого нічного сну, Вона
знову лягла спати. Їй наснилося, що через багато років Вона все живе у тій же тісній
найманій квартирі… І ніби одного дня зустріла Його… Казала щось про те, що на
шпалерах і досі той лист… І сон був таким кольоровим, таким живим… Мовила, що
знайшла вихід і відтепер спить тільки вдень, адже Янгол може прилітати лише
вночі… І ніби Він дивився на Неї скляно і наскрізно… Далебі Він був не сам…
Лишень потім констатував, що вже пізно, бо Він віддав усе серце, щоб їхні душі
були разом… А потім додав: «Побачимось уві сні!»… Отаким може бути сон
денний. Для нього існує навіть термін «daydreaming».
А з тих пір минали дні, минали ночі, і шелестіло пожовкле листя. І все
минулося, як і було загадано мудрим Шевченком…
Червона губна помада

– Чим би ти хотіла займатися в майбутньому?
– Я би хотіла одягати красиву білизну на анорексичне тіло, фарбувати губи у
червоне і малювати, малювати, малювати усе, чого мені бракує в житті. Як би було
чудово, якби я могла намалювати власне життя.
– Що тобі заважає втілити свою мрію?
– У мене немає червоної помади.
– Усе настільки серйозно?
– Ти собі навіть не уявляєш, наскільки.
– Але ж ти обіцяла бути сильною.
– Можна я буду лише красивою?
– Абсолютно точно і, беззаперечно, ні. Будь лише сильною. А як хочеш бути
сильною і красивою, то їдь в Азію, там будь-яка білошкіра здається гарною.
177
– Але я завжди уявляла свою художню майстерню на 28 поверсі будинку

в Парижі. Тим більше, французьке повітря дуже добре впливає на якість фарб.
І красива білизна, анорексичне тіло та червона помада мені ні до чого в Азії.
– От бачиш, наскільки життя стає простішим. Відпадає потреба в усьому
тому, чого у тебе і так немає… До того ж, ти не вмієш малювати.
– Так ось чому в мене життя таке паскудне.
– Здебільшого від цього страждаю лише я.
– А ти будеш мене кохати, навіть якщо я житиму в Азії?
– Ні, ну ти геть з глузду з’їхала. Я ж лише картина, намальована тобою. Я –
те, чого тобі бракує в житті, – анорексичне тіло, красива білизна та червона губна
помада…
Реквієм за паперовими літачками

І вона шукала в лініях своїх рук виправдання своїм збоченням, і вона сиділа
спустошена біля килима, заляпаного йодом і молоком та рештками того, що вже
ніколи не стане зривати кульбабу, читати «Буквар» чи то робити невмілих
паперових літачків.
Акторів у середньовіччі не ховали на кладовищі – їх тіла спочивали, або ж
снили спокій, за межами святого місця поховання. За огородженим, прибраним
подвір’ям старого помпезного кладовища виднілися густо порослі мохом
і духмяними дичками пагорбки без хрестів та пам’ятників. То могили акторів та
дітей, яких так і не довелося похрестити. Усі, хто проходили біля таких місць,
куштували місцевість на запах. Від старого кладовища тхнуло холодом, слізьми та
соромом. А тихе поховання по той бік від готичних хрестів та янголів з хвилястим
волоссям, які схилилися в молитві за спасіння душ грішних у день Страшного суду,
незмінно пахло зеленню і цвітом. Навіть сонце освітлювало ту місцину по-іншому;
ту місцину, від якої так дбайливо відгородилося похмуре християнство залізною
огорожею; місцину, де панувало язичицьке начало, де усе зелене і пахне солодким
цвітом і, здається, кружляють маленькі вухасті ельфи. А на глухих, порослих мохом
галявинах кружляють у скаженому танку душі акторів, у той час, як ненароджені діти
вплітають у вінки кульбабу і жбурляють ті вінки на голови акторам. В останніх
обличчя розділене на половину: з одного ока течуть сльози і кутики уст звернені
додолу, а інша частина обличчя усміхнена і щаслива…
Так вона сиділа, спустошена, біля килима, пила терпкий кагор із коньячного
келиха і шукала в лініях своїх рук, неначе на карті, оту місцину, густо порослу мохом
і дичками; і себе поряд з іншими душами акторів, убрану в сукню з опери «Фауст»,
яку вона одягала, коли виконувала партію Маргарити…
У шафі…
Я тихенько собі висіла у шафі, мені там було затишно і не боляче. Коли ти
приходиш, виймаєш, прасуєш, одягаєш на мене запонки, краватки – я задихаюся.
Ти розриваєш мене, а потім залатуєш, зализуєш терпким язиком, гаптуєш. Ти надто
178
часто мене одягаєш. Надто любиш, щоб викинути.

