TRADUCCIÓNES

TAREAS: Traducir los textos al ucraniano explicando las estrategias usadas

TEXTO 1
Conjugación del verbo “amar”
Coro de niños (a media voz): yo amaré, tú amarás... todos amarán
Coro de adolescentes: yo amo, tú amas...todos aman
Una fea y una monja (a dúo): nosotras hubiéramos, hubiésemos, habríamos amado
Un romántico (desliñándose el cabello): Yo amaba
Una coqueta: ¡Ama tú! ¡Ame Ud.! ¡Amen Uds.!
Un anciano (indiferentemente): Yo amé
Una bailarina (trenzando delante de un banquero): Yo amara, amaría y amase
Dos esposos (en la menguante de la luna de miel): habíamos amado
Una mujer hermosísima (al tiempo de morir): ¿Habré yo amado?
Un pollo: Es imposible que yo ame aunque me amen
El mismo pollo (de rodillas ante una titiritera): ¡Mujer amada, sea Ud. amable y
permítame ser su amante!
Un necio: Yo soy amado
Un rico: Yo seré amado
Un pobre: Yo sería amado
Un solterón (al hacer testamento): ¿Habré yo sido amado?
Una lectora de novelas: ¡Si yo fuese amada de este modo!
Una pecadora (en el hospital): Yo hubiera sido amada
Un autor (pensativo): ¡Amar! ¡Ser amado!
(Pedro Antonio de Alarcón)

TEXTO 2
¿Cómo desenamorarse?
Dos meses hará ya, querido Fabio, que me consultaste sobre si conocía yo algún
remedio para desenamorarse. Todas las semanas he pensado en contestarte desde aquí,
públicamente, pero sigo sin dar con otra solución que aquella, inservible, que te anticipé
de vida voz cuando me hablaste del asunto. Sigo pensando que la distancia es el único
antídoto que ofrece garantías. No me demoro más en confirmártelo por escrito, pues ya
desisto de hallar otras alternativas y temo que pudieras creer que he olvidado tu
problema. En otros tiempos, el varón aquejado de un amor que sabía imposible optaba
por la geografía. Si era poco ilustrado, se alistaba en alguna empresa colonizadora,
mataba algunas decenas de infieles y luego bautizaba románticamente las posesiones
adquiridas como Nueva Pepita o Santa Genoveva, en delicado homenaje a su lejana
amada.
Otros se enrolaban como marineros, con la esperanza de que las olas del mar les
meciesen como brazos o incansables de la ingrata, de la madre o de una y otra en días
alternos. Finalmente, los más cultos llenaban un baúl de libros como lastre que
dificultase su regreso y se iban a Italia o Andalucía a escribir la crónica de su excursión
con prolijos dibujos incluidos. Muchos de estos últimos viajeros hicieron aportes
meritorios a la botánica, a la recopilación del folclor e incluso a la antropología. Los
pueblos mediterráneos debemos culturalmente mucho a lo esquivo de algunas damas
nórdicas. Dudo mucho que los turistas japoneses actuales aprovechen las ventajas que
nuestro suelo y clima ofrecen al olvido amoroso, pues despachan con sus cámaras
velozmente el paisaje físico y humano y quedan de inmediato a la espera de tomar un
avión para tentar a la amada con sus diapositivas.

TEXTO 3
Soledad
Una tarde desolada de domingo, en el hotel de una capital de provincia, un hombre
de mediana edad bebe a solas en la barra del snack bar mientras un pianista ratonero
toca “La vie en rose”. En las butacas del vestíbulo unas señoras enjoyadas de la
burguesía local están de tertulia alrededor de un café con leche y alguna bollería. Uno
sólo debería morirse después de haber conocido a los pianistas de todos los hoteles.
Este hombre, que es un ejecutivo muy viajado, ya ha pasado demasiadas tardes
como ésta en ciudades desconocidas, fines de semana con las calles vacías, tumbado en
la cama llena de periódicos, pinchando obsesivamente el mando del televisor, poseído
por ese tedio que te obliga a entretenerte leyendo incluso las cartulinas con
instrucciones, servicios y directorios que los hoteles dejan en la mesilla de noche.
Después de tomar güisqui en el snack bar, cuando ya en la calle ha empezado a
oscurecer, el hombre ha subido de nuevo a la habitación. La ventana da a un callejón sin
salida donde hay varios antros con luces rojas. En la madrugada oyó en el pasillo las
risas de unas parejas que tal vez volvían de una fiesta y a estas risas siguieron algunos
portazos y después de un silencio, al otro lado del tabique, comenzaron a gemir unos
amantes. Los tacones de una mujer sonaron en la acera del callejón. Luego pasó el
camión de la basura. También hubo algunos gritos en la puerta de los locales de alterne,
pero a lo largo de todo el domingo ya no se produjo ningún sonido más.
Al finalizar la tarde las señoras de la tertulia se han ido y el pianista sigue tocando
para nadie. Ahora el hombre tumbado en la cama lee la sección de contactos del
periódico local. «Preciosa, sensual, cariñosa. Completo 8.000. Hotel. Llámame». El
hombre recuerda a aquella mujer que lo abandonó hace muchos años. Preciosa, sensual,
cariñosa: así era ella también. Aún está llorando su ausencia pero bastaría con que
marcara ese número de teléfono para que la chica volviera a sus brazos sólo por una
hora. (Manuel Vicent)

TEXTO 4
Pólvora
La creciente rebeldía que están acumulando con razón los estudiantes de la
Enseñanza Pública en Valencia constituye una carga muy sensible que puede estallarle
en las manos a una derecha prepotente y sin complejos, que ha tomado el éxito en las
urnas como una patente de corso para hacer lo que le dé la gana, incluso el no aceptar el
derecho de unos chavales a cabrearse. Sería suicida no valorar este peligro.
La adolescencia es una edad complicada, llena de turbulencias, fácil de manipular
en algunos casos, pero a lo largo de la vida de estos escolares ya no habrá un tiempo en
que su ira sea tan limpia, desinteresada y arrojadiza. Para ellos la injusticia no es una
idea abstracta. La sufren cada día en los institutos y colegios públicos degradados, en el
deterioro de los barrios donde crecen en general sin otra salida que la de expresar sus
neuras con spray en los muros. Esta miseria moral que descubren en su educación entra
diariamente en colisión con su idealismo incontaminado, una síntesis altamente
explosiva.
Al contrario del movimiento del 15-M, la cólera de estos estudiantes no se deriva
de un malestar difuso que puede llenar de pancartas y gritos una plaza para disolverse
poco después en el aire. Su rebeldía ya es un poder que se canaliza y se desarrolla en las
aulas y patios de la Enseñanza Pública, un ámbito cada día más irrespirable.
Hay que conocer Valencia. En esa tierra se dan las fricciones ideológicas más
violentas. Se equivoca quien piense que se trata de una sociedad aborregada,
conformista y paellera, por el hecho de haberle dado tres mayorías absolutas a una
derecha que se ha movido a sus anchas entre el despilfarro hortera y la corrupción
impune.
Debajo de ese conformismo hay mucha pólvora acumulada. En Valencia huele ya a
una república de primavera donde los deseos inaprensibles del placer se van a mezclar
con el fervor de la savia y de la sangre de unos estudiantes dispuestos a llevar la protesta
hasta el final. La crida o llamada que este domingo va a realizar la fallera mayor desde
la torres de Serranos convocando a la fiesta podría unir esta vez dos clases de fuego y de
pólvora, la de las tracas y la de la cólera. Sería terrible que esta cólera de los estudiantes
se convirtiera en otro combustible de las fallas. (Manuel Vicent)

TEXTO 5
Heroísmo
Los santos y héroes antiguos, además de realizar grandes sacrificios, tuvieron que
soportar la incomprensión, el desprecio o la burla de sus contemporáneos. Esos seres de
bronce o escayola, hoy encaramados en altares o en pedestales urbanos, en su época
fueron tomados por locos, ingenuos o estúpidos. Su genio consistía en llevar siempre la
contraria. En medio de la molicie hacían restallar el látigo de la disciplina; contra el
placer de la carne auguraban el terror de las postrimerías; cuando todo el mundo nadaba
en la abundancia, se iban al desierto y ayunaban; en plena decadencia, navegaban mares
desconocidos, descubrían tierras y realizaban hazañas imposibles; si la gente
despilfarraba los bienes heredados, amenazaban con la llegada de una próxima miseria;
en medio de la abundancia y de las costumbres disolutas predicaban una austeridad de
esparto. El pesimismo antropológico era su divisa. En cambio hoy ser un héroe o santo
laico consiste en todo lo contrario, en promulgar el optimismo y la alegría de vivir como
la única salvación personal. Esta solución obliga, como antaño, a ir a contradiós. En
medio de la depresión social, cuando todo parece venirse abajo, un héroe realmente
actual debería levantarse cada mañana dispuesto a anunciar por radio, prensa y
televisión la suerte inmensa que tenemos de estar vivos. Lejos de flagelarse en público
como hacen ahora los políticos, los analistas, los moralistas y los contertulios
rompeguitarras, que esparcen a diario el desánimo como una peste medieval, el nuevo
heroísmo estriba en repetir una y otra vez la consigna de que mañana saldrá el sol y
habrá trabajo, remontará la economía, las tarjetas de crédito recobrarán la energía en los
cajeros automáticos y pronto volverá el lujo del brazo de la codicia. El optimismo es
hoy, a la vez, una virtud heroica y el último oxígeno. Como es lógico, quien propugne
este ingenuo entusiasmo será tomado por idiota. No importa. Cuando en el futuro
levante la crisis y vuelvan las arcas a llenarse de esplendor, el optimista de hoy, sin
duda, habrá sido escarnecido e inmolado, pero siempre quedará alguien que le llamará
visionario, le levantarán un pedestal y pasará a los libros de historia como el economista
que estaba en el secreto de las pasiones humanas. (Manuel Vicent)

TEXTO 6
Andamios
Los albañiles ya no cantan en los andamios. Es un hecho constatado. Puede que no
canten porque ven amenazado su puesto de trabajo o porque ya se han extinguido los
pasodobles, el repertorio de siempre. En todo caso el silencio de los andamios significa,
más allá de la crisis económica, que en este país se ha pasado página al libro de la
historia. Había miseria y dictadura cuando en cada bastida una paleta o algún peón
canturreaba las coplas de Antonio Molina o de Juanito Valderrama, que solo
interrumpían para lanzar un grito ibérico si pasaba una chica explosiva por la acera. En
efecto, eran tiempos duros, de odio y anís del Mono, pero en este país desde la
posguerra se estaba abriendo de forma inexorable un compás hacia el optimismo, el
mismo que ahora parece cerrarse. Desde el hambre y la sórdida penumbra, color tábano,
cada paso siempre era hacia la luz del fondo del túnel. Se acabó el racionamiento; se
cambió la alpargata por los zapatos de Segarra y el pollino por la Vespa; llegó la nevera
a la cocina, el televisor al salón, las turistas con el bikini a las playas; cantaban los
Beatles y las chicas se dejaban besar. La expansión económica generó a la clase media
del 600 y del pollo al ast. Triunfaban las gambas al ajillo después de misa de doce. La
muerte del dictador trajo la libertad. Con la especulación inmobiliaria, bajo la cruz de
las grúas, los albañiles entonaban canciones melódicas, a medias con el chirrido de las
poleas y el contrapunto de las herramientas. Hoy nadie canta mientras trabaja. Se trata
de un fenómeno extraño. El silencio de los andamios se corresponde con el que se ha
producido en los patios de vecindad donde las criadas vertían las coplas de La Piquer.
Puede que hoy la vida no esté para coplas, puesto que el compás se está cerrando hacia
la penumbra de mañana y la crisis después del despilfarro amenaza con meternos el pie
de nuevo en la dura horma de los zapatos de Sagarra. Las grúas paralizadas, que antes
izaban hasta el cielo los huevos de oro del especulador, se han convertido en árboles del
ahorcado, en cruces de otro calvario y las obras paralizadas están a merced de los
murciélagos y de las ratas. El silencio de los andamios es, en realidad, la última canción
protesta, la música callada de los corderos. (Manuel Vicent)

TEXTO 7
Otra de lengua
Se dice que la lengua no puede ser sexista como no puede ser comunista, capitalista
o católica. Quizá no, lo ignoro, la verdad. Tampoco sé si el sexo, que nos funda, se
puede comparar con las ideas políticas o religiosas, que van y vienen, aunque a veces se
quedan una temporada. En todo caso, y desde mi modesta perspectiva de usuario y
víctima de la lengua, estoy en condiciones de asegurar que durante el franquismo, por
ejemplo, la lengua era franquista, franquista y beata, olía a cuartel y a sacristía y a cirio
y a letrina de barracón castrense. De ahí el rechazo que algunos escritores sentían por
ella y su necesidad de bucear en otras tradiciones. Abominar de la lengua propia es
como abominar del propio hígado, pero también hay gente alérgica a su caca. Somos
raros. Por eso, entre otras cosas, recibimos con tanto alborozo las novelas
del boom latinoamericano, porque estando escritas en nuestro idioma parecía que
estaban escritas en otro.
Del mismo modo que un franquista puede devenir en demócrata o un trotskista en
facha, la lengua puede cambiar también de ideología y de hecho ha cambiado, ahora
parece liberal o neoliberal, no sé, depende de la emisora de televisión que pongas o de la
prensa que leas. Pero no hablemos de contingencias de orden político, económico o
social que duran 40 ó 50 años, lo que en la vida de la lengua no es nada o casi nada.
Hablemos de lo que nos constituye en lo más profundo, de lo que somos desde que
tenemos memoria: una sociedad patriarcal. ¿Puede una gramática permanecer ajena a
esa condición cuyos orígenes parecen tan remotos como los del habla? Quizá no. Se
dice también que, si queremos que la lengua cambie, el que tiene que cambiar es el
hombre (y la mujer, claro). Una forma optimista de abordar el asunto, como si la lengua
fuera nuestro producto y no nosotros el de ella. (Juan José Millás)

TEXTO 8
Sobre los nuevos ricos
La verdad, yo no comparto ese desprecio a los nuevos ricos tan extendido en la
literatura contemporánea. Para despreciar a los nuevos ricos tendría que admirar a los
viejos, y yo no les admiro. Los viejos ricos quisieran persuadirnos de que el tener dinero
constituye un arte, y de que sólo aquellas personas que han adquirido este arte por su
tradición saben beber buenos vinos, fumar buenos cigarros, frecuentar mujeres
hermosas y habitar palacios espléndidos, y claro está que la sensibilidad se educa, pero
yo opino que es mucho más fácil educarla para fumar habanos que para fumar
tagarninas; para comer con un viejo Borgoña, que para hacerlo con peleón; para vivir en
un palacio, que para pasarse la vida en un tugurio, y para apreciar la sociedad de una
mujer-palacio, Borgoña o habano, que no la de una mujer-tugurio, peleón o tagarnina.
Opino que es mucho más fácil ser rico que ser pobre, y que si hay tantos pobres y tan
pocos ricos en el mundo, ello no se debe a ninguna suerte de incapacidad artística para
la riqueza, sino sencillamente a unas cuantas dificultades de orden económico.
-Perdonad nuestra fortuna- nos dicen los viejos ricos -; pero ¿de qué os serviría a
vosotros el tener a vuestra disposición los mejores cigarros del mundo, pongamos por
caso, si no lograríais nunca apreciarlos en todo su mérito? En cambio, a nosotros, los
buenos cigarros nos gustan tanto y los saboreamos con tanta fruición, que sólo el
espectáculo maravilloso de lo que gozamos al fumarlos debiera compensaros de vuestra
miseria…
Por mi parte, no creo en tales maravillas. Lo único que, en mi sentir, les da la
tradición a los ricos es el olvido de sus riquezas, y toda esa distinción de que hacen gala
no pasa, para mí, de ser una forma de avaricia. Los nuevos ricos, no borrados aún de su
espíritu los hábitos de cuando eran pobres, suelen gastarse mucho más dinero que los
viejos, y a esto los viejos ricos le llaman rastacuerismo. Es de rastacueros, por ejemplo,
según los viejos ricos, el dar en el restaurante propinas del veinticinco por ciento, así
como el darlas del diez es de desdichados. Una media de cuarenta kilómetros por hora
en plena carretera, constituye una velocidad de automovilista pobre, mientras una media
de ochenta es una velocidad de nuevo rico. La buena velocidad, la velocidad
verdaderamente distinguida que usan los ricos viejos, es de sesenta kilómetros… Y a
cosas así es a las que se reduce, en síntesis, todo el ruskianismo de la riqueza.
 Decididamente, si en mí hay algún sentimiento contra los nuevos ricos, será por lo
que tienen de ricos, y no por lo que tienen de nuevos. Los nuevos ricos, autores de su
riqueza, me resultan mucho más simpáticos que los viejos, y, o yo no me enriqueceré
nunca, o cuando me decida a enriquecerme, me haré nuevo rico. (Julio Camba)