Але уже минуло два місяці. Ти скрутив мене і залишив на полиці. Тут
тіснувато, проте не боляче. Майже. Тут м’яко поряд з іншими. Ти іноді вбираєшся
в мене. Подовгу носиш, напідпитку не знімаєш мене під час сну. Ти лагідний зі
мною. Я – зручна.
Я більше не маю доступу до шафи. Ти протираєш мною пил, відриваєш
шматочки та перев’язуєш свої побиті пальці. А вчора ти відпоров синенький
ґудзичок. Він був зліва на грудях. Там де… кишеня. Тут було би непогано, якби не
синенький ґудзичок. Ти купив собі нову сорочку. Не боляче. Вже.
179
МАТИЛЬДЕ ПОНС – ПИСАТЕЛЬНИЦА СО СТИЛЕМ
Виктория Перес, Ольга Сеничева*
Зарубежная литература является своеобразной летописью духовной

истории человечества. Вдумчивое рассмотрение литературного наследия
приумножает объем культурологических знаний, обогащает жизненный опыт,
развивает эстетическую чувствительность у читателя.
Латиноамериканскую литературу изучали Б. Гершман, В. Кутейщикова,
С. Мамонтов, T. Rioseco, J. Franco, В. Aires, P. Henriquez Urena и др. Однако
исследований по мексиканской литературе в современной научной парадигме
представлено мало. Актуальность этой cтатьи обусловлена недостаточной
изученностью произведений Матильде Понс.
Предметом исследования является творчество писательницы, материалом
для анализа послужили тексты новелл М. Понс «Слово мне показалось странным»,
«Где любовь имеет цену», «Закрытая дверь», «Испытание».
Матильде Понс (Matilde Pons Liceaga) родилась в г. Гванахуато в Мексике.
В настоящее время проживает в г. Гвадалахара штата Халиско. На протяжении
пяти лет Матильде работала в газете «El Informador» («Информатор»): писала для
колонки «Юмористическая философия». М. Понс – член ассоциации «Женщины в
кино и на телевидении». Её перу принадлежат
сценарии серии короткометражных фильмов, как, В 1989 году новелла «Слово
мне показалось странным»
например, «Принцип Дарвина» и «Принцип
представила читателю оригиналь-
Маркса», сценарии к двум полнометражным нейшую писательницу. Рождался
фильмам «Натаниель (Nathaniel)» и «Убийца голос и рождался человек
теней» («El matador de sombras»), a также одновременно. Эта новелла была
сценарий к полнометражному фильму для многих открытием <...>.
«Дедушкины праздники Рождества» («Las Многие книги Матильде Понс
окрашены в автобиографические
Navidades del Abuelo»), опубликованный в книге
тона. Это книги жизненные, где
«Моим внукам, чтобы они рассказали своим утверждается своеобразный пер-
родителям» («A mis nietos para que lo cuenten a сональный стиль их автора. Голос
sus papas»). Матильде Понс отшлифовывался и
Многие из её рассказов и отрывки новелл превратился в один из самых
увидели свет в известных литературных весомых в современной мекси-
канской литературе.
журналах Мексики. Кроме того, антология
«Писательницы Латинской Америки: от
архетипов к аутентичности», выпущенная Жан Франко. Монтпельер,
Франция. Послесловие к 3-му
Институтом языка и культуры Латинской Америки
изданию «Слово мне показалось
университета города Лейдена (Голландия), странным»
180
содержит две из её многочисленных новелл: «Слово мне показалось странным»

(«La palabra me sonó extraña», 1989) и «Где любовь имеет цену» («Donde el amor
tiene un precio», 1996).
Новелла «Где любовь имеет цену», Думаю, что быть писа-
отмеченная критиками как «эротическая, телем, если ты пишешь по
стоящая на стыке лирического призванию, как я или все те
писатели, творчество которых я
и драматического», представляет собой topos, уважаю, означает опережать как
в котором физическое желание находит своё можно больше себя самого и
освобождение посредством письма: «Смог бы своё время, что часто означает
читатель создать невозможный и писать книги трудные, можно
одновременно необходимый рассказ, где сказать, непонятные, и при этом
центральной темой было бы желание: губы, впадать в вечный парадокс,
плачевный и драматический, но
жаждующие возбуждённых сосков, распутный необходимый, не быть понятым
живот и звучание медленной оргазмической твоими же современниками.
тишины, с её удушающим ритмом?...» Как
видим, посредством риторического вопроса, Хулио Кортасар. Эпиграф к
который практически открывает новеллу, новелле «Закрытая дверь»
писательница даёт понять, что нарративная прагматика текста направлена на
Посредством смелой ирони- читателя, которому, кстати, также посвящены
ческой истории новелла «Где любовь страницы без текста. Эти места читатель
имеет цену» погружает читателя в может заполнить своим собственным
океан человеческих страстей и рассказом. Отсюда – одна из важнейших
социальных пороков. Её персонажи характеристик новеллы «Где любовь имеет
демонстрируют вечный раздор между
цену» – отсутствие и нарратора, чей голос
любовью и искусством и некоторыми
интимными формами, в которые они структурировал бы новеллу, и логически
переплетаются. Каждый раз с боль- выстроенного сюжета. Вместо этого текст
шей строгостью и точностью наполнен рассуждениями о собственном
Матильде Понс открывает для нас построении, зарисовками эротического
неизвестные мироздания и с мудрым характера и сделанными прописью
страдальческим юмором, так
примечаниями, которые могут быть
свойственным ей, раскрывает
секреты такого знакомого и оттого истолкованы как комментарии, сделанные
непонятного нам мира. автором в процессе написания книги.
Созданное в обществе, где женщины говорят о
Агустин Монсреаль (Agustín сексе лишь на приёме врача или в
Monsreal). Предисловие к новелле исповедальне и где такие слова, как «эротизм»
«Где любовь имеет цену» и «наслаждение», практически являются табу,
произведение Матильде Понс не только заставляет задуматься о роли
сексуального воспитания в понимании таких концептов, как «эротизм», но и
призывает воскресить давно забытое в нашем современном мире понятие любви.
Последняя новелла Матильде «Закрытая дверь» («Puerta cerrada») вышла
в свет в середине 2011 года и была оценена критикой как «интеллигентная и
волнующая», а сама писательница, уже признанный мастер пера,
181
квалифицируется как новатор, чьё творчество направлено на поиск новых

нарративных стратегий и структур. Справедливо отметил Агустин Монсреаль
(Agustín Monsreal), что как критикам, так и читателям
понадобится некоторое время, чтобы по достоинству Вижу своё я как сквозь
призму: кружащие вокруг и
оценить литературные нововведения Понс, которые понукающие меня своими
на шаг опережают действительность. В основе поступками персонажи – это
«Закрытой двери» лежат реальные события, мои другие я.
имевшие место в одной из традиционных
католических мексиканских семей среднего класса, Эрнст Теодор Амадей
которая не принимает форму поведения дочери Гофман. Эпиграф к новелле
Мары. По словам самой героини, «только Камила, «Где любовь имеет цену»
наша старшая сестра, понимала, кто я и что я не
такая, как все: я предпочитала играть с мальчиками, иметь вместо кукол
пистолеты, носить брюки и ковбойские сапоги и заменить бантики на голове
соломенной шляпой». Рассказ Мары прерывается воспоминаниями, которые
представляют взору читателя детский и юношеский мир персонажа: «Однажды,
когда мне было шестнадцать лет, я вместе с Мигелем, моим тогдашним ухажёром,
пошла на концерт в театр в шлёпанцах и в поношенных до дыр джинсах.
Услышала, как моя мать сказала сидящей рядом с ней подруге: «Думаю, что аист
ошибся домом, когда принёс нам Мару. Эта не может быть моей дочерью».
В результате молодая девушка отдаляется от своих родственников, начинает
вести двойную жизнь, стараясь угодить родителям, учителям и священникам.
Её зажатое в тиски Я начинает иррациональную войну, но все возможные выходы
заперты социальными и религиозными предрассудками.
Во время презентации книги писательница акцентировала внимание на том,
что её произведение нельзя воспринимать рассеянно, поскольку читатель должен
погрузиться в мысли персонажей, стать зеркалом, в котором отразился бы
беспорядочный внутренний мир каждого из них, уловить тот момент, начиная
с которого воспоминания и реальность становятся одним целым, – и уже
невозможно понять, идёт ли речь о действительных событиях или о
воспоминаниях.
Матильде признаёт, что из всех её произведений именно это стоило ей
самых больших усилий, потому что во время работы над ним она должна была
противостоять своим персонажам, их идентичности, мировоззрению, и это вызвало
у неё катарсис – внутреннее и душевное очищение.
Замечания критиков по поводу «Закрытой двери» со всей справедливостью
можно отнести и к предыдущим произведениям мексиканской писательницы. Так,
например, Жан Франко (Jean Franco), ведущий специалист по вопросам
латиноамериканской литературы университета Монтпельер (Франция), заметил,
что новелла «Испытание» («La prueba»), опубликованная в 2009 году,
вписывается в самые прогрессивные литературные течения современности. Три
года понадобилось писательнице, чтобы завершить это произведение, идея о
182
котором пришла ей во время прогулок по Парижу. В интервью, взятых у Матильде