TEXTO 9
Los diferentes tipos de bienes, servicios y necesidades
Se define como bien a todo medio capaz de satisfacer una necesidad, tanto de
los individuos como de la sociedad en su conjunto, los cuales se pueden clasificar en
bienes libres y económicos. La economía se ocupa de los bienes económicos así como
de los servicios económicos.
Los bienes económicos son aquellos que son escasos y transferibles.
Los servicios son aquellas actividades que, sin crear bienes materiales, se
destinan directa o indirectamente a satisfacer necesidades humanas.
Toda necesidad se satisface por medio de un bien o servicio, por lo tanto, al
existir diferentes tipos de necesidades existirán diferentes tipos de bienes económicos.
Los bienes primarios son los que satisfacen necesidades básicas como alimentarse,
vestirse, etc. Una vez que los individuos tienen satisfechas las necesidades básicas,
surge otro tipo de necesidades como por ejemplo, viajar, tener un auto, etc., las que
clasificamos como de carácter secundario.
Los bienes económicos se pueden clasificar en bienes de consumo o de capital.
Los bienes de consumo satisfacen directamente las necesidades de los individuos y se
dividen en durables (tienen un uso prolongado, por ejemplo, un televisor, una heladera)
y no durables (perecen en su utilización, por ejemplo, los alimentos).
Por otra parte, tenemos los bienes de capital, que son el conjunto de bienes que
se utilizan en el proceso de producción de otros bienes, dentro de los cuales se
encuentran los de capital físico (edificios, materias primas), capital humano y capital
financiero (fondos disponibles).
De acuerdo a su función, también se pueden agrupar en bienes intermedios o
bienes finales. Los bienes intermedios son aquellos que necesitan ser transformados
para poder ser utilizados como un bien de consumo (por ejemplo, harina) y los bienes
finales, son los que pueden destinarse al consumo en su estado actual (por ejemplo, una
manzana).
Los bienes que se utilizan en el proceso de producción, que denominamos
factores de producción, los dividimos en tres categorías principales: recursos naturales,
trabajo y capital. Los recursos naturales como factor productivo engloban el uso de la
tierra en la producción agropecuaria, así como también los productos minerales que se
pueden extraer de ella.
El trabajo puede destinarse a la creación de bienes materiales o a la producción
de servicios, como por ejemplo en el caso de un electricista. Existen numerosas
actividades que constituyen servicios como por ejemplo: la distribución de alimentos,
las actividades que se realizan dentro de un hotel, las vendedoras de un comercio, las
actividades financieras, etc.
 TEXTO 10
La elección y el costo de oportunidad
El satisfacer una necesidad implica la elección entre un conjunto de bienes y
servicios. Una vez que elegimos consumir o producir determinada cantidad de un bien
estamos renunciando a consumir o producir determinada cantidad de otro, dicha
renuncia se asocia en economía al concepto de costo de oportunidad.
El costo de oportunidad de un bien o servicio es la cantidad de otros bienes o
servicios a los que tenemos que renunciar para obtenerlo.
No sólo la producción de bienes y servicios sino todas las actividades que
desarrollan los individuos implican la toma de una decisión, es así que la economía
analiza la forma en que los diferentes agentes económicos eligen. Dicha elección se
basa en una regla denominada costo – beneficio, según la cual el individuo realiza una
actividad si el beneficio que le produce es mayor que su costo. Dicha regla define la
racionalidad del individuo que será objeto de estudio de la economía y al que
denominaremos homo economicus.
Si valoramos la posibilidad de ir al cine, aplicar la regla mencionada consiste
simplemente en evaluar los costos y beneficios asociados a la realización de dicha
actividad. Así, el beneficio de ir al cine sería el placer que produce disfrutar de una
buena película; su costo será, además de la entrada, el valor de todas las actividades a
las que renunciamos, como por ejemplo trabajar, ir a clase o escuchar música.
Si consideramos la economía en su conjunto, podemos asociar el concepto de
costo de oportunidad, al de frontera de posibilidades de producción.
La frontera de posibilidades de producción (FPP) muestra la máxima cantidad
posible de un bien o servicio que puede producir una economía, dados los factores
productivos, la tecnología disponible y la cantidad de otros bienes y servicios que se
producen.
Si se están empleando todos los factores productivos disponibles, al querer
producir más de un bien necesariamente se tendrá que dejar de producir cierta cantidad
de otro. Supongamos una economía que produce dos tipos de bienes: vestidos y
alimentos y se encuentra en un punto A sobre la FPP. Si se desea trasladarse a un punto
B, donde produciría más vestidos, el costo de oportunidad de incrementar la producción
de vestidos, será la cantidad de alimentos que dejará de producir.
Siempre que la economía se encuentre en un punto sobre la FPP, la producción
de una unidad adicional de un bien tendrá un costo de oportunidad asociado, que será la
reducción de la producción del bien alternativo. Estar en la FPP implica que estarían
utilizando todos los recursos disponibles. Los puntos por debajo de la frontera implican
despilfarro de recursos, mientras los puntos por encima de la misma no son alcanzables
dados los factores productivos y la tecnología disponibles.

TEXTO 11
De un extremo a otro
Somos una de las generaciones de padres más preparadas, decididas a no cometer
con los hijos los mismos errores que pudieron haber cometido nuestros progenitores. En
el esfuerzo de abolir los abusos del pasado, ahora somos los más comprensivos, pero a
la vez los más débiles e inseguros que ha dado la historia. Nuestra dedicación sigue sin
ser buena. La sociedad de consumo obliga a que madres y padres tengamos que trabajar
y, de esa manera, dedicar menos tiempo a los hijos. Aun así, pensábamos que era mejor
la calidad que la cantidad. Lo grave es que tratamos con los niños más igualados,
beligerantes y poderosos que nunca existieron. Parece que en nuestro intento por ser los
mejores padres del mundo pasamos de un extremo a otro. Así que somos los últimos
hijos regañados por los padres y los primeros padres regañados por nuestros hijos. Los
últimos que crecimos bajo el mando de los padres y los primeros que vivimos bajo el
yugo de los hijos. Y lo que es peor, los últimos que respetamos a nuestros padres y los
primeros que aceptamos que nuestros hijos no nos respeten. Si el autoritarismo aplasta,
esta igualdad ahoga. Sólo una actitud firme les permitirá confiar en nuestra idoneidad
para gobernar sus vidas mientras sean menores.

TEXTO 12
Las adicciones y aplicaciones
La historia de las adicciones va unida a la historia del hombre. Fumar cigarrillos,
beber alcohol, mascar hojas de coca, esnifar preparados psicoactivos, beber pócimas,
fumar marihuana, utilizar el opio para el dolor, etc., son ejemplos bien conocidos de
algunas de las sustancias que el hombre ha utilizado a lo largo de la historia o sigue
utilizando. Más actualmente, junto a las anteriores, y sus derivados industriales o
químicos, destacan las nuevas adicciones, unas derivadas de sustancias, como es el caso
de la heroína, la cocaína, las drogas de diseño, el LSD, entre las más importantes, y
otras adicciones comportamentales, sin sustancia, como resultado de nuestra sociedad
tecnológica, como la adicción a Internet, al juego de azar, al teléfono móvil, a los
teléfonos eróticos, al sexo, a las compras, y a un amplio etcétera de conductas que
pueden llegar a ser adictivas.
Por ello, en los últimos años se incluyen distintas conductas bajo la denominación
genérica de adicciones o conductas adictivas. Basadas inicialmente en el concepto de
dependencia (física y psíquica), y evolucionando a partir del mismo, se aplicaban
inicialmente a sustancias psicoactivas que ingeridas por un individuo tenían la
potencialidad de producir dependencia. Con el transcurrir de los años se observó que
también existían conductas, que sin haber sustancia de por medio, tenían la capacidad
de producir dependencia y el resto de las características que tenían las dependencias a
las sustancias psicoactivas.
Una característica central a las conductas adictivas, es la pérdida de control. La
persona con una conducta adictiva no tiene control sobre esa conducta, aparte de que la
misma le produce dependencia, tolerancia, síndrome de abstinencia y una incidencia
negativa muy importante en su vida, que va a ser en muchos casos la causa de que acuda
en busca de tratamiento o le fuercen a buscarlo. Gossop (1989) definió como elementos
característicos de una adicción: 1) un fuerte deseo o un sentimiento de compulsión para
llevar a cabo la conducta particular (especialmente cuando la oportunidad de llevar a
cabo tal conducta no está disponible); 2) la capacidad deteriorada para controlar la
conducta (especialmente, en términos de controlar su comienzo, mantenimiento o nivel
en el que ocurre); 3) malestar y estado de ánimo alterado cuando la conducta es
impedida o la deja de hacer; y 4) persistir en la conducta a pesar de la clara evidencia de
que le está produciendo graves consecuencias al individuo.
El mayor problema que tienen las adicciones no son habitualmente los efectos que
producen a corto plazo. El problema está en los efectos que produce a medio y a largo
plazo. Así, muchos fumadores de cigarrillos morirán años después de fumar
ininterrumpidamente de cáncer de pulmón o de enfermedades cardiovasculares; muchos
bebedores excesivos de alcohol o alcohólicos morirán de enfermedades hepáticas o de
accidentes; muchas personas dependientes de la heroína o de la cocaína morirán de
enfermedades causadas por ellas, como ha ocurrido y está ocurriendo con el SIDA, la
hepatitis, infecciones, etc., aparte de los problemas sociales que causan en forma de
robo, extorsión, problemas legales, familiares, etc. Lo mismo podemos decir de las otras
adicciones, donde en muchos casos la ruina económica es un paso previo al resto de los
problemas legales, familiares, físicos, etc.

TEXTO 13
"Botellón" vandálico
Lo que hace unos años comenzó como un fenómeno inquietante —la ocupación del
espacio público por grupos cada vez más numerosos de jóvenes para consumir
alcohol— ha derivado en un problema serio, porque ahora ya no se trata de reuniones
más o menos espontáneas, sino de convocatorias masivas espoleadas por el acicate de la
competencia. Aunque algunos de los elementos que intervienen en ellas puedan merecer
cierta simpatía y comprensión —el derecho de los jóvenes a disponer de espacio para
divertirse, su protesta por los precios de las bebidas en locales—, predominan los
aspectos negativos y sus consecuencias son graves, como se ha visto en Barcelona y
Salamanca.
En primer lugar, se hace una invitación explícita al consumo de alcohol con un
peligroso mensaje implícito: beber para divertirse. Se refuerza la idea de que para
pasarlo bien hay que recurrir a sustancias excitantes, en este caso alcohol, pero tal
premisa es también aplicable a cualquier otra droga. Y aunque es cierto que muchos de
los jóvenes que acuden se muestran moderados, también lo es que una parte importante
cae en el abuso. Las encuestas del Plan Nacional sobre Drogas indican elevados
consumos de alcohol entre los jóvenes a edades cada vez más tempranas, una tendencia
que se refuerza con este tipo de mensajes.
El segundo aspecto negativo tiene que ver con la ocupación del espacio público. En
Granada se optó por autorizar el macrobotellón en un solar con carpas. No se evitaron
los efectos negativos relativos al consumo de alcohol, pero no hubo problema de orden
público. En cambio, allí donde la concentración estaba prevista en un lugar habitado, se
planteó un grave conflicto de intereses que las autoridades estaban obligadas a dirimir.
La calle no es un espacio en el que se pueda hacer de todo —beber, orinar, gritar—, y
menos en multitud, porque eso implica una apropiación del espacio público que vulnera
los derechos de los demás. Pero lo que resulta más inquietante es que una parte
minoritaria de jóvenes descontrolados no sólo necesiten alcohol para divertirse, sino que
también recurran a la violencia. Así ocurrió en Barcelona. Eran sólo unos cientos, pero
los que lanzaron objetos a la policía y ocasionaron destrozos convirtieron el barrio del
naval en una batalla campal que se saldó con 54 detenidos y 69 heridos.

TEXTO 14
Me gustaría decírtelo
No sé muy bien qué es, pero me parece importante. Llevo tiempo dándole vueltas.
Y no lo lamento. Ni lo puedo evitar. Ni lo quiero. Creo que no es falta de decisión, ni es
voluntad de ocultar, es que no estoy seguro de conocer qué es eso tan importante que
debes oír y que me gustaría que supieras. Es como si sintiera la necesidad de que nos
sentáramos tranquilos, en un lugar agradable, y pudiéramos charlar serenamente,
dejándonos decir poco a poco. Pero nunca encuentro la ocasión, siempre me resulta
inoportuno, o me falta ánimo o no tengo fuerzas. Si fuera capaz de hacerlo, brotaría
aquello que me resulta tan decisivo y que es muy probable que ni siquiera yo conozca.
Es más, pienso que, al comunicártelo, tal vez al mismo tiempo me enterara yo. Y podría
ser decepcionante, sobre todo si se constatara que es algo trivial.
Siempre considero que no te digo cuanto siento, cuanto pienso, cuanto creo, cuanto
me importa, cuanto me mueve, cuanto me desespera. Sobre todo, cuanto sueño. No es
que se me olvide al despertar, es que si lo sueño, despierto. Y si despierto del todo, ya
no puedo ni soñar. E, insisto, no es porque lo guarde para mí. En ocasiones, no hay
modo de llegar ni a las propias palabras. Son nuestras y, sin embargo, nos faltan. Están
tan incorporadas a lo que somos, que son exactamente eso, cuanto hacemos y sentimos.
Y ése es otro modo de hablar. Tal vez eso que no te digo se identifique tanto conmigo
que al comunicártelo no me quedaría ya nada más de mí. Me vaciaría de tal modo que,
en definitiva, comprobada la verdad de eso, ya no habría ni zarza, ni fuego, ni deseo en
mí.
Eso que silencio, y que ni siquiera me callo, eso que no te digo es lo que me
impulsa, me acerca, me sitúa a tu lado. Sólo lo guardo para ti, sólo a ti te lo diría, pero
no sé qué es. No lo sé, pero compruebo que únicamente existe contigo. Me une a ti,
como a ti me une lo que busco, eso que comparto sin transmitírtelo, porque sé que
comprendes mejor que nadie que no lo sepa, más aún que ni siquiera pueda decirte
aquello que me afecta, lo que me alienta y que nunca sería capaz ni de resumir ni de
presentar. Tú comprendes que no esté al corriente ni de lo más mío. En ocasiones
vislumbro que eso que no digo es algo que está en mí y que, sin embargo, me pasa en ti.
Quizás eso que silencio sólo puedas decírmelo tú. Y noto que, a tu modo, me lo dices.
(449)