по поводу «Испытания», писательница вспоминает, что однажды её внимание
привлекла книга, высталенная в витрине небольшого книжного магазинчика близ
Сорбонны. Непривычно большие буквы позволяли прохожим читать страницы, на
которых была открыта новелла. «Меня очень удивило, – вспоминает Понс, – что
когда я проходила мимо этого же магазинчика на следующий день, книга была
открыта уже на следующей странице и так далее». Эта идея произвела на
писательницу неизгладимое впечатление и была воплощена в новелле, над
материалом для которой она уже работала: толстая пачка писем, написанная из
тюремных стен человеком, несправедливо обвинённым своей женой в
изнасиловании их маленькой дочери. Матильде пришлось перечитать все письма,
рассортировать и, как выражается она сама, отшлифовать, чтобы понять, как
построить нарратив.
Таким образом, «Испытание» – это история в истории. В первой речь идёт о
молодом писателе Нико, который (как однажды Матильде) открыл для себя
захватывающую новеллу, купить которую у него не было денег. Книга была так
занимательна, что время от времени он заходит в магазинчик, чтобы прочитать
несколько страничек. В поисках работы, отчасти, чтобы получить средства для
приобретения книги, Нико даёт объявление: «Пишу рассказы на дому. Недорого».
Первый заказ он получает от Анны, девушки, пробудившей в нём любовь. Она
просит молодого новеллиста написать историю о письмах, которые ему вручает
при встрече и из которых Нико узнаёт историю Елены и Андреса, автора писем.
Вот эта история, рассказанная из тюремной камеры посредством посланий,
и является второй сюжетной линией, для которой повествование о любви молодого
писателя и его клиентки служит нарративным обрамлением. Со временем, работая
над заказом, Нико настолько погружается в события, о которых читает и пишет, что
иногда ему самому трудно определить, пишет ли он об авторе писем, или о самом
себе, является ли то, о чём он рассказывает, его собственным творением или
плагиатом писем. Таким образом, Матильде артистически переплетает реальность
и фикцию или, по замечанию мексиканской писательницы Эве Хиль (Eve Gil),
возносит реальность до состояния того, что можно назвать гиперреальностью,
определяемой ею же как пространство, идущее далее, чем сама метафикция,
потому что она [метафикция] позволяет не только создать фикцию внутри фикции,
но и даёт возможность фикции вторгнуться в реальную историю.
«Критики часто отмечают лёгкость, с которой Матильде играет реальными
событиями и выдуманными, или которые она преподносит как таковые, и это
позволяет ей создавать новые миры, города, общества и биографии, настоящая
литературная мастерская!», – пишет Эве Гиль и добавляет, что иногда о Понс
говорят как об элитной писательнице, создающей “некоммерческие” книги. И хотя
это так, признаёт Хиль, своими новеллами Матильде заставляет читателей
мыслить, задумываться не только об интерпретации прочитанного, но и о том, что
происходит с нами в нашем, реальном, мире. Сама же автор признаёт, что язык
183
«Испытания» действительно насыщен не столько изысканными, сколько

возвышенными словами, ведь её персонаж [автор писем] – высокообразованный
человек, любящий и знающий музыку и литературу, который в тюрьме изучает
право и впоследствии становится своим собственным защитником.
Необходимо отметить, что формально, помимо нарративных голосов
персонажей, в «Испытании» слышны другие «инстанции, которые говорят» как бы
из ниоткуда. В тексте они представлены прописными буквами и заключены в рамку.
В качестве примера можно обратиться к той части новеллы, где Адрес вспоминает
о своей бабушке, которая любила играть на рояле и которая в своё время попала
на службу, проводимую Папой Пием ХI в Ватикане. Эпистолярный рассказ героя
прервывается обрамлённой фразой, гласящей: «Страдает аристократоманией».
В следующем за ней параграфе голос Андреса продолжает повествовать о своей
родословной: «Ну что же, моя прекрасная Елена, пока что я рассказывал о своих
бабушках и дедушках, а сейчас я тебе поведаю о моих родителях».
Общепризнанный мастер слова, Матильде неохотно говорит о самой себе
как о личности, и во время интервью, которое мы взяли у неё для написания этой
статьи, с ловкостью переводит тему разговора на свои произведения и отвечает на
некоторые комментарии критиков, о которых мы упомянули. «Некоторые писатели
и один философ утверждают, что я опередила своё поколение и время, что моё
творчество шагает впереди меня самой. Эве Хиль говорит о моих заигрываниях
с реальными фактами. О том, что я заставляю верить читателя в их реальность.
Рене Авилес Фабила (René Áviles Fábila) – о моей якобы интуиции, позволяющей
мне находить новые формы изложения. Эвелина [Эве Хиль] упоминает
гиперреализм, идущий за пределы метафизики, о фикции в фикции. Я ещё должна
проанализировать всё это, ведь когда я сажусь писать, эти слова даже не приходят
мне в голову. Рене говорит, что мои персонажи убеждают, их радости и печали
тоже. Возможно, интуиция, о которой он говорит, – есть ни что иное, как моё
желание структурировать каждую мою новеллу по иному, вводить в них другие
голоса, отличающиеся от моего собственного. Но получается так, что каждый герой
сам находит свой голос, используя при этом чернила ручки, которой я пишу. Эве
однажды спросила меня, является ли «Испытание» тремя новеллами в одной, где
сама же автор представляет собой звено в цепи других авторов и где все эти
авторы стараются интерпретировать одну и ту же реальность. Я бы ответила так:
история в целом – это часть жизни Андреса и Елены, которые борются за свою
любовь, а Николас, крадучись, просачивается на страницы новеллы, чтобы
рассказать эту историю читателю. Давайте представим, что я переоделась
в мужчину. Смогла бы я сойти за Нико? Вот, вот это-то я и делаю: я внедряюсь
в каждого персонажа и представляю себе, как бы он повёл себя в той или иной
ситуации». Завершая наш разговор, Матильде добавляет: «Оставляю эту новеллу
на ваше рассмотрение, и мне было бы очень интересно узнать о ней мнение
других читателей…»
184
В конце нашей встречи мы