TEXTO 15
Pongamos que hablo de Madrid
Hay ciudades tan descabaladas, tan faltas de sustancia histórica, tan traídas y
llevadas por gobernantes arbitrarios, tan caprichosamente edificadas en desiertos, tan
parcamente pobladas por una continuidad aprehensible de familias, tan lejanas de un
mar o de un río, tan ostentosas en el reparto de su menguada pobreza, tan favorecidas
por un cielo espléndido que hace olvidar casi todos sus defectos, tan ingenuamente
contentas de sí mismas al modo de las mozas quincenas, tan globalmente adquiridas
para el prestigio de una dinastía, tan dotadas de tesoros —por otra parte— que puedan
ser olvidados los no realizados a su tiempo, tan proyectadas sin pasión pero con
concupiscencia hacia el futuro, tan desasidas de una auténtica nobleza, tan pobladas de
un pueblo achulapado, tan heroicas en ocasiones sin que se sepa a ciencia cierta por qué
sino de un modo elemental y físico como el del campesino joven que de un salto cruza
el río, tan embriagadas de sí mismas aunque en verdad el licor del que están ahítas no
tenga nada de embriagador, tan insospechadamente en otro tiempo prepotentes sobre
capitales extranjeras dotadas de dos catedrales y de varias colegiatas mayores y de
varios palacios encantados —un palacio encantado al menos para cada siglo —, tan
incapaces para hablar su idioma con la recta entonación llana que le dan los pueblos
situados hacia el norte a doscientos kilómetros de ella, tan sorprendidas por la llegada
de un oro que puede convertirse en piedra pero que tal vez se convierta en carrozas y
troncos de caballos con gualdrapas doradas sobre fondo negro, tan carentes de una
auténtica judería, tan llenas de hombres serios cuando son importantes y simpáticos
cuando no son importantes, tan vueltas de espalda a toda naturaleza — por lo menos
hasta que en otro sitio se inventaron el tren eléctrico y la telesilla —, tan agitadas por
tribunales eclesiásticos con relajación al brazo secular, tan poco visitadas por individuos
auténticos de la raza nórdica, tan abundantes de torpes teólogos y faltas de excelentes
místicos, tan llenas de tonadilleras y llenas de autores de comedias de costumbres, de
comedias de enredo, de comedias de capa y espada, de comedias de café, de comedias
de punto de honor, de comedias de linda tapada, de comedias de bajo coturno, de
comedias de salón francés, de comedias del café no de comedia dell'arte, tan abufaradas
de autobuses de dos pisos que echan humo cuanto más negro mejor sobre aceras donde
va la gente con gabardina los días de frío, que no tienen catedral. (419)

TEXTO 16
Sol y sombra
Hace años hubo en España numerosos pueblos anegados para combatir la sequía.
Los que aún vivían allí y tuvieron que abandonar sus casas contaban años después
historias teñidas de agua y melancolía, y las nuevas leyendas, que nunca cesan,
comenzaron a hablar de campanas que doblaban bajo el agua y de enamorados de
relación prohibida que nunca salieron de su calle y que murieron ahogados antes que
enfrentarse a la separación.
Ahora, de pronto, las torres de esas iglesias olvidadas asoman entre el agua
evaporada del pantano, y la sensación es la misma que la de encontrar un cadáver en
una excavación: el miedo frente a un pasado que se creía definitivamente muerto, y que
sin advertencia de ningún tipo reaparece frente a nuestros ojos. El misterio, el aire de
saber muchas cosas que conserva todo lo viejo. Y por último, una carcajada siniestra:
por mucho que quiera controlar el ser humano lo que le rodea, la apuesta siempre está
perdida.
Incluso frente a las enfermedades, frente a la muerte, resta una promesa de victoria:
algún día, pensamos, lograremos el control sobre los genes y la posibilidad de una vida
casi ilimitada. Frente a los dioses paganos que eran el sol, la lluvia y el viento aún
hemos desarrollado poderes. Sólo se podrían combatir con otras fuerzas naturales, más
árboles, más césped, más invocadores de lluvia y de temperaturas templadas. Pero ahí
se interpone otro dios, el cemento, el que más devoción ha despertado en los últimos
años. Y como siempre que los dioses luchan, los humanos padecemos.
A la raza humana le han gustado siempre los relatos de terror: los de su origen
misterioso, barro, hielo, maíz, errores o aciertos de dioses, y los de su fin: diluvios,
rayos vengadores, ciudades condenadas por el fuego, epidemias atroces que diezmaban
la humanidad. Como un eco repetido, como una impronta genética, nos reconocemos en
los viejos relatos. Sabemos desde tiempos inmemoriales que nos aguardan cuatro
plagas: la peste, el hambre, la guerra y la muerte. Ahora acuden a nosotros de la mano
del clima.
Hablamos de nuestra futura desgracia como de las tragedias pasadas, como de algo
que no acabamos de creer, como algo en lo que se recrea nuestra mente; si no llueve,
nos dicen, lo pasaremos mal. Si no llega de una vez el verano, no habrá cerezas. Tan
constante, tan frívolamente como seguimos hablando de si preferimos el sol o la
sombra, mar o montaña. Como si no nos acabáramos de creer lo que sabemos, como si
no estuviéramos de paso. (423)

TEXTO 17
Desnudos
En cualquier dictadura, si un ciudadano anónimo cae en una redada en manos de la
brigada política, sin duda será conducido en un furgón a una comisaría y allí bastará una
mínima sospecha o simplemente que su cara no le guste al comisario para verse
encerrado en una celda por un tiempo indefinido. Antes se le ordenará que deje en una
bolsa el cinturón, los cordones de los zapatos, el bolígrafo, el reloj y cualquier objeto
punzante con el que podría suicidarse. En la celda este ciudadano tiene dos opciones:
insultar al carcelero y dar patadas contra la pared o bajar la cerviz y aceptar su destino.
Tal vez la angustia que le provoque sentirse a merced de un déspota, será suficiente para
ablandarle. En los sótanos de la brigada política se practica una psicología burda o
refinada según la catadura moral del torturador. Si el preso es un rebelde peligroso, el
sistema tiene varios métodos para bajarle los humos. La más limpia y humillante forma
de tortura consiste en interrogarlo bajo potentes focos completamente desnudo. No se
necesita ejercer sobre él ninguna clase de violencia física. La mera desnudez corporal le
destruirá al instante la autoestima. Puede que este ciudadano, si no es un héroe, esté
dispuesto a firmar cualquier confesión a cambio de unos calzoncillos. En cierto modo
esta profunda crisis económica ha actuado sobre el cuerpo social como un mecanismo
represor idéntico a cualquier dictadura. Las persistentes noticias negativas han creado
un clima corrosivo sobre la conciencia del ciudadano. Parece que todo ha sido
programado para que el pesimismo ejerza un efecto demoledor con objeto de bajarle las
defensas ante el azaroso futuro que le espera. Como en el sótano de una comisaría, el
sistema le ha quitado al parado los cordones de los zapatos y el cinturón para que no se
suicide y al que todavía tiene trabajo le obliga a contemplar su cuerpo desnudo ante un
espejo y en lugar de interrogarlo alguien se limita a leerle la reforma laboral, como una
condena. El comisario le felicita si la empresa le ha bajado el sueldo, porque esa es la
señal de que no lo han echado a la calle todavía. Este ciudadano capturado en una
redada social lo dará todo por bueno si el empresario le regala unos calzoncillos para
taparse las vergüenzas. (389) (Manuel Vicent)

TAREAS: Traducir los textos al español explicando las estrategias usadas

TEXTO 18
Скіфська пектораль
Золота пектораль затьмарила всі раніше відомі ювелірні прикраси. її знайшов
український археолог і поет Борис Мозолевський. Це сталося на початку
сімдесятих років минулого століття. Яка ж вона, пектораль, що змусила весь світ
заговорити про неї?
Місяцеподібна чоловіча нагрудна прикраса має три яруси, чітко відділені
один від одного товстими витими канатиками. Вона складається із симетрично
розташованих сцен та орнаментів.
Головним сюжетом твору є центральна сцена верхнього ярусу, де двоє
чоловіків, розтягнувши на руках шкуру, готуються до якогось таїнства. З обох
боків від центральної сцени, серед корів із телятами, овечок і кобилиць,
зображено молодих скіфських слуг.
Майстер використав витончений орнамент. У середній частині пекторалі
зображено великі квіти, оздоблені блакитною емаллю та скульптурними
фігурками птахів.
На нижньому ярусі прикраси показано різні сцени з тваринами. У центрі
композиції — три пари істот з головами орлів і тулубами левів, далі з двох боків
— лев і левиця. Митець зобразив і погоню собаки за зайцем, і дві пари степових
коників, що символізують давній світ і спокій.
Загалом пекторалі властиві невимушена врівноваженість, художня цілісність
і досконалість композиції. (За М.Русяєвою)

TEXTO 19
Національний символ українського народу
Під час розкопок археологів на території України часто знаходять тризуб,
який, на думку вчених, мав якесь важливе значення для котрогось із давніх
слов'янських племен. Це міг бути або його символ, або знак влади вождя племені.
Згодом, у часи Володимира Святославича (його ще називали Володимиром
Великим), тризуб з'являється на монетах Русі й стає князівським знаком, добре
знаним і за її межами. Його разом із владою успадковують Володимирові
наступники на престолі. Тризуб часто зустрічається на варязьких мечах (тих
воїнів, які були на службі в київських князів), знайшли його і в гербі Анни
Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, королеви Франції. Цим знаком володарі
руських земель скріплювали договори з іншими країнами, він стояв на поясах
княжих дружинників.
Яке значення вкладалося в тризуб? Єдиної відповіді на це запитання серед
істориків немає. Одні вважають, що він уособлював три стихії природи: повітря,
воду й землю. Інші переконані: тризуб — це обожнення рибальського знаряддя
(при цьому посилаються на те, що його знаходять і в інших країнах). Ще інші
наполягають: це стилізоване зображення сокола. Є й версія про те, що він —
відтворення предмета, схожого на булаву — символ влади. Усіх таких тлумачень
— кілька десятків. Одне слово, єдиної загальноприйнятої точки зору в поясненні
тризуба немає. Але вчені сходяться в головному: він найбезпосереднішим чином
пов'язаний з княжою особою і символізує її владу. Тут ніяких суперечок бути не
може. (М. Федотів)

TEXTO 20
Магія вишивки
Останнім часом усе частіше можна побачити людей в українських сорочках
— їх одягають у дні релігійних і національних свят, на наукові конференції та
громадські зібрання. Певне, сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує
таємних символів, які гармонізують життя. А одним із таких символів і була
вишита сорочка із зашифрованими на ній орнаментами й оберегами. Так, у
вишиванці закодовано потужний дух народу, його світосприйняття. Через віки,
тисячоліття долинає до нас співуча мелодія народних орнаментів, призначена не
лише для очей, а й для розуму та почуттів.
 Традиція вишивки, за твердженням учених, сягає кількох тисячоліть. У
давніх орнаментах ніколи не буває жодної зайвої лінії, кожна рисочка має своє
певне значення. Глибокий зміст та особливі магічні властивості мають орнаменти,
які вишивали на грудях, рукавах, подолі. До речі, в українській народній вишивці,
окрім відомих хрестика та гладі, використовується майже сотня технік, кожна з
яких несе свою інформацію.
Сорочці приписували лікувальні й оберегові властивості. Люди вірили, що
через сорочку можуть передаватися різні хвороби, зурочення, інша магічна сила.
Колись сорочкою обгортали новонароджене немовля, ЇЇ вишивали для весілля,
для першої борозни, на смерть. Магічні властивості мали й інші елементи
традиційного одягу українців з вишивкою. (За М. Чорною)

TEXTO 21
Міф про Полтаву після 1709 року
Події останнього часу довели, що в умовах існування протилежних
історичних концепцій, яких дотримуються представники різних політичних сил
України, стало неможливо з’ясувати, які події є знаковими в нашій історії, а які –
ні; які ювілеї святкувати доречно, а які – неприпустимо.
Традиційні методи дослідження та підходи, що їх зазвичай використовують
історики, не дають відповіді на питання, які хвилюють суспільство. Бо на певну
кількість аргументів «за» знаходиться рівно стільки ж аргументів «проти». Ця
проста аксіома ставить під сумнів можливість порозумітися й адекватно вирішити
питання з відзначенням подій 300-літньої давності.
Для того, щоб зрозуміти, яким чином ми завели себе в глухий кут і як із
нього можна вийти, слід звернутися до таких категорій, як «історична пам’ять»,
«історичний міф», та до особливостей їхнього функціонування.
Історична пам’ять – це спільна пам’ять і знання про минуле певної
спільноти. У даному випадку – народу, нації. Історична пам’ять формується,
зберігається і передається в основному завдяки «історичній реконструкції» та
«ритуалам» (певним діям спеціального значення, що не обмежуються часовими
рамками і обов’язково є повторюваними). Рівень відтворення подій Північної
війни (1700 – 1721) та Полтавської епопеї 1709 року на основі джерел нині є
таким, що будь-яке дослідження із цієї тематики може лише поглибити наші
знання, але не вплинути на загальні висновки
Водночас не менш важливим є вивчення подій, тісно пов’язаних із
Полтавською битвою та здобутою Петром І перемогою над Карлом ХІІ, які
відбувалися відповідно у 1808 – 1809 рр., 1908 – 1909 рр., 1939 р., 1959 р.
На початку XVIII століття, коли Московська держава перетворювалася на
Російську імперію, вона поступово поглинала всі менші державні утворення,
позбавляючи їх автономії чи суверенітету. Водночас відбувався процес
позбавлення населення цих територій національної свідомості. Для цього держава
використовувала метод організованого забуття. Саме цій меті слугували всі
каральні акції Петра І проти населення Гетьманщини протягом 1708 – 1709 років.
Українці мали забути, що в них був колись гетьман Іван Мазепа, який упродовж
21 року утримував Гетьманщину від руїни та громадянської війни, розбудовував
храми та заклади освіти, підтримував духовенство, зміцнював матеріальне
становище старшини, утримував баланс між різними верствами населення, сприяв
розвитку культури тощо.
Вони також мали забути про те, що гетьмана в його прагненні звільнити
вітчизну від небажаного й чимдалі більш небезпечного протектора підтримали
представники старшини і запорожці.
Цій меті якнайкраще прислужилися театралізована вистава покарання
опудала Мазепи, його церковне прокляття та знищення всіх можливих зображень
і портретів; розправи над «мазепинцями», що з особливою жорстокістю чинилися
в Глухові та Лебедині; знищення Запорізької Січі та переслідування прибічників
Мазепи далеко за межами імперії.
Після такої «зачистки території» постало питання про формування нової
історичної пам’яті місцевого населення, яке в Російській імперії було позбавлене
традиційних етнонімів (самоназв) і дістало «універсальну» назву «малороси».