попросили писательницу
ответить на несколько вопросов:
Виктория Перес: Когда и
как родилась Матильде Понс
для литературного мира?
Матильде Понс: Хотя
систематически я начала писать
и посещать литературный
кружок в семидесятые годы,
можно сказать, что уже с 12 лет
у меня пробудилась привязан-
ность к письму. Я была очень
молчаливой и наблюдательной
девочкой, для которой письмо
стало формой общения с
окружающими.
Виктория Перес: Кто из
Ваших любимых авторов
повлиял на Ваше литературное
формирование?
Матильде Понс: В Хулио
Кортасаре меня привлекает
его манера играть словами, его оригинальность в изложении историй. Хорхе Луис
Борхес поражает меня разнообразием тематики и глубиной, с которой он подходит
к её рассмотрению. В своих произведениях ему нравится вводить читателя в
заблуждение, выступая одновременно в роли и рассказчика, и автора. Итало
Кальвино – богатство языка и оригинальность. Маргерит Юрсенар – изобилие тем
о разных странах, её богатый язык. Маргерит Дюрас – мне нравится структура её
новеллы «Любовник».
Виктория Перес: Чтобы Вы выделили как нововведение в Ваших
произведениях, по сравнению с новеллами других современных мексиканских
писательниц?
Матильде Понс: Структура каждой из моих книг различна, оригинальна. То,
как я использую иронию, глубина характеров моих персонажей… В моих
матиграмах** выражения, заставляющие мыслить, смеяться, задумываться,
сомневаться. Играя историей и персонажами, я стараюсь сделать читателя моим
сообщником.
Виктория Перес: Что Вам как писательнице доставляет наибольшее
удовлетворение?
Матильде Понс: Думаю, что я добилась пробуждения чувств и эмоций в моих
читателях, и они подтверждают это, когда звонят мне или пишут. Я добилась
185
признания читателей других стран, моими новеллами заинтересованы литературные

критики, нарратологи.
Виктория Перес: Какая, с Вашей точки зрения, социальная роль литературы?
Матильде Понс: Доводить до сознания читателя значимость исторического
момента, в котором мы живём. Я заставляю говорить об этом своих персонажей
или рассказчиков. И неважно, о чём идёт речь: о политике, религии, образовании
или о других социальных проблемах.
Виктория Перес: Как Вы настраиваетесь на письмо?
Матильде Понс: Стараюсь изолироваться, быть одной, слушаю классическую
музыку, джаз, композиторов, в чьей музыке есть какой-то призыв, обращение.
Виктория Перес: Что бы вы хотели сказать своим читателям?
Матильде Понс: Мне бы очень хотелось, чтобы моё творчество было понято
и чтобы оно заставило людей задуматься.
Как видим, Матильде Понс в своих произведениях исторически и культурно
обоснованно интерпретирует некоторые аспекты социальной действительности
с позиций гиперреализма. Нарративное, линейное, изложение фактов и событий
не оставляет читателя равнодушным и бесчувственным.
Тексты новелл М. Понс несут культурологические знания, концептуальный
анализ которых может быть перспективой дальнейших исследований.
*Виктория Перес – доктор филологических наук, Заслуженный Автономный университет г. Пуэбла (Мексика),
Ольга Сеничева – кандидат филологических наук, доцент, Бердянский государственный педагогический университет
(Украина).
**Матиграмы - это выражения, придуманные Матильде Понс, отсюда и название, которое предложил дон Артуро
Ривас Саинс (Arturo Rivas Sáinz, 1905-1985), известный мексиканский литературовед и писатель. Сама писательница
комментирует, что эти выражения приходят к ней как вихрь неконтролируемых определений во время чтения или
слушания музыки. Первая матиграма родилась, когда она читала заметку об Эйнштейне и его теории
относительности: «Если бы Эйнштейн смирился со своей судьбой, он бы относитнельно умер». По словам
писательницы, эта матиграма появилась как искрящееся светило, с тех пор таким же образом появляются и
остальные, но как и почему, она не знает. Несколько примеров матиграм: «Наше завтра рождается из наших вчера»,
«Когда время бежит вперёд, скрываться от этого бесполезно ещё и потому, что ты сам – время», «Написать историю
- это как бы восстановить некоторые моменты. Молчание нарушенное шёпотом памяти».
186
Післямова
Альманах літературних і критичних творів «Жінка крізь призму письма»,

пропонований увазі читачів, побачив світ завдяки спільним зусиллям Центрів
гендерних досліджень двох університетів – Заслуженого Автономного університету
міста Пуебло (Мексика) і Бердянського державного педагогічного університету
(Україна), засвідчивши плідність міжнаціонального наукового діалогу. Згуртування
філологів у царині гендерних студій покликане не тільки активізувати обмін
інформацією, новітніми методологіями й методиками, але й подолати бар’єри між
ученими різних країн.
Характерно, що жінка презентована в альманасі і як суб’єкт творчості, і як
об’єкт досліджень. Це загалом збігається з тенденціями сучасних жіночих і, ширше,
гендерних досліджень, які націлені на окреслення специфіки жіночої літератури,
реконструкцію різних її національних традицій, аналіз моделей «жіночого письма» й
«жіночого читання», характеристику автентичних жіночих жанрів і критику
гендерних стереотипів у творах чоловіків і жінок. Як слушно відзначила знаний
український літературознавець Віра Агеєва, «гендерний аналіз, зміщуючи акценти
на індивідуально-психологічну проблематику, враховуючи часто не визнані
суспільством чи панівною патріархальною ідеологією погляди, дає змогу
відчитувати різні рівні художнього тексту, враховувати різні ціннісні орієнтації».
У сучасному українському літературознавстві гендерний підхід є надзвичайно
продуктивним, що засвідчили праці Соломії Павличко, Тамари Гундорової, Оксани
Забужко, Романа Веретельника, Віри Агеєвої, Ніли Зборовської, Людмили Таран,
Ганни Улюри, Мирослави Крупки, Вікторії Погребної, Тетяни Тебешевської-Качак
та ін. Його актуалізація наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття зумовлена не тільки
засвоєнням зарубіжних концепцій та перенесенням їх на вітчизняний ґрунт,
відновленням української традиції жіночих і феміністичних студій, але й загальними
суспільно-культурними трансформаціями.
Українська жінка межі тисячоліть, виявивши незадоволення своїм
становищем, запрагла самореалізації, активної (не лише на папері) участі в усіх
сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків
(політика, державне управління, громадська діяльність, бізнес). В Україні поступово
оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив: екологічних,
правозахисних, політичних тощо. За останні десятиліття з’явилася високоосвічена
жіноча еліта, яка активно вносить власне світобачення у сфери філософії, науки,
культури. Гендерні студії мають власні інституції, створюються численні центри
гендерних досліджень – Київський, Харківський, Львівський, Одеський та інші.
Актуалізацію «жіночого питання» засвідчила перманентна дискусія з цієї
проблематики, яка стала своєрідною ознакою сучасної української гуманітаристики,
справжнім відбиттям «духу часу». Утім, повернення феміністичного дискурсу до
вітчизняної культури не є безболісним процесом, воно зустрічає значний опір, який
часом набуває форми «феміністичної фобії». Це зумовлено непережитістю
187
колоніального й тоталітарного культурного спадку, що ускладнює опанування