TEXTO 22
7 вихідців з України, які зробили американське кіно
За майже 30 років української незалежності жодна вітчизняна стрічка не
опинилася навіть поміж номінантів на «Оскара» в категорії іншомовного фільму.
Хоча за ті самі два десятиліття не було жодного списку цієї премії, де серед
лауреатів чи принаймні висуванців не фігурувала б кінокартина, яку створили чи
в якій знялися заокеанські кіномитці з українським корінням. А втім, чому
дивуватися, якщо навіть Американську кіноакадемію, яка вручає «Оскари»,
започаткував виходець із нашої країни.
Луїс Барт Майєр, кіноімператор
1884 року Лазар Мейр народився в містечку Димері Київської області.
Невдовзі з родиною емігрував до Америки, де проявив неабиякий
підприємницький хист. Почавши з одного кінотеатру в 1907-му, вже за кілька
років був власником цілої кіно-театральної мережі, а 1924-го очолив найбільшу
кінокорпорацію країни, Metro-Goldwyn-Mayer (MGM), фільми якої всім знайомі
за гарчанням миловидого лева на початку. За 27 років керована Майєром студія
зняла чималу кількість успішних стрічок. Серед сотні найкращих кінокартин
США, на думку Американського кіноінституту (AFI), в першій десятці – три
роботи студії MGM. Найкращий мюзикл усіх часів та народів «Ті, що співають
під дощем», найказковіша фантазія «Чарівник країни Оз» та визнаний у всьому
світі шедевр «Звіяні вітром». Продюсером останнього, до речі, був Майєрів зять –
Девід Селзнік, син народженого в Києві Льюїса Селзніка. Такими сімейними
зв’язками «кіно-імператор» створив, за словами The Guardian, найвеличнішу
династію у світі. Іншим його досягненням було зібрання видатної плеяди акторів:
говорили, що «на MGM зірок більше, ніж на небі». Не дивно, що саме Майєру
американські актори, як і кінематографісти загалом, мають завдячувати
найбільшою втіхою їхнього марнославства – кіно-премією «Оскар». У 1927 році
він заснував Американську кіноакадемію, яка від 1929-го й дотепер вручає
найпрестижнішу кіно-відзнаку.
Майя Дерен, мати американського авангарду
Рідко яка розмова про американське авангардне кіно обходиться без імені
Майї Дерен. Кінознавці називають її то «матір’ю експериментального кіно», то
його «жрицею». Вплив цієї кінематографістки простежується у творчості сотень
режисерів та відеомитців. Дехто стверджує, що ключ до розшифровки фільмів
Девіда Лінча – саме в її роботах. Народилася Елеонора Деренковська (справжнє
ім’я Майї Дерен)1917 року в Києві. 1922 року емігрувала з батьками до Штатів,
де, ставши дорослою, розкритикувала голлівудську модель кіно за залежність від
публіки й грошей. Стверджувала, що з глядачем можна говорити зовсім іншими
засобами. А в 1943-му разом зі своїм другим чоловіком, емігрантом із Чехії,
Александером Гаммідом зняла свій перший і головний шедевр «Опівденні сіті» –
фільм-сон, фантасмагорію наповнену внутрішньою силою поезії та балету.
Впродовж наступних 15 років Майя фільмує ще сім картин (деякі з них
залишаються незавершеними), захоплюється культурою вуду, пише вірші,
мистецькі розвідки та етнографічні дослідження. Всіляко підтримує і розвиває
незалежний кінематограф Америки, для чого створює Фундацію творчого кіно, а
1986 року Американський кіноінститут засновує Премію імені Майї Дерен для
незалежних режисерів.
Лі Страсберґ, батько акторського методу в Америці
У 1950-ті роки в кінематографі США відбулася революція, почата дещо
раніше в театрі. Режисер Еліа Казан згодом описав це так: «Уперше на сцені були
відчуття, емоції та переживання простої людини. Акторська гра стала
натуралістичною, нарцисизм старої школи відійшов у минуле». Ключовою
постаттю цих екранних перетворень був Лі Страсберґ, виходець із села Буданів
(нині Тернопільська область). Народився 1901-го, через шість років родина
емігрувала. Вже у Сполучених Штатах наш земляк став спершу співзасновником
театральної групи й показав кількадесят вистав, а згодом почав працювати в
Акторській студії і невдовзі очолив її. У 1969-му створив театральний інститут
власного імені. З-поміж випускників школи Лі Страсберґа – Марлон Брандо,
Мерілін Монро, Джеймс Дін та Сідні Пуатьє – культові зірки Голлівуду, символи
своєї епохи й «найкращі американські актори всіх часів», як їх назвав
Американський кіноінститут. А також Джек Ніколсон, Пол Ньюман, Джейн
Фонда, Дастін Гоффман, Гарві Кейтель та ін., більшість із котрих успішно
знімаються досі. Сам Страсберґ рідко з’являвся на екрані, але його появи не
залишалися непоміченими. Так за другорядну роль у «Хрещеному батькові.
Частині 2» він був номінований на «Оскара», проте поступився нагородою своєму
учневі Роберту Де Ніро.
Пол Муні, геній перевтілення
Пол Муні, уродженець Львова, став одним із ключових американських
акторів початку XX століття (народився 1895-го, емігрував у п’ятирічному віці).
Почавши свою кар’єру в театрі, лише у віці 34 років уперше знявся в кіно. І вже
дебютна роль приносить йому номінацію на «Оскара».1932 року він з’являється
на екранах у гангстерській драмі «Обличчя зі шрамом» Говарда Гоукса, яку й
дотепер вважають однією з найкращих стрічок про організовану злочинність.
Прототипом головного героя став Аль Капоне, а події у фільмі зображено з
безпрецедентними на той час натуралізмом і правдивістю. Навіть після всіх
внесених правок, двічі зміненого фіналу та вирізаних сцен про корупцію у владі
картина мала неабиякі проблеми з виходом на екрани. Пол Муні продовжує
втілювати різнопланові символи епохи й чотири рази номінується на «Оскара».
Зрештою, цю золоту статуетку, як і нагороду на Венеційському кінофестивалі,
здобуває за роль видатного хіміка та мікробіолога в драмі «Повість про Луї
Пастера». Невдовзі Муні зіграє ще у двох біографічних фільмах: утілить на екрані
французького письменника Еміля Золя та мексиканського політика Беніто
Хуареса. Саме ці стрічки остаточно сформують жанр біографічної драми в
американському кіно.
Отто Премінґер, першопроходець заборонених тем
Скандал довкола «Обличчя зі шрамом» та кількох інших фільмів
підштовхнув цензуру посилити свій тиск. Диктат «кодексу Гейса» тривав у
Голлівуді від 1930-х до 1950-х років (і був офіційно скасований лише в 1967-
му).Сексуальність і жорстокість зводили до мінімуму. На Отто Премінґера, який
1905 року народився в місті Вижниці (нині Чернівецька область) і 1935-го
емігрував у Сполучені Штати, ці табу не діяли. Почавши кар’єру з фільмів
«нуару» (песимістичні кримінальні драми, де переважають темні барви, а винна
завжди найсексуальніша жінка), Премінґер зняв кілька ключових стрічок жанру.
Зокрема, його «Лаура» здобула неабияке визнання, а AFI називає цю картину в
п’ятірці найкращих американських детективів. На початку 1950-х Отто всерйоз
береться за розхитування кодексу Гейса. Сексуальна легковажність у фільмі
«Місяць – блакитний» була приводом для заборони, одначе Премінґер усе одно
випустив його в прокат. Глядачі замість бойкоту, до якого закликали цензурні та
релігійні комітети, натовпами йшли в кінотеатри. В інших фільмах Премінґер
зачіпає теми зґвалтувань, матерів-одиначок та сексуальних відхилень, що
регулярно викликає проблеми з цензурним комітетом, який мусить відтак
поступово «послабити хватку». А «Чоловік із золотою рукою»(1955),
наркоманська драма з Френком Сінатрою, змусив скасувати заборону теми
наркозалежності в кіно.
Дмитро Тьомкін, українське звучання Голлівуду
Кількість вихідців з України, які пов’язали себе з написанням музики,
вражає. Мабуть, найкраще пояснення такого успіху – в словах Квітки Цісик,
пісню у виконанні якої 1978 року було відзначено «Оскаром»: «Співаю я
англійською, а душу вкладаю українську».
З генами музичний талант передавсь і Дмитрові Тьомкіну, який 1894-го
народився в Кременчуці (нині Полтавська область). У 1921-мувін емігрував до
Німеччини, згодом до Франції та Сполучених Штатів, де досить швидко став
одним із найвідоміших композиторів Голлівуду. 1937 року вперше номінований
на «Оскара». Опісля були ще 23 висування, чотири з яких успішні. За всю кар’єру
Тьомкін написав музику більш ніж до сотні стрічок, серед яких неабияка кількість
визнаної американської класики. 14 фільмів увійшли до Національного реєстру
при Бібліотеці Конгресу США на вічне зберігання – як ті, що мають «культурне,
історичне або естетичне значення». Найпопулярнішою виявилася його музика до
таких суто американських жанрів, як вестерн та нуар. На запитання, як іммігрант
може так точно відчувати дух прерій, Дмитро відповідав: «Степ – він і є степ».
Твори цього композитора використовують і дотепер, зокрема, вони лунають у
таких популярних мультиках, як «Шрек-2», «Веселі ніжки-2» та у фільмі
«Безславні покидьки» Квентіна Тарантіно.
Вел Льютон, хрещений батько жахів
Горори в американському кінематографі посідають особливе місце. Вже в
1930-х роках страшилки про вампірів, перевертнів, зомбі та мумій заполонили
тамтешні екрани. Проте в 1940-ві публіку лякали фільми зовсім іншого жаху,
об’єднані ім’ям Вела Льютона в титрах.1904 року Володимир Левентон народився
в Ялті, звідки 1909-го емігрував у Сполучені Штати. Там обрав шлях репортера й
літератора. Проте через неприборканість фантазії, зокрема в журналістських
матеріалах, був змушений покинути редакцію. Не дивно, що Льютон опинився в
Голлівуді, успішно там облаштувавсь і згодом прославився як редактор і майстер
на всі руки. А 1942 року очолив відділ фільмів жахів студії RKO, де продюсував
11 фільмів, дев’ять із яких назавжди ввійшли в історію жанру. Його «Люди-коти»
змусили глядачів та кінематографістів по-новому поглянути на горор. Фінансову
обмеженість було перетворено на мистецький стиль, фільм наситився символами
й поетикою, що робить його цікавим навіть для нашого сучасника. Автори
вигадали низку прийомів, що їх продовжують активно використовувати й
теперішні режисери. Наступні продюсовані Льютоном стрічки не лише
запропонували свіжий перелік тем для жахливчиків, а й чи не вперше
продемонстрували можливість подвійних інтерпретацій та соціально актуальних
зрізів у розважальному кіно США. (1348)

TEXTO 23
Паралелі світів Умберто Еко
Павло Загребельний. «Смерть у Києві»
Дивовижний збіг, але вельми схожий сюжетно до «Імені троянди» роман
українського автора з’явився в Києві 1979 року. Старший віком монах Дуліб та
його молодий послушник Іваниця прибувають в один із київських монастирів, де
трапляється вбивство, котре необхідно розслідувати. Ті самі митарства
середньовічних інтелектуалів, та сама істина, що, в підсумку, нікому не потрібна.
Літературних контактів між Італією та радянською Україною на той час жодних, і
все ж Загребельний та Еко навіть цитують ідентичні уривки з давніх латинських
джерел. Навряд чи італійський автор міг читати роман, виданий за «залізною
завісою» – радше обидва мали доступ до фундаментальної праці «Осінь
Середньовіччя» європейського медієвіста Йогана Гейзінги, чим, зрештою, і
пояснюємо текстуальні збіги. Утім, з огляду на вже сказане, цікаво інше: в
Загребельного певна частина руського люду також чекає на прихід північного
князя Юрія Долгорукого, котрий має навести порядок у знесиленому
міжусобицями Києві. Але навіть такий ідеальний володар, яким зображено цього
Мономаховича, вкрай ефективний менеджер, якщо користуватися сучасною
лексикою, дати лад Стольному Граду не в змозі. Фіналу не розкриватиму, він
повчальний та сумний, як і фінал «Імені троянди», адже кінець 1970-х в Україні
був якщо не «роками свинцю», то принаймні часом залізних ґрат і далеких
заслань. Тож обом авторам їхня сучасність видавалася нічим не кращою за темне
Середньовіччя.
Хорхе Луїс Борхес. «Алеф»
Сліпого доглядача бібліотеки Хорхе в романі Еко ми зустрінемо майже
відразу – годі уявити собі більш промовисту паралель до біографії культового
аргентинського автора, чий вплив на літературну уяву другої половини ХХ
століття може зрівнятися хіба з впливами Франца Кафки чи Джеймса Джойса.
Директор Національної бібліотеки в Буенос-Айресі, котрий теж у поважному віці
осліп, у своїх невеликих оповіданнях «Лотерея у Вавилоні», «Вавилонська
бібліотека», «У колі руїн», «Смерть і компас» та багатьох інших розгортає
фантасмагоричний світ, до якого безпосередньо апелюють багато сюжетів
італійського автора.
 Джонатан Гілл. «Історія Християнства»
Видана «Темпорою» ілюстрована «Історія Християнства» є доволі
універсальним науковим джерелом, що нині доступне ширшому колу
зацікавлених. Це подарункове видання з популярно написаним текстом доволі
повно розгортає панораму різноманітних видозмін та розвитку одного з головних
світових релігійних учень. У контексті роману Еко особливо цікавим є розділ
Гілла про Високе Середньовіччя, однак, звісно, ми не зможемо оминути й
наступного – «Русь-Україна: спадкоємиця Візантії». Тих, кого цікавить
докладніший аналіз культури та історії відповідної доби, відсилаємо до
монографій Фердінанда Зайбта «Блиск і вбогість Середньовіччя» та Жоржа Дюбі
«Доба соборів», що також доступні українською.
Enigma. ERA
Перший диск 1990 року проекту Enigma румунського композитора Мішеля
Крету містить реконструкції та електронні кавери середньовічної музики. У
композиціях «Моя вина», «Принципи пристрасті», «Повернення до невинності»,
«За межами небаченого» розгортаються типові для Середньовіччя сюжети
протистояння віри та спокуси, помножені на мантри маніхейських релігійних
учень, тези яких відлунюють і в романах Умберто Еко. Альбом 1993 року
суголосного проекту ERA (Франція) вже повністю збудовано на містичній
традиції теж маніхейського катарського вчення, тобто так званої альбігойської
єресі, що була знищена феодалами французької Півночі та інквізицією внаслідок
хрестових походів XIІІ століття разом із квітучою південною цивілізацією
Провансу.
Бунтар чи казкар?
«Надивившись на випускників, котрі спершу захищали роботи про Маркса, а
потім пішли працювати в капіталістичні концерни, – сказав Умберто Еко у книжці
«Як написати дипломну роботу», – мені складно погодитися з поширеною
думкою про те, що вибір теми так уже сильно визначає життя». Утім, біографія
письменника радше заперечить його спостереження. Захистивши 1954 року
диплом про Тому Аквінського, Еко вже ніколи не поривав зі студіями
Середньовіччя та середньовічної естетики. Тому, коли у віці 48 років, уже у
статусі професора медієвістики та семіотики, він видає «Ім’я троянди», нікого не
дивує те, про що йдеться у творі, – захоплення викликають лише майстерність
автора та карколомний успіх роману.
Тим часом для самого Умберто Еко його художня творчість, попри
нарцисичну потребу довести, що професор може створити бестселер, є
своєрідним підсумком не лише медієвістичних, а й теоретичних
постструктуралістських шукань, а також практичною реалізацією зацікавлення
детективом як жанром. Експериментувати з художнім письмом Еко почав іще в
1960-х, коли приєднався до групи скандально відомих в Італії авангардних
письменників «63», котрі намагалися сформувати нову поетичну мову. Тоді ж
таки й пізніше у своїх відомих наукових працях «Відкритий твір» (1962),
«Відсутня структура» (1968), «Теорія семіотики» (1975), «Роль читача» (1979)
учений аналізує художні тексти як сукупність кодів-повідомлень, що керують
читацьким сприйманням. Видається, що серйозна теоретична підготовка якраз і
допомогла італійцеві сконструювати твори, які не могли не подобатися, – він
просто знав секрет успіху.
 Після «Імені троянди» романів було досі ще п’ять: «Маятник Фуко» (1988),
«Острів напередодні» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Таємниче полум’я цариці
Лоани» (2004) та «Празький цвинтар» (2010), що його письменник проголосив
останнім. Утім, Еко є надзвичайно плодовитим автором, котрий не прив’язує
власної творчості до якогось конкретного жанру чи виду письма, а тому,
вочевидь, від нього варто чекати подальших експериментів, знахідок та успішних
текстів. Почесний професор близько десятка знаних університетів, він продовжує
викладати в Італії та поза її межами, хоча, як кажуть, часто з’являється лише на
першу лекцію курсу, щоб зробити спільне фото зі студентами. Еко – бібліофіл і
володіє величезною колекцією рідкісних книжок, проте від початку поширення
комп’ютерної техніки цікавився можливостями цифрових технологій, головно у
сфері народної просвіти. Переконаний лівак і релігійний скептик, він продовжує
проповідувати культуру як універсальний засіб людського порозуміння та
поширення свободи. Зрештою, всі його романи саме про це: головними їхніми
персонажами є не так вигадані чи й історичні постаті, як книжки та сюжети,
найзагальніші метафори людської культури. (1908)
 RESÚMENES

TAREAS: Hacer el resumen de los textos en ucraniano en 250-300 palabras.

TEXTO 24
¿Estamos condenados al estrés?
"¡Antes de llegar a Occidente, no sabía lo que era el estrés!" Algo asombrado,
analizo la cálida sonrisa de mi interlocutor tibetano. Karlson es huérfano y dejó el Tíbet,
su tierra natal, cuando tenía ocho años para escapar de los guardias fronterizos chinos.
Nunca ha tenido papeles oficiales y vive en Dharamsala (al norte de la India), un pueblo
que acoge a la mayoría de refugiados tibetanos. Allí trabaja como director de una
escuela, donde cientos de alumnos son huérfanos.
Karlson me habla acerca de los dos años que pasó en Estados Unidos estudiando
Ciencias de la Educación, gracias a una beca internacional: "Vivía con varios
estudiantes estadounidenses y nada de lo que hacíamos era suficiente. Por ejemplo, si
estábamos en el supermercado debíamos darnos prisa para regresar y estudiar; si
estábamos trabajando, terminábamos lo más pronto posible porque un grupo de amigos
no tardaría en llegar para ver un partido en la tele; si veíamos el partido, los
comentaristas decían que el verdadero acontecimiento sería el próximo partido y había
que empezar a prepararse...".
¿Cómo hemos llegado a esto? Tenemos a nuestra disposición la tecnología
necesaria para ganar tiempo y simplificarnos la vida y, sin embargo, estamos mucho
más estresados que los refugiados, quienes a diario carecen de lo más básico,
incluyendo agua para beber. Alain de Botton, filósofo inglés, dice en su libro Ansiedad
por el status (2004): "Cuando tenemos aseguradas nuestras necesidades básicas (para
protegernos del frío y de la violencia), además del amor romántico y de la sexualidad,
nuestra mayor necesidad es sentirnos aceptados y reconocidos por otros". A menudo nos
avergüenza decirlo, pero nos resulta indispensable sentir que somos importantes para
los demás, que nos escuchan y atienden. En particular queremos saber si nos valoran
quienes integran nuestro grupo de referencia, es decir, quienes realmente cuentan para
nosotros. Suele tratarse de nuestros vecinos, amigos y colegas, además de aquellas
personas con las cuales hemos crecido. Por ejemplo, nos importa saber si en diciembre
sus hijos van a ir a esquiar, si tocan el piano, si conducen un coche de lujo, si tienen una
casa en la playa, si hablan inglés con fluidez, si hacen footing 45 minutos o sólo dedican
20 minutos diarios, si leen el periódico cada día, etc. En general, sentimos que debemos
estar al mismo nivel que el resto de los miembros de nuestro grupo. El asunto es que
para lograrlo debemos esforzarnos todo el tiempo y, aun así, rara vez nos sentimos
satisfechos. A pesar de las dificultades que ha vivido mi interlocutor tibetano, él no
tiene que preocuparse por ser considerado por aquellos que le rodean. Se siente útil para
los niños y para la perpetuación de la cultura tibetana... y eso le basta. Poco importa su
sueldo o que no tenga coche. Él sabe que cuenta sin necesidad de hacer nada más.
Nosotros, en cambio, vivimos en una sociedad de consumo que mide el valor de cada
uno según su productividad y el número de actividades que acumule. Entonces,
¿estamos condenados al estrés?
Sin duda no podemos escapar de nuestra urgencia de ser considerados buenas
personas por los demás. Pero sí podemos elegir nuestro grupo de referencia.
Muchos ya hemos comprendido que la verdadera riqueza se mide, en primer lugar,
por la calidad de nuestras relaciones humanas. Esta forma de medirnos la podemos
decidir nosotros mismos. Tenemos la total libertad de escoger nuestros valores, nuestro
comportamiento, elegir a nuestros amigos y, dentro de lo posible, criar a nuestros hijos
en un clima de respeto a esas elecciones. En nuestro lecho de muerte, sólo nos quedará
preguntarnos si aprendimos a estar allí o vivimos pensando en el próximo partido.(609)

TEXTO 25
Ecología y guerra
La guerra del golfo Pérsico ha dejado, como todas las guerras, terribles secuelas de
muerte y sufrimiento, de destrucción, caos y privaciones, por no hablar de las heridas y
los resentimientos que ha creado y que, tarde o temprano, aflorarán, a menos que se
prevengan con sensatez y generosidad. Y, por si esto fuera poco, ha producido daños
importantes, presentes y futuros, al medio ambiente como consecuencia principalmente
de los vertidos de crudo al mar y del incendio masivo de los pozos petrolíferos en
Kuwait. Los ministros de Medio Ambiente de la CE se reunieron ayer para hacer una
primera evaluación de la situación y arbitrar medidas para la recuperación del entorno
dañado.
Desde luego, las muertes y daños producidos a las personas son el peor y primer
resultado de la guerra, lo que no obsta para que deban lamentarse también las graves
perturbaciones ambientales, que, a más largo plazo y sin la espeluznante inmediatez de
la violencia bélica, afectarán sin duda a la vida y a la salud de la población. Aunque los
destrozos producidos, grandes o pequeños, son igualmente gratuitos y culpables, los
incendios parecen, hoy por hoy, más peligrosos que los vertidos, debido a su extensión.
El humo y el hollín emitidos a la atmósfera en grandes cantidades como
consecuencia de incendios a gran escala pueden causar una disminución de la radiación
solar que incide sobre la superficie de la Tierra, que, si es severa y persistente en el
tiempo, provoca un descenso de temperatura, cuyas consecuencias sobre la flora y la
fauna pueden llegar a ser muy graves. Es lo que se conoce como efecto de «invierno
nuclear», debido a que empezó a estudiarse en relación con las alteraciones ambientales
a largo plazo inducidas por un hipotético conflicto nuclear generalizado.
Afortunadamente los efectos globales sobre el clima, que se producirían en
condiciones extremas, muy alejadas de las que de hecho se están dando, parecen
descartados. No así los efectos locales de contaminación atmosférica y terrestre de la
zona, sobre todo por los residuos de la combustión, que afectan a cultivos y personas,
dependiendo la importancia final de los daños del tiempo que se tarde en apagar los
incendios.
Lo que está latente, en todo caso, es la utilización del medio ambiente — o mejor
de su destrucción — como arma en un conflicto bélico. Y aunque puede no haberse
utilizado deliberadamente en este caso (hipótesis optimista), es obvio que esa
posibilidad existe en las situaciones de tensión y de pérdida de discernimiento que
inevitablemente se dan en el transcurso de la guerra, por lo que las instancias
internacionales deberían considerarla — y prohibirla —, del mismo modo que han
considerado —y prohibido— la utilización de armas nucleares, biológicas y químicas.
Sabemos que nuestro planeta tiene una extraordinaria capacidad de reacción frente
a las agresiones a su equilibrio natural, algunas de las cuales, de enorme envergadura,
han tenido lugar de hecho a lo largo de su historia. De lo que no estamos seguros es de
que dicha reacción pueda darse en el caso de que la especie humana produzca los
desequilibrios para los que hoy está potencialmente capacitada, teniendo en cuenta la
extrema rapidez, desde el punto de vista geológico, con que puede producirlos.
Sin necesidad de caer en esa actitud catastrofista de los que anuncian cada día el
apocalipsis ecológico, cuyos efectos contraproducentes han sido agudamente reflejados
en el cuento de «Pedro y el lobo», conviene recordar que algunas de las consecuencias
de la actividad humana, en tiempos de paz y sobre todo en tiempos de guerra, pueden
ser tan nocivas que no considerarlas es sencillamente una irresponsabilidad y, en casos
como el que nos ocupa, hasta un crimen.

TEXTO 26
Inseguridad personal
Llega retraída la Navidad, o yo tengo esa impresión (es una fiesta que baja de
voltaje cuando el dinero no circula y el negocio es poco), y abro al azar un libro, a ver si
me adivina el futuro: “Muy poca fuerza debemos de tener / si nos rendimos porque nos
falta el sol”. Son unos versos de Philippe Jaccottet, poeta suizo del que no sé casi nada.
Sé que tradujo al francés El hombre sin atributos, de Robert Musil, y las Soledades, de
Góngora, dos obras que me han acompañado mucho. Lo he encontrado en una selección
de ensayos de Peter Handke, Lento en la sombra, y por casualidad me ha adivinado el
presente: está nublado y yo ando levemente rendido. Busco más versos de Jaccottet: “El
alma, tan friolera e insociable...” Pero no hace frío. Es menos un día de vísperas
navideñas que de finales de octubre, Halloween, y lo más navideño que me sale al paso
es la expresión “congelación salarial”, un par de palabras que sugieren nieve y trineos
que se deslizan monte abajo.
Recorto un informe de Amanda Mars publicado en este periódico hace cuatro
días: El ajuste salarial se ceba en los estratos de trabajadores peor pagados. Los que
menos ganan cada vez ganan menos, los pobres son cada vez más pobres y los ricos más
ricos, como si viviéramos una fase de economía evangélica al pie de la letra y fanática:
“A todo el que tiene se le dará y le sobrará; pero al que no tiene, aun lo que no tiene se
le quitará” (Mateo, 25, 29). Las sucesivas reformas laborales han ido desarropando a los
trabajadores y dejándolos al arbitrio de los empresarios, más desiguales que nunca
empresarios y trabajadores. La última reforma, la del PP, es una gran aportación al
desbaratamiento del Derecho del Trabajo. Y, por su parte, los sindicatos han hecho el
esfuerzo heroico de evaporarse y desaparecer tragados generosamente por la
Administración estatal, de la que se fueron convirtiendo en un apéndice, un negociado
más, con las mismas lacras y debilidades que la propia Administración, pero sin nada de
su fortaleza.
En una economía tan de temporada, tan precaria, tan exigua como la andaluza,
muchos trabajadores pertenecen al grupo de los peor pagados, no parecen tener horario
fijo ni salario real fijo, y se ven indefensos y solos, sin capacidad de reacción. Viven en
un estado de inseguridad personal. En otro mundo, remoto y cerrado como una caja
fuerte, los gobernantes del PP piensan en otro tipo de seguridad. No sé si el PP quiere
vengarse de la ciudadanía disconforme, o si ha sucumbido al frenesí vigilante del avaro
que teme por sus tesoros y privilegios. No le bastan para mantener el orden público la
Guardia Civil y la Policía Nacional y Local, y ha pedido refuerzos a los guardias de las
empresas privadas, que, si se cumple el designio del PP, en lo sucesivo también
patrullarán armados las calles. Más insiste el PP en seguridad y menos seguro de sus
derechos se siente el ciudadano.
 Me alarman estas cosas porque España ya es un Estado muy policial, aunque por
la costumbre de vivir aquí no lo percibamos. Tenemos el carné de identidad, por
ejemplo. La vieja ley socialista de seguridad ciudadana de 1992, en una exhibición de
cinismo imperativo, dice todavía: “Todos los españoles tendrán derecho a que se les
expida el Documento Nacional de Identidad”. Presenta como un derecho lo que es un
deber, porque la misma ley obliga al ciudadano a identificarse ante cualquier policía que
se lo exija. Ese DNI es una pieza de la maquinaria franquista, en funcionamiento desde
hace más de 60 años, para control de súbditos y posibles enemigos después de una
guerra civil. Aquí vemos normal lo que en nuestro país modelo, los Estados Unidos de
América, se consideraría un signo de totalitarismo: los ciudadanos tienen el deber de
presentarse en una comisaría a los 14 años para que les tomen la huella digital o, dicho
de otro modo, para que los fichen.
Estoy convencido de que los policías, en general, como el resto de la gente, son
honrados, tienen escrúpulos y respetan al prójimo, pero también creo que las nuevas
normas permitirán más arbitrariedades, más caprichos, más intemperancias de
individuos que, amparados por el uniforme y los poderes que la ley les otorga,
consideren que se ha vulnerado su autoridad o su amor propio, dos categorías que
tienden a confundirse. El PP ha dado un doble salto histórico impresionante: hacía
muchos años que los trabajadores no estaban tan a merced de la voluntad patronal, y
hacía muchos años que la policía no ostentaba tanto poder.(Justo Navarro)

TEXTO 27
Política y economía
El mundo de las ideas está lleno de vaivenes, saltos, acrobacias, amnesias y
retornos. En medio del oleaje, los seres humanos, esos artesanos humildes del
pensamiento, creemos gobernar la nave de las ideas cuando apenas deambulamos sobre
cubierta en una azarosa deriva.
Por ejemplo, la denuncia de este tiempo afirma que los mercados ejercen una
dictadura implacable sobre la política. La idea, como todas las ideas hegemónicas, es
reciente pero parece milenaria. Dijo Ayn Rand que hay algo peor que un conformista:
un inconformista a la moda. Nadie tiene el valor de preguntarse quiénes son los
mercados, y nadie está dispuesto a cuestionar la especie de que los mercados manejan
como títeres a los políticos, esos políticos que, curiosamente, la gente no deja de elegir,
a voluntad, casi todos los años. Causa indignación el supuesto de que la economía
domine la política y hemos decidido que la explicación de nuestros males (porque a
nadie se le pasa por la cabeza, ni por asomo, que los males que uno padece tengan algo
que ver con su conducta) provienen de la economía y de la incapacidad de la política
para poner orden en ella.
Lo curioso es que uno de los grandes dogmas del pensamiento dominante ha sido
precisamente ese: que la economía prevalece sobre la política. El axioma lo ha repetido
la izquierda sin descanso, durante más de siglo y medio. Según esto, las ideas funcionan
siempre como un disfraz del interés; era la economía la que lo explicaba todo y era la
economía la que llevaría al sistema a sus últimas contradicciones, hasta provocar un
estallido de sangre y de violencia, después del cual nos esperaba la utopía.
Esa visión despreciaba la fuerza de las ideas para mover el mundo. Aún más,
aventurar tal posibilidad se consideraba una fantasía de pensadores débiles, desde
Tocqueville a Raymond Aron, incapaces de aceptar los designios de la economía
marxista y sus predicciones absolutamente inevitables. Tener fe en las ideas como
agente de cambio era una necedad burguesa, que sería barrida por la marea de la
historia. El materialismo histórico predicaba la fuerza irresistible de las leyes
económicas. Y en consecuencia despreciaba la ética, los valores, la religión y el
derecho.
Resulta curioso que los defensores de esa interpretación siniestra del mundo y de la
historia hayan descubierto, de repente, la importancia de las ideas para transformar la
realidad. Han llevado discretamente al desván sus mitos economicistas y descubierto la
dignidad de la moral y de la ley. Entienden la importancia de la voluntad frente al
materialismo, de la política frente a la economía. Asumen, por fin, el valor de las ideas
para mejorar el mundo. Bien, todo esto es magnífico. Ahora solo hace falta que
tropiecen, además, con las ideas que de verdad cambian el mundo. Ojalá no tarden otro
siglo y medio. (Pedro Ugarte)