ліберальних демократичних цінностей українським суспільством.
Воднораз варто наголосити, що розгортання проекту гендерного
літературознавства в Україні стало можливим завдяки нагромадженню масиву
жіночих літературних творів. З’явився яскравий і самобутній феномен жіночої
прози, представлений іменами Оксани Забужко, Марії Матіос, Євгенії Кононенко,
Галини Пагутяк, Світлани Йовенко, Галини Гордасевич, Ірини Жиленко, Галини
Тарасюк, Надії Тубальцевої, Людмили Таран, Ніли Зборовської, Теодозії Зарівної,
Лесі Демської, Софії Майданської. «Нова хвиля» молодіжної, альтернативної
жіночої літератури презентована творами Світлани Пиркало, Наталки Сняданко,
Софії Андрухович, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої. Жінки активно опановують
не тільки нішу інтелектуального письменства, але й жанри масової літератури:
Марина Гримич, Наталка Шевченко, Ірен Роздобудько, Леся Романчук, Алла
Сєрова, Люко Дашвар, Марина Мєднікова, Сімона Вілар, Лада Лузіна розробляють
національні версії любовного роману, соціальної мелодрами, чикліт, жіночого
фентезі й детективу, феміністичного неонуару.
Багатоголосся української жіночої літератури, артикуляція нею
найрізноманітніших аспектів унікального фемінного досвіду, орієнтація на читачів
різних поколінь, переконань, художніх смаків призводить до кращого пізнання
сучасною жінкою самої себе, до колективного самоусвідомлення жінок, осягнення
власної місії у світі. Окреслене явище загалом відповідає ситуації, коли
«підпорядковане» починає «промовляти» (за визначенням Гаятрі Чакраворті
Співак), адже в модерній культурі виразнішими стають голоси її маргіналізованих
сегментів – не-білих, не-чоловічих, не-гетеросексуальних тощо. Жіночий голос, який
владно й потужно зазвучав на початку нового тисячоліття, проголошує фемінізацію
людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Йдеться про
повернення жінок до історії, політики, мистецтва, літератури – повернення не в
якості об’єкта, а в якості суб’єкта. Фемінізм, жіночі, гендерні студії призвели до зміни
всієї соціокультурної парадигми. «Важко уявити собі сьогодні таку гуманітарну
дисципліну, яка б не підлягала перегляду у світлі сучасної концепції гендерних
відношень», – зазначає білоруська дослідниця Альміра Усманова.
Літературно-критичні та культурологічні праці мексиканських жінок-учених, які
склали першу частину альманаху, наближають нас до стародавньої й розмаїтої
мексиканської жіночої літературної традиції, історії та культури, про які, на жаль, так
мало відомо в Україні. Лише останніми роками, завдяки співробітництву з
Університетом Пуебло, нам вдалося краще пізнати творчість Ліни Зерон, Лаури
Есківель, Матильде Понс. У статтях ідеться про істотні аспекти жіночої творчості:
рецепцію в ній філософського фемінізму, місце жінки в поезії авангарду, проблему
жіночої тілесності, ідеальні образи жінок та їхні життєві сценарії, відтворені в
літературі, кіно.
Своєрідним доповненням-ілюстрацією до літературно-критичного дискурсу є
добірка художніх та публіцистичних текстів українських авторок – учасниць Першого
188
Всеукраїнського конкурсу «Ця сильна / слабка стать: фрагмент із життя жінки»,

проведеного в 2012 році Центром гендерних досліджень Бердянського державного
педагогічного університету з ініціативи доцента Марти Варикаші. Уже сама
пропонована назва конкурсу передбачала контраверсійність сучасного образу
жінки, закликаючи потенційних авторок до поглибленої рефлексії над важливими
«глобальними» проблемами та над особистим досвідом жіночого буття (адже
«особисте є політичним»!). Тому не дивує, що презентовані тексти є літературними
спробами збагнути складну й неоднозначну роль жінки у світі як заразом статі
«сильної» та «слабкої», поміркувати над одвічними і злободенними проблемами
жіночого життя, над співвідношенням чоловічого й жіночого начал у філософському,
соціальному, психологічному, культурному й побутовому аспектах.
Ці різножанрові тексти: оповідання, новели, есе, замальовки, що балансують
на грані документального та фікційного, – можна описати як складову «усної
історії», такої актуальної в наш час. Марта Варикаша слушно називає їх
«своєрідним архівом жіночих історій», однак варто додати, що цей «архів»
не мусить лишитися на запилюжених поличках як скалок минулого, а має спонукати
до роздумів, які розвиватимуть жіночу ініціативу і креативність. Гадаємо, перевага
художніх і публіцистичних творів не так у довершеності художньої форми (часто це
перша проба пера) чи новизні обстоюваних теоретичних позицій, але у відвертості й
безпосередності жіночого голосу кожної авторки, опорі на автентичний життєвий
досвід, у здатності твердо і чітко заявити про свої права, цінності й переконання.
Будемо сподіватися, що активізація як гендерних студій на
літературознавчому полі, так і власне жіночої літературної творчості призведе до
переосмислення становища жінки в суспільстві, до подолання багатьох гендерних
стереотипів, а відтак – до трансформації українського суспільства на засадах
демократичних ліберальних цінностей.
Бердянськ, 2012
Софія Філоненко
189
MUJERES A TRAVÉS DE SU ESCRITURA

ЖІНКА КРІЗЬ ПРИЗМУ ПИСЬМА
Almanaque de crítica literaria
Літературно-критичний альманах
Editora Principal – Candidata a Doctora en Filología Marta Varykasha.

Головний редактор – кандидат філологічних наук Марта Варикаша
Editora y correctora ortotipográfica – Doctora en Ciencias del Lenguaje Victoria Pérez

Технічний редактор – доктор філологічних наук Вікторія Перес
Corrector y responsable del texto electrónico – Olena Belovol

Коректор і відповідальний за компютерну верстку – Олена Бєловол
Autorizado para su impresión el 02.02.2013
Підписано до друку 04.02.2013 р.