TEXTO 28
La lengua y la política
Las lenguas son material sensible. Está probado. Cada vez que la cuestión
lingüística entra en la escena política aparecen los titulares sensacionalistas y los
editoriales de trazo gordo. Y si es en vigilias electorales todavía más. El revuelo ha
venido porque el Tribunal Superior de Justicia de Cataluña ha dado un plazo de dos
meses a la Generalitat para cumplir un auto del Supremo que emplazaba al Gobierno
catalán a adaptar el sistema educativo a la sentencia del Estatuto. No es nada nuevo,
pero alimenta la desconfianza y el recelo.
Desde hace casi 30 años en Cataluña rige un sistema de educación organizado a
partir de la llamada inmersión lingüística en catalán. Cuenta con un amplio apoyo social
y político (todos los partidos del arco parlamentario excepto el PP y Ciudadanos lo han
apoyado siempre) y ha sido validado por las instituciones internacionales, reconocido
incluso como modelo a exportar.
Con la implantación de este sistema se pretendía alcanzar dos objetivos: recuperar
y proteger el catalán, después de 40 años de prohibición y marginación; y evitar la
división de la sociedad catalana en dos comunidades por razón de idioma. Es evidente
que el catalán ha progresado sensiblemente durante estos años y que incluso ha
alcanzado la condición de lengua de estatus, pero es cierto también que Cataluña es
todavía una sociedad con bilingüismo asimétrico, claramente decantado a favor del
castellano. Los detractores del modelo de inmersión acostumbran a minimizar el
segundo objetivo: evitar la ruptura de Cataluña en dos comunidades separadas por la
lengua, que hubiera podido conducir a un país de dos niveles, con la conflictividad
social correspondiente. Todo nacionalismo tiene algo de comunitarismo y es posible
que en el nacionalismo español algunos hubieran preferido la ruptura comunitaria. Entre
otras cosas, porque habría hecho mucho más difícil que desde Cataluña se plantearan
objetivos ambiciosos de autogobierno. O, si se quiere decir al revés, hubiese sido mucho
más fácil regionalizar el país.
Naturalmente, desde ciertos sectores del nacionalismo español la inmersión se
presenta como una imposición del nacionalismo catalán contra la cultura española. Y se
coloca a los partidos catalanes de izquierdas como dóciles acólitos del nacionalismo
hegemónico. Sin embargo, las organizaciones sindicales y la izquierda catalana
entendieron ya durante el tardofranquismo que la cuestión de la lengua sería decisiva. Y
asumieron la reivindicación del catalán, precisamente porque sabían que era necesario
evitar cualquier fractura del país entre autóctonos y foráneos. Después, en la Transición,
apoyaron la política lingüística de los Gobiernos del presidente Pujol. La han defendido
cuando han gobernado y la siguen defendiendo ahora. Y los hechos parecen darles la
razón. En Cataluña no hay conflictividad lingüística. La ley, por lo general, se ha
aplicado con sentido común, en función de las características de las escuelas y lugares.
El catalán se va consolidando. En los tests oficiales, el nivel del castellano es parejo al
de las demás comunidades autónomas.
No hay nada nuevo en el auto del TSJC, que se limita a pedir aclaraciones sobre el
cumplimiento de una sentencia ya conocida. Pero algunos lo utilizan como pretexto para
reclamar que el castellano sea vehicular en el 50% de las materias, cosa que la sentencia
no dice; y otros, ven el fin del sistema de inmersión, que tampoco se dice en ninguna
parte. Son episodios y controversias propios de un Estado complejo con naciones
inscritas. Pero, después de la sentencia del Estatuto, que certificó que la voluntad de los
ciudadanos catalanes expresada en referéndum no cuenta para nada; después del
discurso antiautonómico desplegado estos últimos meses con el argumento de la crisis y
de los despilfarros económicos; y con el PSOE a la deriva pactando con un PP a las
puertas del Gobierno una insólita reforma de la Constitución, la distancia entre Cataluña
y España sigue creciendo.
¿Consecuencias políticas inmediatas? Pocas. La izquierda apoya al Gobierno para
defender el modelo educativo hasta el final. CiU suma puntos, en un momento en que
desde sectores soberanistas se le acusa de pasividad. CiU y PP han encontrado en una
visión parecida de la política económica un campo propicio para los acuerdos. La
inmersión lingüística es un terreno en que CiU no puede hacer concesión alguna y si el
PP insiste enrarecerá la relación. Pero CiU ha dejado la puerta abierta a seguir
colaborando. CiU está a la expectativa. ¿Un PP en el Gobierno atenderá las voces de
quienes claman contra el modelo educativo catalán? Solo una mayoría absoluta del PP,
que, en la práctica, dejaría a CiU sin voz ni voto en España, podría desatar sus
reprimidas pulsiones soberanistas.

TSJC – Tribunal Superior de Justicia de Cataluña

PP – Partido popular
Ciudadanos
PSOE – Partido Socialista Obrero Español
CiU (Convergència i Unió en español, Convergencia y Unión) fue una federación de dos partidos
políticos españoles de ideología nacionalista catalana, creada en 1978 como coalición y disuelta en
2015. Estaba integrada por Convergencia Democrática de Cataluña, de centroderecha, y Unión
Democrática de Cataluña, de ideología democristiana. Estuvo a la cabeza del Gobierno de Cataluña
entre 1980 y 2003, y desde 2010 hasta 2015. A lo largo de sus casi cuatro décadas de existencia, esta
coalición (y posterior federación) ha regido y centrado la vida política de Cataluña, ganando 8 de 10
elecciones autonómicas. Así mismo, a nivel nacional, ha servido de "palanca" para la gobernabilidad
de España, pactando con sucesivos gobiernos de distinto color político

TEXTO 29
La cristiana cautiva
Vengo de un tiempo en que aún se cantaban romances en las casas. Solía hacerse
en las sobremesas de las fiestas y las celebraciones familiares, y muchos de esos
romances aún perviven felizmente en mi memoria. Mis preferidos eran los romances
moriscos. Hablaban de cristianas cautivas o del amor de los moros por los lugares y
ciudades en que vivían. Estas delicadas historias contenían visiones idealizadas de las
relaciones entre moros y cristianos, siempre llenas de melancolía ante la dificultad de
conciliar los dos mundos. Las cristianas cautivas habían sido raptadas de niñas, pero
eran jóvenes despreocupadas que cosían, lavaban sus pañuelos de seda u holanda, e iban
con sus amigas a por agua a la fuente.
El retablo mayor de nuestra parroquia estaba presidido por una talla del apóstol
Santiago que nada tenía que ver con aquellos romances con cantarinas fuentes,
encantadoras cautivas y moros generosos y melancólicos. El apóstol estaba a caballo
blandiendo una espada y, debajo de los cascos de su caballo, se veía un amasijo de
moros con expresiones malignas y ojos desorbitados, tan alejadas de las que debían de
tener los pícaros moros que protagonizaban los romances que mi madre nos cantaba
(que otros hagan por eso el Camino de Santiago, yo nunca lo haré).
En mi casa había un libro que mi padre, aficionado a la poesía, nos leía sin
descanso. Se trataba de Las mil mejores poesías de la lengua castellana, que era un libro
que en los años cincuenta solía ocupar un lugar relevante en las casas. La Biblia
abrumaba por sus historias terribles y por el hecho de que todo aquello formara parte de
un tiempo anterior a nosotros, como si al fin y al cabo hubiéramos llegado al mundo
cuando todas las leyes estaban escritas y todas las decisiones tomadas. Pero en aquel
otro libro parecía hablarse de algo bien distinto; no de un mundo no marcado por la
cruel ausencia de la verdad sino de uno donde era posible la amistad con las cosas.
Cada página, cada poema, era una sorpresa. Canciones de piratas, versos de
enamoradas que esperaban al alba a sus dulces pastores, románticas historias de
promesas incumplidas, elegías donde atribulados hijos lloraban la muerte de un padre
amado y comparaban la vida con un río que pasaba, se alternaban con preciosas
historias de moros que se enamoraban de cristianas, de príncipes que confundían la
realidad con el sueño, de amantes que creían que su amor sería más fuerte que la
muerte, y de hermosas niñas que lloraban sus penas a orillas del mar. Todo lo divino y
humano, el mundo de la realidad y el del sueño, la aflicción y la dicha, parecía tener un
lugar en aquel libro incomparable, en cuyas páginas parecía estar contenido el mundo
entero, con sus estaciones, sus animales y sus desatinos. Criaturas de un solo ojo, bellas
ninfas de las fuentes, sabios que hartos del mundo se retiraban a descansar a su huerta,
palacios de malaquita donde insomnes princesas soñaban con caballeros que venían a
buscarlas con un azor en el brazo, trenes expresos en los que viajaba el solitario amor,
golondrinas que jamás volvían a los balcones donde había anidado la dicha, noches
oscuras que cobijaban las andanzas del alma, poetas que decían que había sido suya el
alba de oro... ¿Podía pedirse más?
Había, en suma, dos mundos, y ninguna historia lo había contado mejor que
aquella en que Moisés había subido al monte Sinaí a encontrarse con Yahveh, y que era
la historia del becerro de oro. Su hermano Aarón, ante su tardanza, pidió a las mujeres
que le prestaran los collares y los zarcillos de sus orejas, con los que dio forma en la
fundición a la figura de un becerro. No de un dios, o un demonio, sino de un pobre
becerro, semejante a los que pacían a su lado, imagen del desamparo de su pueblo en la
noche interminable del éxodo. “Y el día siguiente madrugaron y ofrecieron holocaustos
y presentaron (sacrificios) pacíficos: y el pueblo se sentó a comer y a beber, y
levantáronse a regocijarse”. Es así como se describe en la Biblia (en la traducción de
Casiodoro Reina) la reacción del pueblo judío. Es decir, el becerro que viene a llenar el
vacío dejado por la ausencia de Moisés, no mueve a vergonzosos pactos, ni a alianzas
indecorosas, sino tan solo a sentarse, hablar y a comer a su lado.
 Eso significa adorar al becerro: correr de tienda en tienda con los bailarines,
escuchar el murmullo de las conversaciones, los cantos de los hombres junto al fuego,
percibir su anhelo de felicidad. Reconozco que la Biblia que a mí me gustaba, y que me
sigue gustando, tenía que ver con el rastro casi imperceptible de esa figurilla de oro. Un
rastro hecho, sin embargo, de imágenes que una vez contempladas no se podían olvidar:
la imagen del pelo de Sansón entre los dedos de Dalila, la del rubor de Raquel apartando
sus ovejas del pozo para que Jacob pudiera inclinarse a beber, la de una muchacha de
Galilea recibiendo a escondidas a un hermoso mensajero, la de la burra visionaria de
Balaán, la imagen de una mano exenta que se suelta a escribir en la pared de un palacio,
la de un Arca llena de animales flotando a la deriva en la noche negra del Diluvio.
A ese rastro pertenecen las historias del libro preferido de mi infancia. Era una
pequeña antología de los cuentos de Las mil y una noches. Me gustaban especialmente
dos de ellos. El primero trataba de dos hermanos que vivían en un palacio donde tenían
todo lo que querían. Sirvientes que satisfacían sus caprichos, un jardín esplendoroso
lleno de hermosos animales y flores que parecían soñadas. Eran felices en él, hasta que
un día un anciano les habló de un lugar donde podrían encontrar un árbol que canta, un
pájaro que habla y una fuente de oro. Y, a partir entonces, aquellos niños que todo lo
tenían solo vivían para encontrar la manera de abandonar su casa y buscar aquel lugar
maravilloso. El otro cuento tenía por protagonista a una princesa que se paseaba de
noche por los jardines de su palacio y a su paso iba iluminando los senderos y las
fuentes pues su cuerpo tenía el poder de desprender luz, como pasa con las luciérnagas.
¿Sabemos por qué hemos nacido, por qué tenemos que morir, por qué existe la
injusticia o la desdicha, qué es el amor y por qué nos hace sufrir? Nuestra vida está llena
de preguntas que no podemos evitar hacernos sin descanso. Para mantenerlas vivas y
mitigar a la vez la angustia que nos produce no conocer sus respuestas existe el mundo
de las fábulas y los cuentos, el mundo inagotable de la ficción. Estamos perdidos y
buscamos un camino que transforme nuestra vida en una historia que merezca la pena
contar, una historia que nos consuele con su belleza. Las religiones, cuando no se han
separado aún de los hombres, las mujeres y los niños reales, nos ofrecen historias así.
Historias que nos dicen que hay un lugar adonde ir, un lugar donde, entre otras cosas,
podremos reencontrarnos con los muertos que amamos.
Esas historias no son distintas a las historias que se narran en los cuentos. Con una
diferencia, las religiones nos dicen que ésta no es nuestra verdadera vida y que sólo la
muerte puede conducirnos a ella; los cuentos, que el paraíso está en el mundo y que hay
que vivir como si fuera posible alcanzarlo. El árbol que canta, el pájaro que habla y el
agua de oro en el cuento de Las mil y una noches hablan de ese anhelo de felicidad. Hay
muchas formas de contestar a la pregunta eterna de por qué leemos. Yo tengo la mía:
leo para seguir el rastro de luz que dejan en la noche esas moritas cautivas de mi
infancia. (Gustavo Martín Garzo)

TEXTO 30
Sos!
Adolescente en casa
La adolescencia ha empezado a ser un bien escaso en nuestra sociedad. Los
menores de 15 años, que hace cuarenta años y hace treinta años suponían el 27,4 y el
27,8% de la población total, hoy apenas representan el 11,93% de ésta, mientras que los
mayores de sesenta y cinco, que suponían entonces un 8,2% ahora suponen más del
16% de la misma. En nuestra sociedad los ancianos son tan numerosos como los niños y
los adolescentes.
Esta nueva situación conlleva tres fenómenos paralelos. En primer lugar, el
agravamiento progresivo del sostenimiento de las personas mayores; ello impone un
entorno sociopolítico en que los problemas de los mayores están adquiriendo un peso
político mayor que el de los adolescentes. Tener satisfechas las necesidades y
aspiraciones de la tercera edad obliga a alterar los presupuestos anuales del gobierno
con el fin —más o menos declarado— de comprar su apoyo electoral en las urnas.
En segundo lugar, el debilitamiento del volumen económico del mercado
adolescente, que pierde peso relativo frente al del consumo adulto, produce un trasvase
de inversión en sectores de producción que responden a las demandas de consumo post-
adulto. Y en tercer lugar, el cambio de sentido en la oferta de servicios relacionados con
el estado del bienestar, que están orientados más hacia los viejos que hacia los adoles-
centes.
Todo lo anterior hace que los entornos sociales de la vida social rutinaria, del
transporte público, de los servicios de asistencia social, de las campañas de dietética y
medicinas preventivas, de control de salud y de alimentación, de la planificación urbana
y social, de la oferta de productos y servicios de consumo, respondan más al estilo y
modo de vida de los adultos que al de los adolescentes. La calle está perdiendo su
hegemonía juvenil. Fruto de ello es que la exuberancia adolescente, sus exhibiciones de
fuerza y vitalidad se perciben cada vez más como gestos de insolencia y poses de
agresividad peligrosa.
Para muchos padres la adolescencia es una fase difícil o por lo menos una de las
más turbulentas. En nada reconocen en el joven rebelde y desgarbado al niño que una
vez fue. Ahora con los meses de verano por delante muchos se preguntan cómo lidiar
con sus salidas nocturnas o los viajes con la pandilla o novia.
La adolescencia marca el paso de la niñez a la edad adulta, una fase que empieza
alrededor de los 10 años y dura hasta los 18. Es una etapa necesaria que ayuda al niño a
encontrar su propia identidad. Se puede considerar como un segundo nacimiento: el
despertar de la búsqueda de la propia identidad, el deseo de saber quién es y qué hacer
en la vida. Es un paso hacia una independencia interior. Hasta el momento, todo lo que
el niño vivió, sintió y conoció estuvo bajo la influencia de sus padres. Todo lo que el
niño piensa está basado en ellos y en lo que vivió con ellos. Su voz interior es un reflejo
del lenguaje que hablan sus progenitores y ahora quiere encontrar su propia voz. Quiere
determinar cuál es su actitud ante la vida, la sociedad, las normas y los valores. Ser
adolescente es deshacerse del bagaje paterno para luego, tras un rodeo, volver.
El joven vive una serie de cambios a diferentes niveles: físico, mental y
psicosocial. Lo que en primer lugar llama la atención es el crecimiento físico. A partir
de los 10 años se da un incremento de estatura, desarrollo de los senos, la primera
menstruación y el ensanchamiento de las caderas. A partir de los 11 años cambia la voz
y se produce un evidente ensanchamiento de los hombros. En segundo lugar transcurren
grandes cambios ¡en el cerebro del adolescente!
A los 16 años el joven ya es físicamente maduro, pero no lo es a nivel mental o
cognitivo. Gracias a las técnicas de escáner cerebral se han podido detectar esos
cambios que explican gran parte de los problemas de los jóvenes. El cerebro no está
determinado al final de la niñez, sino que sufre una remodelación que no culmina hasta
los 21 años. Los cambios más drásticos se dan en la corteza prefrontal, la última en
madurar. Es la responsable de planificar y controlar la propia conducta y los impulsos.
Durante la fase de reestructuración el cerebro se deja fácilmente seducir por su centro
emocional. Esto provoca que en vez de hacer los deberes o acostarse pronto, las salidas
con la pandilla se antepongan; o que el joven prometa volver a casa a tiempo para luego
olvidarse de su promesa. Además, las hormonas sexuales activan el centro emocional y
hacen que el joven sea un polvorín de emociones, capaz de explotar ante cualquier
contratiempo y de modo totalmente irracional ("papá y mamá, ¡os odio!"). Y en tercer
lugar hay cambios en el nivel psicosocial: los padres dejan de ser la referencia más
importante para el joven, ahora que quiere independizarse. Se produce un
distanciamiento, y el vacío emocional que esto origina se llena con la pandilla de
amigos. Ésta cobra importancia y se convierte en su primer punto de referencia. Entre
los 13 y 17 años el adolescente es muy conformista; se viste, se peina y se comporta
como el grupo. Al joven le caracteriza una gran inseguridad emocional y una baja
autoestima. Está todavía encontrándose a sí mismo, está probando diferentes
identidades, se muestra crítico con su cuerpo, el aspecto físico, sus capacidades, etc. Lo
camufla con un aire de bravura, rebeldía o timidez, según su carácter y personalidad.
Llega un momento en que casi ningún adolescente quiere irse de vacaciones con
sus padres. Les parece lo más aburrido del mundo. Quieren ir con un grupo de amigos o
con la novia (el novio). ¿Qué hacer? Lo menos acertado es zanjar el asunto con un no
rotundo, aunque sea la primera reacción. Una buena opción es preguntar por sus
motivos y abordar temas prácticos: cómo lo piensa hacer, dónde dormir, cómo comer,
cómo desplazarse en el lugar de veraneo, cómo mantener contacto con la familia, etc.
Aborda también el tema de las drogas, el alcohol, el sexo, su seguridad. Establece con él
ciertas normas, como por ejemplo sobre el consumo de alcohol.
Hay estudios que demuestran que los adolescentes que fijaron con sus padres
algunos límites, se comportaron de un modo más responsable que los que no lo habían
hablado en casa. Si lo tiene todo bien pensado, lo mejor es que les des tu confianza. Sin
embargo, si no lo ves claro, explícale tus razones y proponle una alternativa a su
propuesta de vacaciones.
La adolescencia es una fase difícil para los padres. La niñez sacó lo mejor de
nosotros, pero la adolescencia nos enfrenta a una etapa complicada. Pero hay un dato
alentador: el 85% de los jóvenes llega a la madurez sin problemas.

TAREAS: Hacer el resumen de los textos en español en 100-150 palabras.

TEXTO 31
Підлітки
«Здається, ще вчора ти був чарівним малюком, якому всміхались усі
зустрічні. А що тепер... це незграбне тіло з довгими ногами, руки, які не знаєш
куди подіти при розмові, ці проблеми зі шкірою, дурні думки, які наповзають у
твою голову...» – все це спадає на думку більшості підлітків, які дивляться на себе
у дзеркало.
Підлітковий вік недарма називають «перехідним». Людина в цей час долає
шлях від малюка до дорослого. Це один із найуразливіших моментів людського
життя. Приблизно 80% підлітків незадоволені своїм відображенням у дзеркалі. А
у частини розвивається синдром дисморфофобії – ілюзорне відчуття власної
непривабливості.
 Одні ненавидять свої «вуха-лопухи», інші – веснянки на носику... Хлопці
переживають, що вони недостатньо високі чи накачані, дівчата хвилюються, що
вони не такі худі, як моделі з популярного журналу. Якщо в дитинстві мало хто
замислюється над своєю зовнішністю, то ставлення підлітка до свого тіла є
надзвичайно важливим фактором його самооцінки і має значний вплив на його
самореалізацію в будь-яких сферах життя. Полюбити себе таким, який ти є і яким
тебе створила матінка-природа, – це одна з основних умов людського щастя і
благополуччя.
Як підліткам подолати ці проблеми? Звичайно, батьки чи рідні мають
допомогти підлітку зрозуміти себе. Пояснити, що в період переходу від дитини до
дорослого іноді відчуваєш себе «гидким каченям», але це неодмінно мине.
Можливо, вашій дитині треба піти в спортивний зал і вибрати заняття до душі –
це поліпшить і фізичні дані, і психологічний стан підростаючої людини. Не треба
гнатися за спортивними результатами, головне – відчути себе сильнішим і
спритнішим.
Дівчаткам особливо важко, часто вони мордують себе дієтами або
виснажливими фізичними вправами, щоб скинути «зайві», як їм здається,
кілограми. В помірному фізичному навантаженні немає нічого поганого, але коли
ви помітите, що ваша красуня «тане» на очах, — це вже може бути ознакою
«нервової анорексії». Це небезпечне захворювання, яке характеризується
критичним зниженням маси тіла, часто небезпечним для життя. Відповідно до
статистики, нервова анорексія найчастіше проявляється у підлітків, особливо в
дівчаток. Тому, якщо ви помітили такі тенденції у своєї дитини, слід звернутися
до лікаря-психіатра.
У підлітків особливо гостро проявляється страх бути неприйнятим (друзями
чи людиною, якій він (вона) всім серцем симпатизує). Він хоче бути «таким, як
усі». Це своєрідна мімікрія в середовищі підлітків. Не виділятися з-поміж інших,
щоб не засміяли. Варто поговорити зі своєю дитиною й пояснити, що всі люди
дуже різні, і в цьому є своя привабливість.
А скільки гострих суперечок точиться в сім’ях стосовно зовнішнього вигляду
підлітка. У вашої дитини змінюється все: від манер, ходи – до смаків у одязі. Тут
теж існує принцип – «хочу одягатися так, як інші», або «хочу одягатися не гірше
за інших». Якщо підліток одягається не так, як інші (немодно, занадто бідно, або,
навпаки, надто розкішно), він може стати об’єктом агресії з боку ровесників. Діти
інколи бувають дуже жорстокі до тих, хто «не такий», як вони.
Звичайно, варто пояснити, що «зустрічають за одягом, а проводжають за
розумом», але розуміння цього вислову прийде у старшому віці. Добре було б,
якби ви погортали разом зі своєю донькою чи сином молодіжні журнали, разом
подумали, що найкраще підійде їй (йому). Якщо немає матеріальної можливості
придбати модний одяг, чому б вашій дитині самій не заробити на бажану річ –
можливо, сусідам треба вигуляти собак або приглянути за немовлям... Якась
нескладна робота допоможе підліткові відчути себе дорослішим і самостійним.
Можна також навчитися моделювати й шити одяг, такий, про який можна тільки
мріяти...
До речі, у Франції останніми роками дуже популярний метод лікування
підліткової депресії з допомогою модного одягу. Французькі психіатри науково
довели, що сучасний одяг допомагає підліткам упоратися зі своїми
психологічними проблемами.
 З дівчинкою варто поговорити про косметику й підібрати її індивідуально,
адже дуже важливо навчитися правильно доглядати за обличчям і тілом.
Хлопчикам треба теж допомогти, – у них часто з’являється висип на обличчі й
тілі, а вони соромляться з цією проблемою піти до косметолога.
Важливу роль у формуванні особистості відіграє так звана референтна група
– група однолітків, погляди яких багато важать для підлітка. Це можуть бути
однокласники, друзі по гуртку або компанія з двору. Члени такої групи є
авторитетами для вашої дитини, і ваша донька чи син прислухатимуться до їхньої
думки уважніше, ніж до вашої. В цій групі підліток намагатиметься утвердитися.
Відомий психолог Еріх Фром сказав: «…коли в людини розвивається
індивідуальність, їй замало присутності батьків». Тобто підліток намагатиметься
проводити більше часу вже не з батьками чи рідними, а з друзями або коханою
людиною. Так, так, саме в такому віці починаються перші захоплення
протилежною статтю. І не слід обурюватися й кричати: «Тобі ще рано про це
думати», – підліткові почуття такі вразливі. Краще поговорити з підлітком
відверто, як із дорослим, і серйозно поставитися до його почуттів. Тим більше що
кохання у підлітковому віці, швидше, скидається на дуже міцну дружбу, ніж на,
власне, любов.
Іноді зміни, які відбуваються з підлітком, такі разючі, що батьки заявляють,
ніби в їхньому домі замість рідної дитини з’явився незнайомець. У підлітка вже є
своя позиція, і він хоче, щоб до нього ставилися (вчителі, батьки, знайомі) як до
рівного. Підліток намагається все вирішити сам (це нагадує малюків двох-трьох
років, коли вони заявляють «я сам»!). Дорослим важливо зрозуміти це і дати
дитині більше самостійності. У підлітка з’являються власні смаки й уподобання
(які часто не збігаються зі смаками й уподобаннями батьків). Можливо, ви не
згодні зі своєю дитиною, і музику він слухає голосну й «неправильну», але
постарайтеся якомога толерантніше це сприймати. Хіба ваш власний тато не
критикував вашу надміру коротку спідницю? Хіба мама не сварилася, що викине
всі платівки з «тією жахливою музикою» у вікно? Підлітки – максималісти, для
яких дуже важливий моральний комплекс справжньої дружби. Вони цінують
взаємопідтримку, зберігання таємниці, повагу до внутрішнього світу іншого.
Ненавидять повчання, критику і не прощають зради. З тими, хто не поважає
правил дружби, підлітки можуть повестися часом дуже жорстоко.
Батькам важливо пам’ятати, що зміни, які відбуваються з їхньою дитиною, –
не просто «вибрики», ці зміни характерні для всіх підлітків. Тому дорослим слід
постаратися бути тактовнішими й терплячішими. Хоч би які помилки зробили
ваші донька чи син, вони завжди мають знати, що знайдуть розуміння і підтримку
з боку батьків. Насамперед батьки і рідні мають стати найкращими друзями своєї
дитини в такий складний для неї час – час дорослішання.(983)

TEXTO 32
Чи прийде імператор з Півночі? Політика письма Умберто Еко
Парадокс, але після Данте, Петрарки та Бокаччо твори жодного італійського
письменника чи письменниці не набували всесвітнього поширення; винятком є,
певно, Джанні Родарі, але це виняток дитячий. Звісно, література тамтешня
нікуди всі ці століття після Ренесансу не зникала: у ній нуртували різноманітні
ідеологічні полеміки, загострювалося протистояння стилів, оновлювалася
поетична мова – можна було б назвати кілька десятків імен аж ніяк не
другорядних авторів, добрих, навіть фантастичних, поетів і т.ін. Але до світового
літературного канону потрапило лише згадане мною ренесансне тріо: після
«Декамерона» на найвищу полицю європейської класики ставити було нічого. І
так тривало до 1980 року, коли з’явився друком перший роман Умберто Еко,
бестселер «Ім’я троянди».
Історичний детектив, у якому двоє монахів розслідують серійне вбивство
інших братчиків у відгородженому від світу монастирі, відразу й надовго захопив
уяву не лише читачів, а й письменників, і не лише європейських. Це роман із
потрійним дном, один із тих, котрі літературознавці називають постмодерними:
на відміну від інтелектуальних модерністських книжок, його автор звертається
відразу до кількох типів читачів. Ні, «Імені троянди» не бракує інтелектуалізму,
просто він тут необов’язковий, ненав’язливий. Цю книжку можна читати як
простий детектив – хороший детектив, адже до останніх сторінок невтямки, хто
вбивця і скільки ще жертв буде на його рахунку. Напружена інтрига забезпечила
роману кількісну популярність: на початку 1980-х книжку читали на всіх
італійських курортах від Ріміні до Сан-Ремо (чим автор особливо пишався), а
дотепер її сукупний наклад різними мовами сягнув 50 млн примірників. Проте
ознайомлюватися з детективом і думати над питанням, хто вбивця, можна лише
раз. Натомість, постмодерний роман обов’язково поєднує масовий жанр із
якимись глибшими смисловими пластами.
В «Імені троянди» діє пара детективів: старший, монах Вільгельм
Баскервільський, і молодший, послушник Адсон. Вже з імен зрозуміло, що в
підкладці середньовічного детективного сюжету лежать класичні історії жанру
авторства Артура Конан Дойла – в книжці Еко маса навмисних перегуків, котрі
може помітити уважний читач; вони легко пародійні й прикрашають читання
додатковою культурологічною інтригою. Для найбільш підготованої аудиторії
існує ще й третє дно – середньовічна теологія, тези якої циркулюють сторінками,
хоча помітять їх хіба доктори наук, та й то, певен, що аж ніяк не всі. Тобто
наскільки інтелектуальною видасться ця книжка, залежить виключно від рівня
обізнаності читача.
Але цікаво ще інше: четвертий, так би мовити, вимір сприймання роману –
політичний. Чомусь про нього мало згадують, а варто. Еко пише свою першу
художню книжку в період соціального та економічного хаосу в Італії, що загалом
знаний як «роки свинцю». Від кінця 1960-х, точніше від масованих терактів 1969
року в Мілані та Римі, цей час стрілянини на нічних вулицях триває аж до початку
1980-х, коли, власне, і з’являється «Ім’я троянди». Певен, що похмурий
«середньовічний» настрій книжки насправді має в підґрунті політичний стан
країни наприкінці 1970-х: найконструктивнішого політика (Альдо Моро)
викрадено, ув’язнено й убито, демократична коаліція розпалася, державний борг
астро­­номічно зростає, американська та радянська розвідки почуваються в Італії
як удома, а неофашистські угруповання та «червоні бригади» змагаються між
собою в кількості терактів. Того самого року, коли виходить друком роман,
екстремісти підривають вокзал у Болоньї, місті, де якраз викладає Еко. Ми цілком
можемо читати його перший роман як сагу розгубленості й зневіри інтелектуала в
ситуації, коли він рішуче нічого не може зробити. Вільгельм та Адсон затиснуті
між світом цинічних корумпованих церковників, що прагнуть наживи, та
малоосвіченим покірним народом, котрий мовчить навіть коли безневинних
ведуть на вогнище. Цей конфлікт не прочитується в романі прямо, але він є і для
Еко був тоді життєво важливим.
Що більше, розкришена політичними міжусобицями Італія XIV століття,
котра фігурує як тло детективної історії, живе очікуванням вторгнення
германського імператора з півночі. Наразі його інтереси представляє делегація
інквізиторів, які теж намагаються власними методами заліза й вогню розслідувати
таємничі вбивства у монастирі. Уповноважені з півночі схильні вирішувати
питання примітивно просто. Істинна причина злочинів, котру наприкінці таки
віднаходять Вільгельм з Адсоном, виявляється нікому не потрібною: інквізитори
просто хочуть використати ситуацію для залякування та переслідування
інакодумців. Цікаво, що таку опозицію монолітної загрозливої Півночі та
вільготно розімлілого, подрібненого Півдня бачимо і в пізнішому романі Умберто
Еко «Бавдоліно», де постать германсь­кого імператора Фрідріха Барбаросси та
його драйв підкорити омріяний неспокійний Південь прописані ще детальніше.
Що спонукало автора постійно зображувати реалії того історичного протистояння
– власна італійська суперечність між діловитою Північчю країни та
сільськогосподарським, стереотип­но лінивим і нерішучим Півднем чи ширший,
тепер вельми актуальний, конфлікт між напористою германською та
розслабленою від сієст романською цивілізаціями – судити важко. Одначе згадана
антиномія характерна не лише для Середньовіччя й не лише для країн Західної та
Центральної Європи.
Усі згадані обертони сюжету додають роману Еко ще одне жанрове
визначення: це не лише історичний детектив, а й гострий політичний, якщо
хочете, геополітичний твір, у якому автор міркує і про нагальні проблеми
сьогодення. Утім, для уважного читача будь-який із дотепер шести романів
Умберто Еко здатен забезпечити вдосталь поживи історичним паралелям. Але все
це, як і цікава фабула, чекає на нас аж після наголошуваної самим автором сотої
сторінки: доти італієць випробовує читачів на витривалість і може здатися навіть
нудним.
Певний політичний підтекст має і український переклад назви роману.
Книжки з титулом «Ім’я троянди» в нас ви не знайдете – лише «Ім’я рози»
(оригінал – Il nome della rosa). Натомість для самого Еко, як про те можемо судити
з написаного ним у 1983 році супутнього тексту-пояснення «Примітки на полях
«Імені троянди», важлива асоціація саме з квіткою, містичним символом
Середньовіччя. Тобто й питання перекладу назви у нас суто політичне: давно
варто перейменувати похідні від вибагливої форми трояндових пелюсток кальки
«роза вітрів» чи «роза собору», проте українські видавці та перекладачі, видно,
дотримуються іншої думки.
Історичні детективи Умберто Еко викликали хвилю наслідування у 1990-ті й
на початку ХХІ століття. Серед більш знаних послідовників слід назвати іспанця
Артуро Переса-Реверте, котрий 1990 року запропонував роман «Фламандська
дошка», в якому детективна інтрига розгортається довкола незавершеної у XV
столітті шахової партії, а 1993-го – «Клуб Дюма», де фігурує невідомий рукопис
французького романіста; надалі продовжили творити в започаткованому Еко
жанрі доволі широко відомі, хоч і з різною репутацією, лауреат Нобелівської
премії Орхан Памук, одіозний Ден Браун, чий «Код да Вінчі» бачиться
скороченим конспектом Екового «Маятника Фуко», а також територіально
ближчий до нас Боріс Акунін. До речі, романи останнього, як на мене, містять
значну частку історичної маніпуляції: одна річ – повірити в можливість існування
детектива-монаха-книжника, інша – допустити вірогідність інтелектуальних
сентиментів агента царської охранки, котра питання, не сумніваймося, вирішувала
прямолінійно-просто, із суто інквізиторською методикою та енергією. Натомість
романи Умберто Еко дотепер залишаються не лише цікавим чтивом, а й
обов’язковою лектурою університетських програм, мета котрих, принаймні у
вільному світі, – навчити думати й критично ставитися до історичних та
сьогочасних реалій. (1040)

TEXTO 33
Європі болить Іспанія
Коли наприкінці ХIX ст. Іспанія втратила свої розлогі заморські володіння і
впала з цього приводу в депресію, філософ, письменник, поет Мігель де Унамуно,
ректор університету в Саламанці, сказав фразу, яка стала пізніше знаменитою:
«Ме duele la España» – «Мені болить Іспанія». Сьогодні вона «болить» не тільки
громадянам цієї країни, робота цього «органу» турбує людей, відповідальних за
функціонування всього загальноєвропейського організму. Серед так званої групи
свинських країн у єврозоні (Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія) – від
абревіатури PIGS («свині») – Іспанія має високий рівень ризику наразитися на
фінансові проблеми, аналогічні тим, із якими сьогодні намагається впоратися
Греція. Борги держави на кінець року можуть зрости до 68,7% ВВП. Рівень
безробіття сягнув рекордних 21% і є найвищим у ЄС. Серед іспанської молоді
проблема безробіття ще гостріша – 45%. Останніми роками погіршилася ситуація
з корупцією. Торішні ініціативи соціалістичного уряду під керівництвом Хосе
Луїса Родрігеса Сапатеро розпочати структурну перебудову економіки, домогтися
скорочення витрат бюджету й одночасно зберегти основні соціальні програми,
загалом провалилися. Таким чином, до травневих муніципальних виборів
правляча Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) прийшла з низьким
рейтингом, розколота зсередини і, очевидно, з очікуванням поразки.
Проте такого нищівного розгрому іспанські соціалісти ще не знали. Вони
поступилися своїм основним опонентам з консервативної Народної партії майже
10% голосів виборців, втративши муніципалітети в Андалузії, Кастилії-ла-Манчі,
Арагоні, де вони мали сильні позиції протягом останніх десятиліть. Соціалісти
втратили такі великі міста як Севілья, Сарагоса, Лас-Пальмас, Ла-Корунья і
вперше за 32 роки не зможуть призначити свого мера в Барселоні. За всі роки, що
минули з часів повернення Іспанії на шлях демократії після падіння диктатури
Франсіско Франко, у консерваторів не було такої переваги в регіонах.
На перший погляд, у перипетіях іспанського політичного життя немає нічого
надзвичайного. Ситуація, коли одна велика партія приходить на зміну іншій,
характерна для багатьох демократичних країн Європи. Проте минулі вибори в
Іспанії покликали до життя нову форму європейської народної демократії, котра,
можливо, якщо цей досвід виявиться прийнятним для інших, переступить через
кордони і стане загальноєвропейським рухом. У середині травня на площі Пуерта
дель Соль у Мадриді близько десятка молодих людей вирішили провести власну
акцію протесту під гаслом Democracia real YA! («Справжня демократія ЗАРАЗ!»).
Їхній вихід на мадридську площу 15 травня чимось скидався на стихійну народну
хвилю, яка скинула режими в Північній Африці і на Близькому Сході, однак
іспанські «обурені» не висували таких радикальних гасел і вимагали
демократизації виборчого законодавства, яке в Іспанії дає перевагу двом партіям,
більш жорсткої боротьби з безробіттям і корупцією, прозорішого держуправління.
За молоддю сюди потягнулися більш зрілі іспанці, які повірили, що їхній голос із
мегафона над площею має більше значення, ніж хрестик у виборчому бюлетені.
Підтримка «Руху 15 М» надходить з інших країн, молоді іспанці звернули
увагу на фактично загальноєвропейську проблему – постійний дефіцит демократії
в Євросоюзі, який загострився після прийняття Лісабонського договору, а також
економічної кризи, що призводить до обмежень прав європейців і негараздів
майже в усіх сферах трудової та соціальної діяльності.(463)

TEXTO 34
Подорожі Європою
Кожен український студент знає, що дешевше плацкарту без постільної
білизни може бути хіба що автостоп. Для подорожі Україною це дійсно
найдешевші варіанти, але що робити, коли душа жадає за кордон? Якщо ловити
на трасі попутку для тебе занадто радикально – найкращим варіантом буде
автобус.
Так, це не літак і подорож займе немало часу, але це й не маршрутка –
сучасні європейські автобуси доволі швидкі, комфортні й функціональні. Салони
обладнані зручними кріслами, нормальним туалетом, розетками на 220V і
мережею Wi-Fi. Окрім того, автобусна мережа надзвичайно розгалужена, тож
потрапити з одного міста в інше – аж ніяк не проблема. При цьому ціна знизиться,
якщо одразу купувати й квиток у зворотному напрямку. Інша можливість
зекономити – завчасно оформити міжнародний студентський квиток.
Ще одна порада: не бійся пересадок, вони можуть зробити твою подорож
значно дешевшою. Так, до Польщі можна дібратися прямим автобусом майже з
кожного великого українського міста, але якщо ти потягом доїдеш до Львова чи
Ковеля й сядеш на автобус вже там, то зекономиш 30–60% вартості переїзду.
Через відсутність системи "бюджетних" авіаліній в Україні небо все ще
залишається недоступним для більшості студентів. Найдешевший переліт до
Європи коштує в середньому вдвічі дорожче, ніж аналогічний автобусний
маршрут. Проте звертай увагу на акційні пропозиції – досить часто трапляються
вигідні ціни на політ до тих міст, дістатися до яких автобусом просто нереально:
Осло, Стокгольм, Тель-Авів тощо.
Певно, тобі вже не раз доводилося чути про модний інтернет-сервіс "коуч-
серфінг" – незнайомці запрошують усіх бажаючих у гості, не вимагаючи жодної
плати. Ідеальний варіант для подорожуючого студента! Але не поспішай з
висновками, адже таке проживання пов’язане з неабияким ризиком: між тобою та
власником квартири фактично немає жодних зобов’язань – в останній момент
людина може просто передумати/зникнути/не брати слухавку. Щоб не стати
заручником такої ситуації, почитай завчасно про хостели в місті, до якого їдеш. Ці
готелі багато в чому подібні до гуртожитків – якраз те, що треба невибагливому
студенту-мандрівнику. Окрім того, не забувай, що хостел – це місце, де можна
зустріти багато студентів з різних країн, отже, ти маєш можливість практикувати
свою англійську й знайти знайомих за кордоном.
 Серйозно розглядати варіант харчування в ресторанах і кафе за
"студентським тарифом" подорожі не варто – у європейських країнах це зовсім не
дешево. Найкращий варіант сніданку – їжа, придбана в супермаркеті. На 30–50
гривень можна цілком нормально поїсти. У Франції в такий сніданок можна
включити свіжоспечені круасани, а в Австрії – штрудель. Що ж до обіду й вечері,
то дешевше фаст-фуду нічого не вигадаєш.
Утім, це не універсальна порада, адже є й країни-винятки. Наприклад, у
Білорусі й Румунії обід у всесвітньо відомій мережі фаст-фуду й звичайному кафе
коштує однаково, тож якщо в тебе немає залежності від гамбургерів і картоплі
фрі, краще спробуй місцеву національну кухню. Тим паче, що "гастрономічний"
туризм стає дедалі популярнішим у світі.
Отже, як бачиш, подорожі Європою – не така вже фантастика навіть зі
студентським бюджетом.(453)

TEXTO 35
Наш національний характер
Національний характер – це "дух" народу, найглибші його прояви, які
об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів,
які проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає.
Головні причини формування національного характеру, або ментальності,
географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та
власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представниками
вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та
М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.
Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська
сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала
людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець
розумів землю як святу матір, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю
предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без
потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою
клятвою вважалося з'їдання грудочки землі – форма причастя до найбільшого
скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше
за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому
поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання
Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий бог об'єднував собою небо й
землю, а значить і Всесвіт, з народом та з окремою людиною.
Українець – індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої
людини, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й взагалі
цінував рівність і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькій
Січі) та анархії, навіть вузького егоїзму.
Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору "з ким бути": з
Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед
прекрасної природи і постійна загроза все це втратити виховували любов до
життя, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до
повстання: "смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати – від
старості, шаблі чи від палі").
 Очевидно, що сім’я та, ширше, рід – головна суспільна одиниця українця.
Правителі мінялися кожен день, сьогоднішня влада карає на горло прихильників
вчорашньої, і українець охоче ділив увесь світ на "своїх" і "чужих". Цікаво, що
ідеалом хліборобів був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме
мати була центром багатьох сімей.
Індивідуаліст-українець і взаємини з оточенням теж налагоджував особисто;
про це зазначає козацьке побратимство. Я відповідаю за самого себе, сім’ю і за
друга, але не більше.
Українець сприймав світ не розумом, а серцем. Почуття, інтуїція для нього
важливіші за докази.
Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер? По-
перше, особливий характер українців – реальність. Він відрізняється від
характерів усіх сусідніх народів. По-друге, наш характер – не кращий і не гірший
за інших. Він просто існує і має свої недоліки й переваги. Знати його,
досліджувати, поважати і працювати над посиленням сильних якостей і
подоланням недолік – ось справа, гідна сучасного українця. (458)

TEXTO 36
Наша історико-культурна спадщина
Так історично склалося, що після татаро-монгольської навали український
народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то
Польсько-Литовської, то Австро-Угорської, то Російської держав. Іноземне ярмо
намагалось знищити самостійність, державність і навіть саму назву «Україна». Це
послідовно насаджуване відчуття «другосортності» мало результатом
русифікацію переважної більшості української еліти.
Але політика, яку провадив царський уряд проти українців, здається зразком
поваги і толерантності порівняно з політикою радянського уряду.
Голодомор 1932—1933 років забрав життя понад 8 млн людей, а за кількістю
закатованих і депортованих Україна посідає перше місце в Європі та світі. Кожен
другий у ГУЛАГу був українцем! Серед безлічі випадків жахливого ставлення до
людей вразив ось який: 1936 року всіх кобзарів України, людей в основному
літніх, запросили на свято української пісні. І всіх знищили. Знищили,
сподіваючись знищити цим нашу історичну пам'ять, бо саме кобзарі виконували
думи про славне наше минуле, про козацтво. Але навіть за таких умов
український народ зберігав свої культурні надбання.
Сьогодні, в умовах незалежної держави, гостро стоїть питання відродження
нації. Діючим засобом цього є формування у людини національної гідності та
гордості за свою Вітчизну, за свій народ, відмови від почуття національної
другосортності, що насаджувалося віками. Ця хвороба, яку точно описав Т.
Шевченко («І мертвим, і живим...»), властива і сьогодні багатьом у формі
презирливого самовизначення «хохол», у зверхньому ставленні до рідної мови і
землі, яка їх виростила. Це – загроза нашому існуванню як нації.
Слід не соромитись нагадувати таким «українцям» дещо з власної історії. Серед
безлічі інших досягнень, ми маємо право пишатися такими: першим ректором
першого в Європі Болонського університету був українець із Дрогобича Юрій
Котермак; в братських школах України у XVI столітті з'явилась класно-урочна
система, яку оцінив та про яку розповів всьому світові Ян Амос Коменський; за
100 років до Івана Федорова Іван Дропан ще 1491 року розпочав книгодрукування
в Україні. До кінця XVII століття в Україні було 20 друкарень, а в Росії – одна;
Україна у XVII столітті, за свідченням іноземців, була однією з найбільш
розвинених країн Європи в галузі просвіти і культури: в козацькій державі не
тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти-сироти вміли читати і знали Закон
Божий; Острозька і Києво-Могилянська академії були першими навчальними
закладами Східної Європи, в яких здобувала освіту молодь з багатьох країн; на
зорі становлення Російської академії наук із 20 академіків – 13 українців; перший
Міністр просвіти Російської держави – українець, випускник Києво-Могилянської
академії граф Завадовський; наприкінці XVIII століття, вже за часів Катерини II,
яка зруйнувала Січ і знищила всі автономні права України, з 10 членів
Священного Синоду – 9 українців. Українці ж обіймали всі єпископські кафедри.
Цей список можна продовжувати і продовжувати.
Сьогодні ми не маємо права бути національно бездіяльними. Перетворення
нашого громадянства на реальну українську націю – ось найголовніша наша мета.
Ми повинні скористатися шансом, який дала нам історія, і зробити все, щоб наша
нація і наша держава посіла гідне місце в міжнародній спільноті. (459)
 ESTRATEGIAS DE TRADUCCIÓN

1. Adaptación – se reemplaza un elemento cultural por otro propio de la cultura

receptora.
2. Adición (amplificación) / Omisión (elisión) – se produce cuando la LM utiliza un
número mayor de significantes para cubrir una laguna, para suplir una deficiencia
sintáctica o para expresar mejor el significado de una palabra o al contrario, se elide una
parte de la información explícita del enunciado del TO en el TT.
3. Conversión – la modificación de la categoría gramatical de una parte de la
oración sin que se produzca ninguna modificación del sentido general.
4. División / Unificación de la frase – la oración de la LO se transforma en varias
estructuras predicativas en la LM o al revés.
5. Explicación – se trata de una manera de explicar el significado de una palabra,
término o expresión por la descripción del objeto o por la explicación de su función.
6. Generalización / Concretización – para la traducción se utiliza un término más
general o al contrario, uno más concreto.
7. Modulación (desarrollo semántico) del significado de la unidad léxica inicial –
consiste en la traducción de las unidades léxicas de la LO con ayuda de los medios
lingüísticos de la LM que no coinciden directamente por su significado pero pueden
transmitirlo por medio de una serie de transformaciones lógicas: un cambio en el punto
de vista, en la perspectiva, en el enfoque o en la categoría de pensamiento (abstracto por
concreto, causa por efecto, medio por resultado, la parte por el todo, cambio de
construcciones afirmativas por negativas o al revés etc) Se trata de los casos en que la
palabra original se relaciona con su correspondencia en la traducción mediante
relaciones lógicas causa — proceso — consecuencia. De tal manera, se puede sustituir
la consecuencia por el proceso (Así aprendí de mi padre. – Так мене вчив батько; No
se veía nada – Суцільна темрява).
8. Préstamo consiste en utilizar una palabra o expresión del TO en el texto
traducido, es un extranjerismo incorporado al sistema. Calco – se trata de una clase de
préstamo en el cual se toma prestado de la LO el sintagma, pero se traducen literalmente
los elementos que lo componen.
9. Transcripción (transliteración) – la representación de elementos fonéticos,
fonológicos, léxicos o morfológicos de una lengua o dialecto mediante un sistema de
escritura. La transcripción es la reproducción de la forma fónica de la unidad léxica y
transliteración – de la forma gráfica.
10. Transposición – la alteración o modificación de las relaciones sintácticas en el
nivel de los miembros de oración.