Формат 60х84/16. Папір офсетний.
Гарнітура “Arial”. Друк – лазерний.
Ум.-друк. арк. 11,1 Обл.-вид. арк. 10,92.
Наклад 100 прим. Вид. № 130. Зам. № 133.
Видавництво та друк ЧП «ЛАНДОН-ХХІ»

Свідоцтво про реєстрацію: серія ДЦ №159 від 22.10.2010 р.
83120, м. Донецьк, вул. Петровського, 126а/32
Тел./факс: (062) 334-49-66, e-mail: elenah66@gmail.com
Donezk: LANDON-XXI
190

Жінка крізь призму письма

Cargado por

Información del documento

Derechos de autor

Formatos disponibles

Compartir este documento

Compartir o incrustar documentos

Opciones para compartir

¿Le pareció útil este documento?

¿Este contenido es inapropiado?

Copyright:

Formatos disponibles

Жінка крізь призму письма

Cargado por

Copyright:

Formatos disponibles

Жінка крізь призму письма

УДК 82.091:[821.161.2+821.134.2(72)] (059)

Se publica por resolución del consejo científico

Ж 72 Жінка крізь призму письма : літературно-критичний альманах / [гол. ред.

У збірнику вміщено вибрані наукові статті мексиканських учених, присвячені

El compendio contiene artículos científicos seleccionados de investigadores

УДК 82.091:[821.161.2+821.134.2(72)] (059)

ARTÍCULOS DE CRÍTICA LITERARIA

María del Carmen García Aguilar. Introducción. 8

Abriendo rutas para las mujeres

Haciendo visibles a las mujeres en la historia de México

Protagonistas del análisis literario

OBRAS ARTÍSTICAS Y PERIODÍSTICAS

Marta Varykasha. Introducción. 115

Roksolana Zharkova. La frase hecha Mujeres y Mundos. 118

Sofía Filonenko. Epílogo. 187

Марія дель Кармен Гарсія Агілар. Вступ.

Відкриваючи шляхи жінкам

Відобразити роль жінки в історії Мексики

Центральні персонажі літературної критики

ХУДОЖНІ Й ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

Марта Варикаша. Передмова. 115

Роксолана Жаркова. СЛОВОсполучення Жінки і Світу. 118

Вікторія Перес, Ольга Сєнічева. Матильде Понс – письменниця зі стилем. 179

Софія Філоненко. Післямова. 187

укрепляли представления о традиционной роли, отводимой женщине. Но вопреки

Риты Мириам Эрнандес Давила «Идеал женщины порфириата в начале

Перевод Виктории Перес

ABRIENDO RUTAS PARA LAS MUJERES

Algunos antecedentes del origen del Día Internacional de la Mujer

registrada y documentada a un 8 de marzo o a una huelga en particular. La idea

Algunos de los acontecimientos registrados y documentados

norteamericanas. Es así como la II Conferencia Internacional de las mujeres socialistas

Clara Zetkin: breves páginas de una vida revolucionaria

Fundamentación del feminismo filosófico en la obra de Celia Amorós

* Licenciada en Filosofía y Maestra en Estética y Arte de la Benemérita Universidad Autónoma de Puebla.

En el transcurso de esta investigación se van poniendo de manifiesto las claras

Las piernas guardadas, las manos alzadas:

* Licenciatura en Antropología Social. Benemérita Universidad Autónoma de Puebla.

poseer diversas maneras de apreciar este tipo de cuestiones, en seguida, se presenta la

de las relaciones sociales y de cultura, al tener este tipo de construcciones, lo que

5 Entrevista a una estudiante de Ingeniería Civil.

HACIENDO VISIBLES A LAS MUJERES EN LA HISTORIA DE MÉXICO

Revolucionarias fueron todas: Las mujeres en la ciudad de Puebla

México, 1993. – 381 p.

of America, 1997. – P. 163.

Aquellos años, días y noches

historia de México abordando siempre des la historia de las mujeres.

1999–2002, Colección Consejo de la Crónica. – No. 9, 2000. – 46 p.

El trabajo doméstico y su domesticidad

en la Escuela de Artes y Oficios, inaugurada solemnemente el primero de diciembre de

FCE. – México, 1990.

El papel de la enseñanza y formación de las señoritas

21 Lau, Ana. Op.cit. – P. 6.

Ariza. – México : Imprenta de la jurisprudencia de J. Guerra y Valle. – P. 140–142.

esos años surgen otras organizaciones de trabajadores ferrocarrileros en Puebla, en

Revolucionarias fueron todas

Colonización e Industria, Oficina tipográfica de la Secretaría de Fomento. – México, 1900. – P. 53.

comisión de mercados dirigía diversos oficios diciendo esperasen. La mayoría de ellas

Los dobles discursos de la modernidad y el sometimiento de las mujeres

creación de nuevos espacios en la ciudad de México como las oficinas gubernamentales

Cine y estereotipos femeninos

del matrimonio. La aparición de la píldora anticonceptiva revolucionó el “deber ser”

El ideal de ‘Mujer’ del Porfiriato a inicios de la Revolución: